Не один з наших мирян, що є пасивним, а тільки більше, чи менше інтенсивно спостерігає події, що відбуваються навколо нашої Помісної УКЦеркви ставить собі питання — чому в деяких місцях нашого поселення виявляються такі радикальні кроки на церковному відтинку, замість з розмислом, спокійно та пристойно вирішувати всі непорозуміння? Звичайно, такі й подібні питання, зовсім логічно і правильно можна ставити. Зрозуміло, на ці питання не тільки можна, але конечно потрібно дати відповідь, бо ж тільки правильна відповідь повинна прояснити дуже складну ситуацію.
Здається, що не має нікого серед українців католиків, православних і протестантів хто не був би в загальному познайомлений з надзвичайно складною проблемою Української Католицької Церкви, яка триває вже багато років. Про що ж властиво ідеться? В цьому запитанні лежить вся складність проблеми. Відповідь є зовсім проста, але дехто не хоче її бачити, а ідеться про життя або смерть нашої Помісної УКЦеркви. Незаперечним залишається факт, що існує загроза, в якій скривається небезпека смерти. Правда, дехто не спроможний або не хоче цього передбачити, бо вона є спритно завуальована, щоби не бути наявною. У світлі такої дійсности, коли бачиться таку небезпеку, яка загрожує смертю, загрожує дальше існування тоді немає законів, немає жадних границь, які могли б зупинити протидію, цього сильного «хочу» жити. В таких обставинах людина є здібна на найбільші одчайдушні кроки. В таких обставинах ум працює тільки і виключно в одному напрямку — врятуватись, вижити, жити. В таких обставинах для неї немає моральних, чи неморальних законів, все що для неї служить, щоби врятуватись є моральним і законним. Ту не ідеться про проповідування якоїсь теорії, чи ідеології, але просто ствердження певного факту, який залишається незаперечним.
Пригадаймо собі нашу стару пословицю, — потопаючий буде ловитись за найбільш гостре лезо, що все перетинає, щоби тільки врятуватись. Свідомість про те, що тут рятунку не може бути відпадає і потопаючий ловиться за найменшу, волосинкову надію. Це хоч до деякої міри віддає дух цього безмежного бажання «хочу» жити. І для цього, щоби це осягнути, себто врятуватись і жити робиться все, що є тільки можливе.
В такій ситуації перебувала і ще перебуває наша Церква в діяспорі, а зокрема на терені Великої Британії. Ці загрозливі моменти не без пляну закулісової маніпуляції, які наочно і дуже яскраво виявились і ще виявляються на терені Англії. Акція зі сторони єп. А. Горняка за якою стоять різні чинники — свої і чужі впливи, а навіть деякі акції є пляновими з ціллю — зломати вільний дух нашої Помісної УКЦеркви і зробити з неї безбарвну церкву, яку згодом можна буде без найменших труднощів приліпити туди куди буде найбільше вигідно для маніпулянтів цього ж пляну. В такій дійсності, коли приходиться боротись на життя і смерть може все статись навіть таке, що трудно було передбачити.
