Безперечно, що ніким непередбачений та несподіваний вибір поляка на наслідника св. Петра, звернув світову увагу на польську Церкву, з якої вийшов Папа Іван Павло II. Нічого дивного, що на тему тієї польської Церкви та її ролі в житті поляків подибуємо безустанно голоси світової преси.
Подібну коротку нотатку під назвою «Polonija» помістив і англомовний український католицький тижневик «Шлях», з 12 листопада 1978 р. В ній стверджується, що незаперечним жерелом сили польської Церкви являється її єдність, а дальше говориться, що польська єдність повинна бути доброю лекцією і для нас українців. Ствердивши, що головною причиною нашого поневолення чужинцями це брак єдности, читаємо, «так довго, як наш нарід тут (в ЗСА) буде поділений, так довго він не буде міг успішно протиставитися ворогам, поборювати перешкоди та гідно свідчити світові про нас».
На жаль ця нотатка є так загальна, що властиво читачеві нічого конкретного не говорить. Це радше загальне ствердження, на якому повинні би базуватися конкретні прояви та дороги, якими та наша єдність повинна прямувати.
Прочитавши таку замітку в читача автоматично насувається низка питань:
1) Про яку єдність ідеться?
2) Як та єдність мала б проявлятися?
3) Хто для такої єдности і в який спосіб повинен працювати і т. д. Якщо ж йдеться про поляків, на яких покликається згадана нотатка, то їх єдність це не пусті, загальникові фрази, але дійсність, якою вони здивували світ. Варто нам хоч дещо з цього запам’ятати.
1. Коли Ватикан в програмі своєї горезвісної «остполітік» хотів понад голови польського єпископату дійти до порозуміння з польським комуністичним урядом і архиєпископ Кассаролі приїхав в тій цілі до Польщі, примас Польщі Ст. Вишинський вправді запросив його до Ченстохови, але вітаючи його в присутності тисяч народу не завагався заявити: «загально відомим є, що італійці мають в себе великі клопоти з комуністами. Чи не краще було би, щоби Ви взялися за порядкування Ваших справ, а ми, знаючи наші місцеві відносини краще за Вас, будемо старатися самі наладнати наші справи». Чи міг би кардинал Вишинський сказати щось подібного, якщо він не знав би, що за ним як один муж стоїть весь польський єпископат та все священство. Цей випадок мав місце далеко перед вибором папи поляка, але, як бачимо, він в жадній мірі не пошкодив польському католицизмові в католицькому світі.
2. В травні 1978 року відбувся в Торонто (Канада) Світовий Конґрес Вільних Поляків. На закінчення цього Конгресу відправив Святу Літургію та виголосив проповідь почесний гість Конгресу кардинал Круль з Філядельфії. Саме ця проповідь присвячена єдності вказує, які сильні вузли в’яжуть польську Церкву з польським народом. Для прикладу наводимо замітніші думки:
«Тут на престолі стоїть чаша, яку прислав о. Примас (тобто кардинал Вишинський, голова польської Церкви у Варшаві). Побіч чаші є свята гостія (частиці св. Причастя) прислані із Ясної Гори (з Ченстохови) і з Острої Брами (Вільна). На собі я маю фелон з образом Матері Божої з Ченстохови, який мені подарували польські єпископи з нагоди їх участи в Міжнароднім Євхаристійнім Конгресі у Філядельфії два роки тому. Це повна символіка, повна дійсність, повна одідиченість, що сягає в минувшину, сучасність і благословенне завтра, це символи, що підкреслюють наш зв’язок із нашими братами в Польщі.
Дивіться, дорогі земляки, як ми всі є зєднані, де б ми не перебували, в якій закутині землі, чи в Сєкєрчині біля Ліманови, звідки походять мої батьки, чи у Філядельфії, де я є пасторем,чи у Лондоні, чи у бразилійських лісах, чи на Кашубах над Балтиком, чи тут у Канаді, недалеко Вільна, чи у «Панна Марія» у Тексасі, чи в опольській єпархії, чи серед гірників у Франції, чи фармерів у Небрасці, чи в Австралії, чи в Аргентині».
А дальше:
«В новій батьківщині емігранта не вистачить вивчити мову і культуру прибраного краю, але потрібно, щоб всі поляки були вірними синами Польонії»
«Польскість це не музеальна річ, що загрузла в питаннях, що існували сто чи стоп’ятдесять літ тому, але ми маємо на думці польскість, що росте, розвивається в Польонії динамічній, що має своєрідне завдання в родині народів світу»
Або
«На кого ж має розчисляти Польща, країна наших коренів святої віри, як не нас? На кого?»
А на закінчення, повертаючи до вступних стверджень, почули учасники:
«П’ять місяців тому я мав щастя знова глянути в очі Ясногірській Королеві, там у Ченстохові і там посвятити себе і всіх нас Наймилійшій Марії, Матері Божій, щоб просити за свободу Церкви. Я там заявив їй: Маріє, Королево Польщі, я при Тобі, пам’ятаю і стою на стійці. Це я сказав іменем Вас усіх, бо знаю, що Ви всі з п’ястового роду, ягайлонського, мої дорогі земляки!»
