Проблема духовних покликань під сучасну пору рівнорядна з проблемою повної єдности нашої Церкви, себто є першорядної ваги. Тому це питання вимагає більше нашої уваги й призадуми. Ці питання однаково порушують як духовні особи, так і миряни. Вони затривожені грізним станом у нашій Церкві. Ми, Божий Люд, співвідповідальні за вирощення Богоугодних і Богові відданих послідовників, які своїм служінням та любов’ю приносили б Господній мир в наших душах і тим зближували нас до Спасителя Ісуса Христа.
На жаль, дійсність вказує, що ми глухі на заклик Триєдиного Бога. Для цього шукаємо різних оправдань і часто навіть спрощуємо питання покликань. Звичайно, існують труднощі різної натури, не раз нам не зовсім зрозумілі, але цим ми не повинні зраджуватись, а навпаки за Божою поміччю іти послідовно до мети, пам’ятаючи слова Ісуса Христа:
«Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже Господаря жнив,щоб вислав робітників на свої жнива».
Щирі молитви, частіше приймання Св. Євхаристії, пізнавання Божих правд, добрий приклад, заохота, а передусім бажання віддати себе на службу своєму Творцеві,— це все сприяє для поповнення нових покликань, вирощення нових адептів для душпастирської праці.
З початком 70-х років старинний чин постійного дияконату віджив у латинській Церкві, відважно і з вірою у слушність, доцільність й потребу. Латинська ієрархія пішла назустріч цим питанням і дала можливість старшим (у похилому віці) мужчинам включитися в душпастирську працю, себто бути дияконами. Такою практикою, тобто уведенням дияконів, зближено більше Церкву до вірних. У нас цього майже не практикувалося, а якщо й було, то було рідкісним явищем. Це часом можна було завважити в Канаді, коли іноді деякі наші владики висвячували достойних кандидатів.
Тим часом статистика нас застрашує: у минулій декаді у Філядельфійській Митрополії померло 90 священиків, половина з них у схилі віку, знеможена хворобами і душпастирською працею. Священики постійно відходять до свого Творця, а готових посвятитися і йти слідами Ісуса Христа не так багато. Хоч зараз ситуація поволі поправляється, але вона ще далека до нормального стану. І тому чин постійного дияконату набрав великої ваги. Погляньмо, що говориться про постійний дияконат в «Догматичній Конституції про Церкву» (глава III, Ієрархічний Устрій Церкви):
«29. На нижчому щаблі ієрархії стоять Диякони, яким дається рукоположення «не до священства, але до послуги» (74). Бо ж вони як зміцнені таїнственною ласкою, послуговуються Божому Людові в служінні Літургії, слова й доброчинности в злуці з єпископом та його пресвітерством. Завдання диякона є у залежності від доручення відповідної влади, торжественно уділяти хрещення, берегти й роздавати Євхаристію, в імені Церкви служити при уділюванні Тайни Подружжя й благословити його, нести до умираючих Святі Дари, читати вірним Святе Письмо, навчати і напоминати народ, проводити вірних в Богослужбі й в молитві, давати церковні благословення (речей), проводити похоронними обрядами. Віддані обов’язком любови і служіння. Диякони нехай пам’ятають напімнення Блаженнішого Полікарпа: «Милосердні ревні, живучи згідно з правдою Господа, що стався слугою всіх» (75).
Як видно з вище наведеного документу, засяг діяльности диякона є справді широкий і глибокий змістом. Ця діяльність може відтяжити не одного старшого або немічного священика чи заступити переобтяженого душпастирським служінням. Постійний диякон може піти між молодь в різних обставинах, може впливати на молодь, заохочуючи до покликань. Скільки старших, осамітнених чекає на слова розради, духовної потіхи, скільки хворих і вмираючих по шпиталях прагне прийняти євхаристійного Ісуса Христа? Наша молодь і учні по школах українознавства мусять запізнаватися з правдами віри. Катехиза сьогодні чи не є однією з найважливіших діянь Церкви. Очевидно, священики все це виконують, але вже тепер помітно щілини, в яких, через брак власне тої духовної особи, постають проблеми.
Чин дияконату — це служіння й ніщо більше! Віддати себе ближньому з любови до Господа Бога! Що може бути кращого й більше взнеслого? І тому власне Блаженніший Патріярх Йосиф постановив зорганізувати Курс Постійного Дияконату, запросивши на викладачів найкращі уми нашої Церкви. Як відомо з преси, курс цей розложено на три одномісячні семестри і відбуватиметься в Українському Католицькому Університеті в Римі, у місяці липні кожного року. Програма курсу є на високому рівні, яка дає загальне богословське знання. Отці духовні, які є викладачами, дбають, щоб кандидати на дияконів одержали потрібне знання богословії і нашого обряду. Вдалим вибором місця на такий курс виявився гостинний манастир отців Студитів над Албанським Озером в Кастельґандольфо. Манастирська атмосфера допомогла нам знайти і дати відчути присутність всеобіймаючого, доброго й люблячого Бога, в Тройці Святій Єдиного!
Добре запам’яталися слова Преосвященного А. Сапеляка, генерального секретаря Синоду Помісної УКЦеркви, який відвідав курсантів і при тій нагоді сказав, що, може, не всі дійдуть до дияконських свячень, але тоді наша Церква збагатиться добрими мирянами, яких сьогодні нам так потрібно.
Ще глибше запали в наші душі слова Патріярха Йосифа:
«Минулого року на заклик мого послання прибули Ви сюди, щоб при Божій помочі розпочати велике й святе діло: готовитись служити своїй Церкві й нашому народові в дияконськім чині. То була важка й відповідальна спроба. Могла вона декому видаватись засміливою, а може навіть неможливою. Та ось цього року Ви знову в поважному числі прибули, щоб це діло продовжувати й своєю твердою працею та молитвою дати доказ того шляхетного бажання стати на окрему службу для своєї Церкви. Перед багатьма з Вас осталась ще тільки третина праці, хоч, щоб бути Христовим служителем, треба працювати над собою ціле життя в молитві, покуті й в досконаленні себе при помочі Божої благодаті. Продовжуйте цю працю, готуйтесь, бо наш нарід і наша Церква потребує стільки добрих і святих рук до праці — тепер і в близькій майбутньості, коли заблисне для нас сонце волі».