Постараймось це твердження підсилити і підтвердити життєвими фактами. Майже цілому світові відома сьогодні боротьба палестинців, про яких колись мабуть мало хто знав і мало хто чув. Про що ж тут ідеться? Палестинці, яких не має багато, хочуть за всяку ціну, щоби зберегти свою окремішність. У змаганні для них немає жадної ціни, якої вони не пробували б заплатити, щоби тільки зберегти свою окремішність. Тільки тоді, коли вони осягнуть свою окремішність і будуть жити вільно, зможуть розвивати і культивувати свої культурні, релігійні й національні надбання — зможуть заспокоїтись. Вони змагають, щоби мати, якщо вже не повністю незалежне то хоч автономне життя. Без незалежности чи автономности вони з часом згублять всі свої окремішні властивості. У змаганні за свої національні права та властивості, у змаганні за існування окремої палестинської держави, вони виявили подивугідну одчайдушність. Правда, багато їх драстично-терорестичних акцій світова опінія осудила. Пригадаймо собі історію олімпійських змагань у Мюнхені, де палестинці взяли ізраїльських змагунів, яких стрінула трагічна доля. Пригадуємо, що майже всі і вся осудили цей терористичний факт, але це в ніякому разі не зупинило їх боротьби за існування окремої палестинської держави. Волі чи поневолі, але сьогодні вже голосно говориться про те, що палестинцям належиться вільне місце під Божим сонцем. Звичайно це не приходить легко і здійснення може бути далеке, але проблески цього є. Чи можна б було собі уявити, щоби без їхньої боротьби і навіть жорстокого терору від якого терпіли невинні люди, був би хтось знав про палестинців і взагалі застановлявся над їх долею? Дозволю собі ставити незаперечне твердження, що ніхто був би про них не чув, а їхні сусіди зробили б все щоби їх зовсім заглушити. Не згадали б навіть благородні церковні установи. Звичайно цим відміченням і ствердженням фактів не збираюсь оправдувати терористичні акції палестинців, бо не всі вони були конечні, але тим бажаю підкреслити, що в таких ситуаціях, коли немає жадної іншої альтернативи, коли немає іншого рятунку все неможливе є можливим. На жаль, дуже часто цього не можна логічно пояснити.
Про незалежну, чи навіть автономну Палестину не хоче чути Ізраїль, цей сам Ізраїль, що не так давно змагався за свою державу й мужньо бореться за її вдержання, але чомусь не виявляє найменшого зрозуміння до тих самих стремлінь і прагнень інших.
В такій площині себто смертельної загрози для нашої Церкви, слід розглядати змагання мирянського руху за історичні права нашої Церкви. В цій самій площині слід розглядати події на терені Великої Британії. Нажаль, нашою трагедією є, що місто одного маємо три фронти. Це найбільш виразно видно на терені Англії. Перший фронт, це свій внутрішній, себто з деякими нашими єпископами і священиками, які чомусь не можуть, чи не хочуть бачити історичних прав нашої Церкви, які вона мала в минулому і в час, коли приступала в унію з Римом і що наші домагання не є проти Апостольської Столиці, а домагаючись свого, не заперечуємо нашої лояльности. Всі бачать, що відповідь Папи Павла VI у справі нашої Церкви не була базована на аргументах канонічних і пасторальних, але суто політичних. В даному випадку правосильно, належало б ставити питання, а чи Апостольська Столиця виявила лояльність й належну увагу супроти нашої Церкви?
Сьогодні Папа Павло VI вже перед судом Всевишнього Бога і не нам його судити, але ми не можемо забути, що він провадив діялог з дияволом за рахунок нашої Церкви, що він ділив і піддержував ребеліянтів у нашій Церкві проти законного Глави, Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа, тепер нашого Патріярха. Варто відпорошити факти історії нашої Церкви, а не виводити її від себе.
Для декого унія, це давна річ і не варто про це згадувати, а деякі взагалі цих справ не бажають знати. Отже в такій ситуації другий фронт, яким, нажаль, є без сумніву Ватикан якого підсилює і дає йому силу існування перший фронт, себто деякі наші єпископи. В чому тут заключається суперечність. Наша Церква виявила волю бути по назві й змісті окремішною, українською Помісною Церквою на чолі з патріярхом. Ці ж права і привілеї були підкреслені й затверджені за нашою Церквою Вселенським Собором Ватиканським II, але цьому супротивляється Ватикан. Третій фронт то є більшовицький атеїзм, який для своїх цілей запряг так звану московську православну церкву, яка була основним ліквідатором на чолі з своїм патріярхом Алєксеєм нашої УКЦеркви на Україні. Всі три фронти є відкритими. При кінці 1977 року активно виявився ватиканський фронт нашої Церкви на терені Великої Британії. Там питання стоїть далеко ширше, як декому на перший погляд може видаватись. Можна тут обертати кота хвостом, як це, на жаль, робить єп. А. Горняк ЧСВВ з своїм канцлером о. С. Вівчаруком. Вони на жаль, розігнали все стадо у Великій Британії. Миряни їх опустили. Вони вдались на пускання різних неправдивих вісток в англійській пресі, мовляв, це не є церковна справа, але політична, бо це тільки група «націоналістів», — «бандерівців», які ведуть акцію проти єпископа.
