Одною з подій, що позірно позитивно сприймається вірними нашої Церкви, це безперечно запляноване посвячення храму Св. Софії в Римі з участю Святійшого Отця Папи Павла VІ, який принесе туди антимінс мощів св. Климентія Папи, 28 і 29 вересня,1969 року. Позірно, тому, що через брак певних інформацій а чи через наявність нежерельних інформацій багато важливих і пекучих питань Церкви залишаються для рядового члена нашої Церкви не виясненими, або незадоволяюче виясненими. Через це активність наших церковних чинників та ієрархії одержує питому сучасній хвилині вагомість, але й допускає різну її інтерпретацію. Те саме відноситься й до активности самої громади, її організованих сил, до проведених раннім літом цього року акцій і до того, чи ці акції знайдуть у своїх та чужих церковних чинників належну оцінку, а чи ні. Тому, що правильність оцінки акцій покаже щойно майбутнє,то тепер тим більше треба критичніше глянути на них, і контролювати суть їхніх рушійних сил.
Підготовка паломництва до Риму на найближчу осінь виглядає імпозантно. Організують його в ЗСА усі три наші Владики, але не усі однаково. Деякі провадять підготовку при помочі громадських організацій, а деякі на власну руку. Повторюється історія із відвідинами в Америці їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого минулого року, коли наш філядельфійський Архипастир Кир Амброзій Сенишин зігнорував велику частину громади, зв’язався лише із співзвучними тоді собі елементами УККА й Визвольного Фронту, і на ділі лише оскромнив, збіднив усю цю всенародню маніфестацію, від якої багато залежало. Тоді також назовні й у пресі усе виглядало імпозантно, а на ділі найважніший елемент акції і найцентральнішу ціль – упорядковання церковних справ і завершення її керівництва – наші американські Владики «поминули». До Боґоти ніхто з них не поїхав…
Це ми писали у свій час, але «задним порядком», після того, як усе стало доконаним фактом. Сьогодні пишемо про те саме перед тим, заки поставлять нас перед доконані факти не зважаючи на можливість обвинувачень у пересудах. Краще громаді приготовитись на усі евентуальності ніж вичікувати, а коли вже запізно тоді протестувати й нарікати на компромітацію, невдачі і роздор.
Головною темою переведених у наших громадах акцій в цьому році була єдність і організаційне завершення нашої Церкви. Ця тема, яка ще недавно не мала багато визнавців, раптовно стала популярною навіть серед невтральних і колишніх противників, відізвались про неї організації і сили, які від тих тем цілево відхрещувались, і врешті заговорили про них компетентно наші священики. Не зважаючи на такий широкий засяг вияву волі й бажань народу й церковних чинників, усі три наші Ієрархи у ЗСА поставились до цієї акції негативно, тобто не визнали її, і не бажали про неї чути. Коли від Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви пішло прохання до усіх Владик у всьому світі про молитовний похід в наміренні церковної єдности, то усі три Владики ЗСА, преосв. Амброзій, Йосиф і Ярослав зорганізували тиждень скорше всій власний «похід», але не в наміренні про яке їх просили, лише «за переслідувану Церкву в Україні».
Не можна не радіти коли наші Преосвященні Владики ініціюють акцію за таку виразну національну ціль. Можна хіба жаліти, що ініціятива така пізна й немічна. Ієрархія має широкі можливості не тільки моральної, але й матеріяльної та дипломатичної акції на користь нашої замордованої Церкви, але досі не зроблено в тому напрямі нічого. Жаліти треба того, що ця владича акція була протиставною акції нашого товариства, бо за єдність Церкви вони не молились, і других молитись не закликали. Видно, що єдність усіх наших Ієрархів в очікуваному Синоді Українських Єпископів це не їхня справа, і тому вони викривили волю вірних.
Дальшою неґацією акції за церковну єдність було доручення усім священикам філядельфійської Єпархії не підписувати й не висилати петицій до Святійшого Отця, а усі друки зібрати й прислати до митрополичої канцелярії. Тут треба прийняти до відома ще один прикрий, факт, що усі три наші Ієрархи практично відмовилися заступати волю своїх мирян і великої частини священства.
Коли в такій реальній ситуації приходить раптовно повідомлення про організацію прощі до Риму при цілковитій відсутності згадки про Синод, а чи навіть про звичайну Єпископську Конференцію, то виглядає, що наші Ієрархи дуже бажали б показати своїм вірним Рим, храм і Папу Римського, лише щоби вони не згадували про синод. Вони бажають збути справу самим римським торжеством, а підставову справу життя й буття нашої церкви залишити на дальше під сукном. Вони знова звертають увагу на масовість і торжественність, а відвертають увагу від суті. Вони бажають використати паломництво мирян до Риму як доказ римським чинникам визнання мирянством їхньої церковної політики удільних князівств. А це грубе перекручення, і не достойна імені українського Владики тенденція.
Тому слід ще раз, і не зайво, підкреслити вийняткову історичну ролю нашої ієрархії в сучасній хвилині, і можливість фатальних потягнень з негативними наслідками не тільки для самої Церкви,але й багатьох інших ділянок національного життя. На іншому місці цього журнала друкуємо звернення чікаґівської громади до Владик, і думаємо, що краще не можна просити й вимагати, в імені добра усіх, в цю рішаючу хвилину. Нас тривожать факти, що не одне таке прохання вже залишилось без відповіді наших Владик або викликало небажану й неочікувану реакцію, й слухи про те, що є Владики, які заявили Східній Конґреґації, що вони не бажають брати участь у спільному Синоді Українських Єпископів. А навіть коли йдеться про відбуті вже конференції, то громадянство знає, що вони через обструкцію ледве склеїлись, а постанови цих конференцій багатьма Владиками іґноруються й сьогодні. Постає питання – на що ці Ієрархи розраховують, і чию волю вони заступають?
Щоби не бути заскоченим відповіддю на ці два питання організоване мирянство повинно ще раз передумати свою тактику супроти власних Владик, і попри відомі засоби прохань і домагань застосувати нові, конкретніші й успішніші середники, які виявили б його волю більш вимовно, і зробили б його мову більш зрозумілою.
