Тема цьогорічного конгресу підкреслила новий аспект переслідування Церкви, а саме не звужено поняття переслідування до тих країн, які терплять під атеїстичними режимами чи тоталітарними системами, які не толерують будь-якого спільника чи «співвластителя» людської душі, але підкреслено, що саме в країнах без переслідування Церкви сама Церква загрожена власною неактивністю та занепадом морального та здорового духовного життя.
Цю тему «Загроза Церкві на Сході та Заході» найкраще представив основник організації «Церква в потребі», о. Веренфрід ван Страатен. Він у своєму кінцевому слові зробив синтезу усіх доповідей. Конгрес зайнявся не тільки загроженим станом Церков під комуністичними режимами, але також станом Церкви у вільному світі.
Конгрес почався 4 серпня та закінчився 8 серпня 1982 p., його попереджено «Днем молоді», в якому понад 100 молодих учасників взяло участь. «День молоді» відкрив д-р Р. Ґрулік, який доповідав про положення Церкви в Югославії. Доповідач спершу попросив до слова директора семінарії в місті Фульда, д-ра Ґ. Станке, щоб своєю вдумливою «проповіддю» він впровадив молодих учасників у проблематику духовного занепаду Західньої Европи, а в тому і Югославії, яка щораз більше набирає обличчя консумізму та індустріяльного суспільства, притаманного західньому світові.
В Югославії, як ствердив д-р Грулік, можна зауважити посилену антирелігійну акцію режиму. Ця акція позначається агітацією проти ісповідника хорватської Римо-Католицької Церкви, кардинала Степана ц а, який довгими роками був ув’язнений та нині шанований його вірними. Також ведеться акція проти паломництва до села Медюґоре в Мостарській області, де в 1981 р. дітям появилася Мати Божа. Там заарештовано священиків, яким закинено, що вони «мобілізують масово народ проти уряду». Ці священики отримали присуди кари, включно з ув’язненням. До цих антирелігійних акцій треба додати систематичну заборону священикам вчити молодь релігії. В наслідок того знизилось число семінаристів і закрито чотири семінарії.
На конгрес цього року прибуло менше старших учасників, як минулими роками, але було більше молоді. Конгрес відкрив Владика Ганс-М. Янсен, єпископ Гільдесгайму, що є предсідником католицької ради в справі втікачів та виселенців. Серед привітів відчитано телеграму Кардинала Гифнера, архиєпископа Кельну, що є головою конференції єпископів Німеччини. Тоді предсідник конгресу, Ріхард Гакенберг, привітав присутніх достойників, між ними Владику Плятона Корниляка, Апостольського Екзарха українців-католиків в Німеччині.
Вступну доповідь виголосив д-р Йосиф Штінґль, предсідник Державного Центру Праці Зах. Німеччини, який заступив хворого проф. Павла Ленз-Медок з Парижу. Штінґль з’ясував три моменти, які загрожують Церкві на Сході та на Заході. Перш за все, Церква є загрожена в своєму ядрі, в поняттях віри, через ліберальний підхід католицьких богословів до догматичних наук Церкви з одного боку, та через затрачення дійсного особистого переживання Божої присутности, занепаду приватної молитви та відсутности у спільних літургічних відправах з другого. Черговими загрозами для Церкви є режимні влади, які монополюють людською душею, особливо в Східній Европі, диктаторські й комуністичні режими. Зростаюче число розводів, абортів і т.д. є конкретними доказами, що Вселенська Церква переживає занепад віри.
Першим доповідачем другого дня конгресу був прелат Йосиф Гомайер, що є секретарем Конференції католицьких єпископів у Німеччині в Бонні, який говорив про історичні причини занепаду релігії, як суспільного явища. Цитуючи визначних представників доби іллюменізму (Кант, Геґель, Кіркегард…),та послідовної доби (Маркс, Ленін), він підкреслив, що Церква стратила свою традиційну ролю та звузилась до приватної, несуспільної справи. Сьогоднішню ситуацію Церкви представив доповідач, як добу людської любови до ближнього замість Божого закону любови до ближнього. Церква мусить підкреслити знову, що її суспільно-етична діяльність не виринає із гуманітарних причин, але виходить із глибокої віри у інтервенцію Бога через Христа, щоб спасти людський рід.