Автори згадуваної замітки «Полонія» можуть сказати: Що ж тут нового? І ми голосимо подібні проповіді і в церквах співаємо «Боже, нам єдність подай!». На жаль цілий ряд прикладів в сучаснім житті нашої Церкви разячо заперечують щирість авторів тих сповидних кличів. Порівнаймо висліди, а вони вкажуть на їхню причину: хоч польські католики в ЗСА є адміністраційно змішані з іншими католицькими народами, то вони успішно відстоюють свої національні духові питоменності чи матеріяльні надбання. А в нас? Ми з болем серця довідалися, що українського роду закарпатські єпископи на авдієнції у Святішого Отця представляли себе вже як американські католики візантійського обряду, а скільки є вже наших парафій, які формально належать до Помісної Української Католицької Церкви, де цілими роками ніхто їм про це згадує. Постає небезпека, що в приспішеному темпі, зменшенням національного свідомого духовенства і наша Церква стане Церквою американців візантійського обряду (змінити написи на будівлях-церквах це вже буде дрібницею). Тут не йдеться про самі «гарні» слова кардинала, бо їх може хтонебудь голосити — справа в тому що їх виголосив проповідник, до якого слухачі не мали найменшого сумніву, що він їх говорить з переконання, бо він дотеперішними ділами заслужив на довір’я. Не забуваймо такого, на перший погляд, маловажного факту, який напевно ще на довгі літа залишиться в пам’яті Польонії: Хоч кардинал Круль очолює міжнаціональну (чи радше понаднаціональну) католицьку дієцезію у Філядельфії, але використовуючи своє становище господаря Міжнародного Світового Конгресу в Філядельфії 1976 року, він постарався про те, що кольори всіх конгресових зовнішних знаків (візнаки, видання, прапори і т. д.) покривалися з польськими національними красками (червоно-білі), а польська Група, яка очолювала святочний похід тими кольорами прямо залила ввесь здвиг. Треба було бачити радість, яка переходила в гордість пересічного поляка, як він бачив, що під його національними прапорами маніфестують всі народи.
Новообраний Папа Іван Павло II, із своїм вибором та обов’язками Вселенського Архипастира ясно і недвозначно не тільки словами перед поляками, але цілим своїм поступуванням перед світом дає пізнати, що він передусім є поляк.
Ба що більше — на першій авдієнції, про яку вже згадувано, єпископів-карпаторосів, які представились йому як американці візантійського обряду, Вселенський Архиєрей пригадав їм з якого вони роду походять і сказав, які традиції вони повинні плекати, а вкінці якби для потвердження сказаного закінчив свою промову чистою українською мовою.
Що неділі, після української (двомовної) католицької радієвої авдиції з Ню Брітен, Конн. в ЗСА є чисто польська авдиція, яку започатковує 10-хвилинним «релігійно-патріотичними погаданками» — так вони називаються — не проповідь, але «погаданка» — о. Марціняк. Моттом тих погаданок на кожній радіоавдиції є слова: «Ґавде, Матер Польонія — радуйсєв Матко Польскі!». Можна сміло твердити, що подібні змістом «поґаданкі» можна чути по цілій Америці. Варто послухати того священика-поляка, бо на підставі його «проповіді» можна пізнати чим живе польська Церква та який корм духовний подає своїм вірним. Слухаючи тих проповідей не тяжко зрозуміти, чому і в нинішних часах польська Церква має покликання до духовного стану, тішиться повагою та послухом у своїх вірних, а консеквентно має признання серед чужих, що дало свій вислів у виборі на папу поляка що є найвищим релігійним зверхником.
Аналізуючи теперішній стан польської спільноти та ролю польського духовенства мусимо ствердити органічну єдність між вірними і духовенством так, що прямо годі розрізнити чи духовенство, вичуваючи духові потреби вірних, іде за їхніми задушевними бажаннями, чи радше воно створює ті «народні» бажання і спрямовує їх в належному напрямку. Дуже влучно одним реченням принагідно схарактеризував суть цеї справи в свойому першому інтерв’ю на волі В. Мороз: «Наприклад, в Польщі католицизм так пов’язаний з націоналізмом, що їх годі розділити».
Якщо ж йде про єдність нашої Церкви та об’єднуючи ідею, то вже 25 лютого 1965 року Святіший Отець Павло VI дав нам виразні вказівки та науку в якій формі та єдність повинна здійснюватися:
«Хочемо вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю» або: «віддайте вашому кардиналові-митрополитові щиру пошану синівської люблячої відданости, а побачите скільки проблем упроститься і вони стануть плідними на надзвичайні святі діла».
Як бачимо, Святіший Отець вже 14 літ тому пішов далеко дальше своїми конкретними вказівками-порадами, як це робиться в нас невинними, але й без жадного практичного заклику до єдности. А, якщо ми вже при поляках, то варто згадати Й. Мацкевіча, який в книжці «Watykan w cieniu czerwonej gwiazdy» висловлює думку, що значення голови нашої Церкви переходить далеко границі справ української католицької Церкви, а його відвага в обороні правди має значення для цілого християнського світу.