На жаль, з єпископської канцелярії поширювались застрашування — мовляв заборонять вірним молитись по світських домівках. Заборонено відбути посвячення води на Йордан. В цьому напрямі робились заходи зі сторони єп. Горняка не тільки в латинській церкві, але також в англійській поліції.
Нажаль, ті, що повинні слухати голосу з тої сторони — Катакомбної Церкви і її вірних — вони кличуть — допоможіть, скажіть світові, що ми існуємо і боремося за окремішну українську Христову Церкву того не чують.
Можна ще якийсь час мирянам доказувати, що за справу патріярхату взялись «екстремісти», «комуністи», як писав католицький офіціоз «Шлях», але мова фактів на самому початку це заперечила. Противники патріярхату, які тільки на словах є за патріярхатом до тепер ніде пальцем не кивнули для цієї справи, але є ціла низка незаперечних доказів, що вони діяли і діють проти. Про монаші чини Василіян і Редемптористів немає чого згадувати, бо вони добре записались в історію нашої Церкви, як противники патріярхату, але за це Ватикан для них готовить нагороди … Колись історик, на підставі фактів, запише про ці сумні й трагічні дні нашої Церкви болючу правду.
Нажаль, якщо коли в нас поставали конфлікти з єпископами, як це було тут в ЗСА чи тепер у Великій Британії, то ні в одному, ні в другому випадку ми не завважили ось цього найголовнішого в їх «покликанню» — Христової любови, посвяти для добра своєї Церкви — вони радше виявляли і виявляють свою невгнутість володіння поставити на свойому. Хто ж цього сьогодні не бачить? Це яскраво показалось колись у Філядельфії, коли вірні кричали — негідні, а сьогодні в Англії.
Якщо ще хтось сьогодні хоче нам говорити, що мирянський рух діє з партійно-політичних мотивів, що постійно зараз повторяє єп. Горняк, подаючи таку інформацію до преси то це є чиста лож. Якщо хтось діє з політичних мотивів то в першу чергу тут треба говорити про Ватикан і його різні декастерії.
На жаль, Ватикан держав не з покривдженими, але з сильними, та й ще до цього з тими, що переслідують Христову віру. Пригадаймо, як московський патріярх Алєксей закликав до ліквідації нашої УКЦеркви, але це не перешкодило Папі Павлові VI його вітати з п’ятидесятиріччям московської патріярхії. Але, коли наші єпископи на чолі з Патріярхом Йосифом під час авдієнції при кінці 1976 р. просили, щоби Папа Павло VI з нагоди різдвяних свят звернувся з окремим закликом і привітанням до українського народу і його вірних то це пройшло мовчанкою. Чому так поступив Архиєрей Вселенської Католицької Церкви? Відомо ж і тут не потрібно жадних доказів, що Христове вчення не знає жадної половинчастости, вихилясів й холодних калькуляцій. Христове вчення є єдине і неподільне базоване на любові і правді, бо ж з любови до нас дався розп’яти на хресті дереві і в третій день воскрес і правда перемогла. Тому ж Божі закони були, є і остануться незмінними, вони є основою основ у Христовій Церкві. Нажаль, як мова фактів підтверджує вони для Ватикану остались, в практичному житті пустими словами без значення. Це саме є дійсним для єп. А. Горняка. Для нього важним є, щоби були сповнені доручення Ватикану, не дивлячись, чи вони заперечують основу Христового вчення, чи ні, це для нього неважно.