Черговим доповідачем був єп. Йоганнес Ґійзен з Голляндії, який викликав велике зацікавлення у слухачів та особливо пресових репортерів тому, що він відомий як одинокий «консервативний» владика серед єпископату Голляндії. Доповідач говорив на тему священичих покликань на Заході. Він твердив, що велике зниження священичих покликань та одночасно великий (50.000 !) відхід священиків від душпастирської праці віддзеркалює кризу Церкви 60-тих та 70-тих років. Покликуючись на історію, владика ствердив, що повторяється нині доба ХVІ століття, коли монаші чини відновили Церкву. Для свого ствердження владика навів статистику своєї єпархії, яка вказує, що покликання якраз там ростуть, де криза Церкви була найбільше виразною. Коли у 60-тих та 70-тих роках замість священиків було багато «пасторальних асистентів» та замість монаших місіонерів зголосилося багато молоді як «соціяльні помічники» на обмежений час до країн третього світу (Африка, Азія, Півд. Америка), нині знову монаші чини зростають численно, що тільки потверджує Христові слова: «Я буду з вами до останнього дня».
Поза цікавою доповіддю, більшість учасників були розчаровані, що доповідач не охопив своєю темою цілий західній світ, але тільки обмежився до своєї єпархії.
Як доповнення на тему покликань в Західній Европі говорив проф. Ф. Блачніцкі (поляк), як ці питання представляються у Східній Европі. Доповідач поділив священичі покликання в Східній Европі на три категорії. До першої категорії належать країни, в яких режим не дозволяє на вільний хід покликань. (Радянський Союз, Румунія, ЧССР та Мадярщина). Через створення «нумерус клайзус» та вмішання у виборі кандидатів, режим не дозволяє на вільну динаміку покликань та стремить здушити релігію «стихійно», зростаючим браком священиків. До другого моделю належить Югославія. Не зважаючи на те, що держава не мішається у вибір кандидатів та їх вишколення, помічено драстичне зменшення священичих покликань. Два фактори привели до такого стану: з одного боку священики не мають права зв’язатись із молоддю поза церковними будинками та з другого — вплив західнього консумізму захоплює щораз дальші області Югославії. Для прикладу, Словенія в 1970-71 р. мала 271 семінаристів, а в 1981-82 — тільки 63. До третьої категорії зачислює доповідач Польщу. Комуністичний режим не зробив свого старання запровадити систему «нумерус клайзус», як також примусово кликати семінаристів до військової служби. З другого боку, Церква провадить велику молодечу програму та статистика потверджує ріст покликань із ростом молодечої програми. Коли Польща мала в 1971 р. 5,079 кандидатів, в 1981 р. було 8,701 кандидатів до священства.
В пообідній порі, після пресової конференції, про яку буде мова нижче, виступив з доповіддю проф. Ф. Річчі з Італії, засновник нового молодечого руху в Північній Італії під назвою «Коммуніоне-Лібераціоне». Ця організація припадково, з нагоди паломництва до Ченстохови, стрінулась із польською католицькою молоддю і після того скерувала свою діяльність (зокрема видавництво брошур) в напрямі допомоги та виміни із християнським Сходом. Польська національність Святішого Отця та проголошення св. Кирила та Методія як співпатронів Европи ще більше скріпило фокус цього молодечого руху в напрямі Сходу. Із темою «Чого може нас навчити Церква на Сході?» доповідач підкреслив, що західне католицтво в цій хвилині не має своїх героїв та прикладів, гідних наслідування, тоді коли східня Европа особами Вишинського, Берана, Степінаца та Міндсценті може завернути західне католицтво із сьогоднішньої кризи. Референт не згадав особи Блаженнішого Патріярха Йосифа та пізніше вибачався, що оминув цього ісповідника, але на підставі розмов із молодечими учасниками цього руху стверджуємо, що ця організація цікавиться лише римо-католицтвом в Східній Европі. Існування східніх католицьких Церков для них невідоме, поза залізною заслоною існують для них тільки римо-католики та «ортодоссі». Каталог видань цього руху тільки потверджує цю картину: брошури про католиків в Польщі, ЧССР, в Югославії тощо. Референт наївно апелював для інтенсифікації діялогу між Заходом та Сходом, коли з року в рік конгрес звідомляє, що діялог з атеїзмом, як рівнож екуменічні розмови з московським православ’ям не принесли будь-яких конкретних успіхів.
В дальшій програмі конгресу відбулись семінарійні засідання. В додатку до семінарійних засідань вищезгаданих референтів відбулись слідуючі семінарійні засідання: д-р Д. Ґермані — «Церква в підпіллі в Румунії»; о. д-р Л. Гузар — «Церква в підпіллі в Україні» (про це є окрема стаття); о. прелат Е. Штейле — «Церква в Центральній Америці».
Другий день конгресу закінчено молитовною зустріччю, де окремо проведено молитву за кожну Церкву. В наміренні УКЦеркви проведено слідуючу молитву:
«Помолімся за Церкву в Україні.