Ісповідує тут єдність гонений та переслідуваний по цілому Совєтському Союзові наш нарід, про що свідчить лист православного священика Василя Романюка до «Оссерваторе Романо», де він виразно пише, що всі українці (католики, православні чи й невіруючі) приняли з одушевленням вістку про заіснування українського католицького патріярхату.
Здавалось би, що очевидні знаки Божого Провидіння, які сповняються на особі нашого Патріярха, повинні усіх нас без виїмку згуртувати довкола його особи, як символу єдности. Але на жаль скільки терпінь та болю прийшлось йому за той час перенести, як він став здійснювати місію єдности нашої Церкви таки від своїх вірних.
Забудьмо на хвилину про давніші випадки, але подумаймо, чи серед поляків був можливий найновіший вияв вже не пошани, але прямо справедливости: 3 перших днів прибуття до Риму нашого Велетня Духа, він своєю невсипущою працею обновив наше духовне обличчя, а матеріяльними надбаннями забезпечив місця для плекання та розвитку наших релігійних цінностей. Здавалось, що ті непроминаючі (одні і другі) здобутки знайдуть належну оцінку. А тимчасом накладом «Союзу Українців Католиків» появляється Альманах, який за словами видавців, повинен бути не лише цікавою лектурою, «але й як збірник до вивчення історії нашої Церкви на Батьківщині й на еміграції». В Альманаху відведено 90 сторінок українським церковним одиницям в поодиноких країнах (окремо 20 сторінок Василіянському Чинові). Зокрема неспівмірно багато місця (п’ятнадцять згл. дев’ять) сторінок присвячено тим двом владикам, які поставили себе поза систему Помісности — для порівнання: австралійському екзархові присвячено 12 стрічок, а едмонтонській єпархії аж 8 стрічок.
Якщо хтось хотів би на підставі Альманаху пізнати дійсний стан нашої Церкви, то даремно шукав би там за згадкою про Грандіозні досягнення неструдженого Патріярха Йосифа, чи за ідею єдности, яка знайшла свій вираз в помісності.
Майбутній історик нашої Церкви буде стояти перед важким завданням знайти причини, які спричинили таке велике число наших мирян з такою впертістю та засліпленням відкидали єдність, якої виразником під цю хвилину являється Патріярх Йосиф.
Мабуть прийдеться йому сказати: на жаль, ми ще не доросли до того, щоби зрозуміти великі діла.
Варто, щоби автори замітки «Польонія» познайомилися з польським журналом з Парижу «Культура» і з нього навчилися наскільки глибше зрозуміли вагу нашої (будь що будь! для них чужої) єдности сусіди — Поляки.
Розказував мені особисто в Мельборні один із австралійських єпископів, очевидець — коли то понад 3000 єпископів світу повстанням із сиджень, довготривалими оплесками вітали ОТЦЯ ЙОСИФА при його вході до базиліки св. Петра де відбувався Ватиканський Собор Другий. Говорив він ще й те, що він вітався з нашим Патріярхом навколішках. От як поступав чужинець, про що ще згадує по сьогоднішний день, як про своє велике пережиття. А — Ви? Українець? Священик?
Знаю, що пишу Вам твердо, але правда не цукерок! Перечитайте з історії про Гетьмана Івана Мазепу, прочитайте уважно, а побачите, що Кочубеї не перевелися. Читайте історію Мазепи й про ролю Кочубея та думайте, що й як читатимуть та думати про Вас майбутні покоління, читаючи про наші теперішні змагання за наші права й Вашу підривну роботу в той же самий час, читайте!… Застановіться і змініть своє поступовання, бо правда не встид, а добро. Священикові треба розуміти це більш усіх, бо ж він має бути й сповідником. Хоч не знаєте мене, але мабуть зненавидити за цей лист. Та мені це байдуже. Не жалую часу витраченого на це писання Вам, бо ж передо-мною важливіша справа — спроба схаменути Вас, мойого ближнього. Тому коли буду в Лондоні прогульковцем перш усіх піду до Вас, бо ж хворого треба відвідати, невіжу на правильну дорогу навести, А ви хворі ненавистю, обезсилені підхлібством, та в невіжі і невіруючі в наші права й можливості.
Недавно святкували ми Різдво Христове й вступили в новий рік, зараз переживаємо час Великого Посту. Гадаю, що Ви часто будете, а бодай повинні — відчитувати молитву св. Єфрема з поклонами й будете молитися, щоб дух лінивства, гордости, властолюбія, пустомельства відійшов від Вас, щоб Ви побачили свої провини, та не осуджували брата свого — що дай Боже, щоб якнайскорше й якнайкраще сповнилося — Богові на славу, нашій Церкві на добро, а Вам і всім нам на велику радість.
«ЦЕРКВА і ЖИТТЯ» Австралія