Знаємо, що за таку «віддану» поставу Папа Павло VI наділював нагородами. При цьому не бачилось, що єп. А. Горняк позбавив подавляючу більшість вірних духовної опіки. Цим спричинив велике згіршення серед мирян. Тут належить поставити питання в ім’я чого? Хто нестиме за це відповідальність? На жаль цей стан дальше продовжується і за сучасного понтифікату Папи Івана Павла II. Хоч би згадати Церковні Вісті, за лютий 1979 р. екзарха Горняка, який був обговорюваний у березневому числі Патріярхату. Таку низькопробну писанину трудно було собі уявити. Чи візьмім похорон о. д-р. Володимира Дзьоби про який є інформація на іншому місці цього числа журнала. Чи Папа Іван Павло II думає під тим оглядом продовжувати політику Папи Павла VI? Належить підкреслити, що мирянський зорганізований рух був й є терпеливий, чекаючи з сторони Апостольської столиці розсудливого слова, а не політичного чи будьякого вигравання.
Якщоб Апостольська Столиця турбувалась добром Церкви і спасінням душ то вже була б забрала єп. А. Горняка і «війна» в Англії між мирянами і єпископом була б давно закінчилась. Єп. А. Горняк не тільки, що не виявив християнської любови, але нормальної людяності.
Так було за понтифікату Папи Павла VI. Покищо ще не бачимо ясно виразних змін під тим оглядом, поза голими декляраціями, діючого Папи Івана Павла II, але переконано віримо, що і тут прийдуть зміни.
В цілому конфлікті виявилась не любов і всепрощення, але сильне і незаперечне прагнення показати свою силу не оглядаючись на жодні наслідки.
Хоч зорганізований мирянський рух все і все заперечував і засуджував і засуджує вживання фізичної сили, але в таких випадках важко контролювати людські почування. Це що робить єп. Горняк з канцлером і своїми прибічниками є дуже болючим і викликає серед мирян обурення та спонтанний спротив.
Говориться про святотацтво яке чинять миряни. Якже єп. А. Горняк виглядає, коли поширює неправду, виявляє злобу, але ж Церква вчить, що людина не повинна лягати спати в грісі, Церква вчить, що треба ворогові прощати! Вимовляючи Отче наш, ми говоримо… прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…, як це погоджує єп. А. Горняк, чи він не підкопує своїм поступуванням основ Христового вчення? Де ж його всепрощення і любов?
У світлі повищих фактів зовсім інше звучання мають болючі ґлостерські й лестерські події в Англії.
Зорганізований мирянський рух робив все можливе, щоби цього оминути. Але, що робили на протязі більше, як двох років, коли замикались церкви, висипались заборони вступу до церкви, називалось мирян різними образливими епітетами і т. д. Ті, які незнаючи дійсного стану подій у Ґлостері поспішили засудити демонстрантів. Якщо б ці, що засудили і засуджують не мовчали до того часу, але сказали своє рішуче слово то напевно було б цього не сталося, що сталося.
Нажаль, наша трагічна історія з Біласом і Данилишиним і сьогодні повторяється. Для поляків вони були «бандити», але в очах молоді ОУН, а згодом українського загалу вони були герої, які відбирали у ворога награблене. Біласа і Данилишина зловили свої і віддали ворогові! Що діється в Англії і по інших місцевостях нашого поселення. Для всіх наших ворогів, ті що змагаються в будьякій формі за свої права, за визнання, за незалежність, це «екстремісти», «фашисти», «комуністи», «буржуазні націоналісти» і т. д. В даному випадку не має різниці чи це говорить той хто держить хрест, чи червону зірку з серпом і молотом, вони однаково діють проти помісности і патріярхату УКЦеркви. Жалко, що свої не спромоглись побачити дійсними величинами ідеї, які висунув Патріярх Йосиф.