Цю Церкву ліквідовано режимом,
її владик запроторено в Сибір,
в підпілля чи у вигнання,
мільйони вірних поставлено під найтяжчу
пробу.
Ми молимось із повним довір’ям:
Боже, дай здоров’я та скріпи
Твого Кардинала Патріярха Сліпого,
простягни Твою покровительну руку
над священиками та єпископами
цієї катакомбної Церкви
та скріпи всіх її вірних».
В третьому дні конгресу виступило двоє доповідачів: д-р Грулік говорив про стан Церкви в Югославії, про що вже була мова вище, та ред. В. Грич говорив про стан Церкви в Польщі. В. Грич накреслив ролю польської Церкви як посередниці між мілітарним режимом та населенням. Перед загрозою пролиття крови польські владики закликали обидві сторони до стриманости, підкреслюючи найвищу християнську засаду збереження людського життя. Доповідач не входив у проблематику внутрішнього церковного життя, а обмежився до з’ясування зв’язків між режимом, населенням та Церквою.
В пообідній порі, крім згаданих доповідачів, також провели семінарійні засідання: прелат д-р Я. Рабас — «Католицька Церква в ЧССР»; д-р Е. Явх — «Церква в Східній Німеччині».
Матеріялом для цих засідань послужили письмові звідомлення про стан Церкви в цих країнах. Також роздано інформації про Церкву в Мадярщині, в Балтійських країнах, Церкву візантійського обряду в Румунії, християнські Церкви на Близькому Сході, Церкву в ЧССР, Церкву в Центральній Америці та звідомлення Патріярха Йосифа про УКЦеркву в Україні.
Третій день конгресу закінчено панелем. Про українські внески до панелю буде мова нижче. Спочатку молоді учасники прочитали свої враження із «Дня молоді» та внесли прохання, щоб для молоді в майбутньому присвятити ширшу програму. Серед питань та внесків варто згадати один внесок, який звучав — щоби з нагоди «З’їзду німецьких католиків», що відбудеться в Дюссельдорфі, опублікувати лист чехо-словацької молоді до учасників конгресу «Церква в потребі». Цей лист дуже зворушливий та на відміну до подібних листів, де звичайно описується про стан переслідування та закликається до помочі, цей лист заявляє готовність чехо-словацької молоді помагати молодим католикам на Заході, які переживають кризу віри…
Останній день конгресу розпочато понтифікальною літургією, яку відправили єпископ Лімбурґу, Ґергард Пішль, заступаючи перешкодженого кардинала Анджело Россі з Риму. Після відправи учасники зібралися в головній залі, щоб почути заключну доповідь — о. Веренфріда ван Страатена. Доповідач з притиском висловився проти «Церкви — постійного діялогу, організацій, комісій, синодів, наукових академій, партій, групових інтересів… суспільних експерименетів та ре-організацій». Ці форуми лише продукують масу паперу, якого вже ніхто не читає, твердив доповідач, і є видимим знаком занепаду справжньої віри та здорової релігійної практики. О. Веренфрід виступив проти лефебристів, теологів, таких як проф. Кюнґ, які не тримаються дійсної теологічної традиції, та проти усяких «фальшивих пророків».
Палко закликав — «Прийди, Христе! Ми стоїмо у вільному світі перед небезпекою, яка є гіршою як переслідування Церкви в Східній Европі. Стоїмо перед релігійним самогубством власного Божого Люду».
«Молодь,— говорив доповідач,— не тільки шукає нових ідеалів для її жадоби, для відкриття нових переживань, але також для того, що саме деякі кола в Церкві профанують речі, які були почитані довгими століттями. Оскільки дальше Церква попадає в анархію та цим втрачає своє лице вірогідности, тим більше вона стає епідемічною хворобою, якої цуратиметься молодь, мов прокази. Доповідач на закінчення згадав переслідувані Церкви: «Переслідувана Церква на Сході є благословенням для Божого Царства. Хай же дипломати перестануть договорюватись за фальшивим миром. Міндсценті, Вишинський, Сліпий та багато інших стояли за прикладом Христа. Нині виходять вони із в’язниць та лякаються — як кожний вояк, що ризикує життям,— що дипломати, котрі не знають ворога та ніколи не бачили поля бою, заключають мир без огляду на пролляту кров… Христос не вислав нас, щоб ми пристосувались до світу, але щоб ми зобов’язались до такого життя, яке покорою, самовідреченням та любов’ю до Христа віддзеркалює Його жертву».
Висловлені думки о. ван Страатена, який є духовним батьком організації «Церква в потребі», учасники прийняли довгими оплесками. На закінчення конгрес прийняв резолюції, що схвалено без змін.
УЧАСТЬ УКРАЇНЦІВ У КОНГРЕСІ
Українська делегація на цьому конгресі складалась з 18 представників духовенства та мирян, а в суботу та неділю чисельно прибули наші земляки з великої Франкфуртської діяспори.
На відкриття конгресу та першу товариську зустріч прибув Апостольський Екзарх для Українців-Католиків в Німеччині, Владика Плятон Корниляк.
О. проф. д-р Л. Гузар — Архимандрит чину Отців Студитів в Ґротаферрата біля Риму та о. Мироняк із Штутґарту прекрасно вив’язалися як духовні провідники нашої делегації. Кожного ранку о год. 8-ій служили Службу Божу, в якій, крім українців, брали участь чужинці різних національностей в тому й молодь, і багато з них приступали до Святого Причастя. Приємно було почути від чужинців, що їм подобається наш церковний спів та св. Літургія, в якій духовенство та вірні в проханнях та відповідях спільно служать, чого немає в їх латинській Службі Божій. З приємністю хочемо ствердити думки наші і чужинців, що архимандрит Л. Гузар зробив надзвичайно добре вражіння на учасників конгресу. Його зрівноважена та переконлива, а при тому скромна й невибаглива постава і то, як доповідач, дискутант на пленарнім та семінарійнім засіданнях, як целебрант при престолі чи в приватних та товариських зустрічах.
Українською точкою на конгресі був семінар, в п’ятницю, 6 серпня ц.р. на тему «Церква в підпіллі (катакомбах) в Україні». Модератором та референтом семінара був о. проф. д-р Л. Гузар, а діловим головою пані д-р Галя Горбач. Несподівано велика заля виповнилась по береги, не стало місць для сидження, всі кутки були заповнені. Прибули науковці, журналісти, письменники, пресові агенції та представники із 28 національностей та багато молоді.
Референт о. д-р Л. Гузар протягом 25 хвилин представив стан української катакомбної Церкви на Україні. Не дивлячись, що УКЦерква, почавши від 11 квітня 1945 року (великі арешти та цілковита ліквідація церковної ієрархії та провідних кадрів нашої церкви органами НКВД на доручення московської влади з благословення московського патріярха та псевдосиноду 1946 р.) понесла нечувано в історії великі криваві жертви і їх дальше витривало й мужньо несе. Українська Церква зуміла в тих преважких обставинах при страченій ієрархії себе віднайти, за прикладом первісних християн, пішла в катакомби, себе ієрархічно оформила і далі у важких і кривавих обставинах працює — душпастирює, розвивається і стала місійною Церквою далеко поза територією своєї батьківщини, в таборах примусових праць. Своєю стійкістю та витривалістю і жертвенністю наша катакомбна Церква стала подивугідною і авторитетною Церквою не тільки українського народу, але й віруючих народів, що є поневолені московською тоталітарною владою. Наша терпляча Церква зберегла ортодоксальність науки Майстра і Учителя — Ісуса Христа та Його Вселенської Церкви.
37 років кривавий шлях нашої Церкви не зламав, бо вона не є людським, а Божим творивом, і тому намарне стільки зусиль докладали і докладають великі атеїстичні інституції та партія, щоб її знищити або принайменше привести її до стану партійно-державної маріонетки, що нею стала московська православна Церква на чолі з її патріярхом. Українська Католицька Церква в катакомбах є гордістю нашого народу й прикрасою цілої Вселенської Церкви. Наша Церква не пішла юдиним шляхом, а залишилася вірною своєму Майстрові й Учителеві Ісусові Христу. (Перебіг дискусій семінара подано в окремій статті Анни-Галі Горбач).
На окрему увагу заслуговує для нас, українців, доповідь о. прелата проф. Францішка Блахніцкого з Риму. Він говорив на тему «Ситуація духовних покликань у Східній Европі». Після доповіді відбулася пресова конференція, на якій голова Патріярхального Товариства на Німеччину поставив о. Ф. Блахніцкому питання: старовинне місто Перемишль було колись великим релігійним українським центром. Там був єпископ ординарій та єпископ помічник. Вони мали свої школи й семінарію. Чому сьогодні українці-католики у Польщі не мають свого владики та духовної семінарії? До нас доходять вістки, що Українська Католицька Церква в Польщі має обмежені права не тільки з боку державних органів, але й з боку деяких церковних властей. На це питання о. Блахніцкий відповів, що Польська Католицька Церква є великою і сильною і тому зуміла собі вибороти ті права, що їх вона має. Українська Церква не мала і не має сили вибороти собі подібних прав.
Цією відповіддю дискутант не був задоволений і поставив нове питання і рівночасно дав вияснення. Церква є «містичним тілом Христовим», і нема сильнішої чи слабшої Церкви для віруючих християн, а є одна Вселенська Церква з різними обрядами. Ми просимо передати від нас, українців, привіт відповідальним за польську Церкву і просимо їх допомогти Українській Католицькій Церкві на терені Польщі принайменше вільно молитись та дати можливість українському доростові набувати знання в українській семінарії під проводом свого Владики, духовенства та професорів.
Ця дискусія продовжувалась далі на пленарній сесії, під час якої взяв голос бувший питомець Люблинського університету, Б. Пушкар. Виглядало, що отець прелат не чувся добре публічно почути гірку правду, але як довго можна промовчувати зло. Ми ставимо питання, як довго на терені Вселенської Церкви ще буде існувати церковний національний шовінізм.
Нашу дискусію підтвердили й підтримали самі молоді польські інтелектуалісти, а один із них, бувший член «Солідарности» із Ґданська, як мистецтвознавець, два рази відвідав нашу Холмщину. Те, що там сталося з нашою Церквою і її церковним мистецтвом, йому, як полякові, не сподобалося. Після цього він став великим симпатиком українців, як це він сам ствердив.
Цей обмін думок привів до того, що в суботу 7 серпня ц.р. увечері українська і польська групи зійшлися на зустріч в окремій залі з присутністю проф. Блахніцкого, і всі разом провели час при шклянці вина та печиві, яке приготувала невтомна пані Галя Горбач. Зустріч тривала одну годину. Польський представник і голова Патріярхального Товариства в Німеччині обмінялись адресами і розійшлись в надії, що будуть зустрічатись частіше для виміни думок на теми, які евентуально обидві сторони віддаляли. Були обіцянки, що поляки будуть містити наші статті в польській пресі та інформувати ширше громадянство в доступному їм радіо та в пресі.
Вже ввійшло в традицію, що на конгресі прицілюється час також і для молитов за всі переслідувані народи. Коли прелат Бравнштайн виголосив: «Тепер помолимося за катакомбну Українську Католицьку Церкву, за її Патріярха і Єпископів»,— українські учасники відспівали пісню «Пливи світами…» В тім часі при престолі засвічено перед найсвятішими тайнами свічку за Українську терплячу Церкву. Таких свічок горіло 24 ще довго увечері, перед якими схилили голови набожні християни і молились в наміренні всіх поневолених народів.
Тому, що не було нікого на конгресі від братнього народу білорусинів, українці, стоячи, вислухали молитву «Отче наш», яку білоруською мовою прочитала Галя Горбач.
Кінцеве слово на конгресі мав о. Веренфрід ван Страатен, який у своїм слові підкреслив нашу терплячу Церкву і її Ісповідника Патріярха Йосифа та засудив байдужість й індиферентизм Заходу.
Конгрес «Церква в потребі» справді є чимсь винятковим. Сам настрій, зразкова організація, гармонійна сполука молитви, духових справ і доповідей, християнська атмосфера та щирість відрізняє цей конґрес від інших подібних імпрез. В Кеніґштайні постає справжня спільнота, складена із різних народів, що активно хоче протиставитися наступові комунізму, наступові зла проти добра, неправди проти правди. Нам, українцям, приємно було знайтися в такому середовищі, де ми були трактовані як рівні з рівними. Щобільше, мучеництво Української Церкви знайшло тут такий гарячий відгук, що ніде й ніколи не доводиться зустрічати такої щирої прихильности до нашої справи, як саме в Кеніґштайні. Щоправда, католицьке середовище взагалі творить рамці, в яких українці в міжнародніх зустрічах можуть почуватись як рівні з рівними, але в цих середовищах не було того духа бойовости.
І так, наприклад, в конгресах «Пакс Романа», «Унум омнес» та інших зустрічається ще забагато боязливости в ставленні проблем. В Кеніґштайні падуть сміливі слова, що коекзистенція з комунізмом веде до загибелі вільного світу. Тут знаходять подив і признання боротьба народів за залізною заслоною. Тут також різко підкреслюється, що без ясної християнської ідеології не може бути перемоги над більшовизмом. Хто не вірить в Бога, а саджає на престолі божка, той не може дати народові свободи.
З великою приємністю треба підкреслити, що українські делегації на цих конгресах виступають підготовано і зорганізовано, за що втішаються прихильністю, пошаною і признанням з боку чужинців.
