Нижче друкуємо уривок з книжки спогадів Віктора Боровського під назвою «Поцілунок сатани», що появилась в 1981 році. Віктор Боровський — це молодий український дисидент,
який зараз живе в США. Він написав цікаві спогади з свого пережиття в Радянському Союзі,
а зокрема в психолікарні. Радимо цю книжку прочитати. Тут ми тільки друкуємо ту частину,
де Віктор Боровський пише про Церкву. На іншому місці ми пишемо про демонстрації українців-католиків і православних проти патріярха Пімена, який був тут в Нью-Йорку і промовляв в Об’єднаних Націях на тему роззброєння. Дехто може подумати, що його там,
в Радянському Союзі, переслідують, а тут ми також проти нього протестуємо.
Віктор Боровський наочно показує, що собою являє патріярх Пімен, як церковний ієрарх,
і яка роля в тому Російської Православної Церкви.
Редакція
…Після виходу з психолікарні я відчув, що більше не зможу жити у світі брехні, і вирішив шукати співзвучних людей. Нелегке це діло, коли нікого не знаєш, немає з ким порадитись, у кого запитатись. На допомогу прийшло радіо «Свобода». З передач цієї радіостанції я довідався про адресу генерала Григоренка і поїхав просто до нього.
Знайомство з генералом зробило зміну в моєму житті. Я зустрів людину, яка присвятила себе служінню правді, яка не могла кривити душею, девізом життя якої стали слова Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!..»
І дивлячись на цього чоловіка, хворого, виснаженого роками в’язниці й психолікарні, я відчув і побачив мою участь у боротьбі за свою долю і долю інших. Після Петра Григоренка я познайомився ще з деякими людьми, які не могли миритися з несправедливістю і обманом.
Страх, який ще залишався, повністю зник, бо я тепер знав, що я не один. Якщо мене заарешують чи знову посадять до психолікарні, то про це стане відомо, і хтось буде захищати. Я не боявся писати листи і звернення до ЦК КПСС; я вже не боявся висловлювати все, що думав, називаючи речі своїми іменами.
Через це я не міг влаштуватись ніде на працю, в інституті поновлювати мене не збирались.
Бувши віруючим, я вирішив поступити до Одеської духовної семінарії. Мав надію стати священиком. Поїхав до Одеси і там подав заяву до семінарії.
Виходячи з головного будинку семінарії, я побачив старенького чоловіка, який повільно йшов назустріч.
— Слава Ісусу Христу! — привітався він.
— Навіки слава! — відповів я.
— Що, мабуть, наш майбутній студент! — посміхаючись, запитав він.
— Мабуть.
— Дай, Боже, — і він простягнув мені руку. — Як називаєшся?
— Віктор, — відповів я.
— Значить, будеш отець Віктор,— знову пожартував він.
— Я дуже люблю зустрічатися з нашими абітурієнтами. Якщо ти маєш час, то ходімо на берег моря, там чудово, заодно й поговоримо.
Ми вийшли з подвір’я семінарії.
— Мене звуть Овенір Матвійович Осипович, викладаю історію в семінарії. В Одесі я недавно, бо дуже хворію, і мене перевели з Загорського сюди.
Я уважно спостерігав за новим знайомим. Його рухи і обличчя зраджували, що він дійсно хворий. Перейшовши невеличку площу від семінарських воріт, ми опинились на вузенькій стежці, яка вела прямо до моря.
— Тут дуже зручно, коли навчатимешся у нас, то щодня будеш бігати купатись. А ти звідки?
— З Харківщини.
— А чому тобі, такому молодому, захотілось у семінарію?
— Хочу служити Богові, а не грішним людям,— пожартував я.
Осипович усміхнувся. Ми вже були біля самого моря. Ще кілька кроків, і хвилі б підкочували до самих ніг.
— Сідай, відпочинемо,— о. Овенір сів на теплий пісок.
— Маючи Бога в душі, можна навчатись і працювати в іншому місці, а ти просто після школи в семінарію.
— А я не після школи, я вже навчався в інституті.
— В якому? — запитав він.
— В педагогічному, а пізніше мене виключили.
— А за що? — в очах його я побачив зацікавленність.
— Ні за що, виключили, та й усе, не подобалось їм, що я говорив.
Настала довга павза, Овенір, не говорячи нічого, креслив щось палицею на піску. Мені було трохи жаль, що я сказав це йому. Його очі були сповнені якимсь жалем.
— Знаєш що, дитино,— поклав він мені на плече руку, — я нічого не боюсь, бо мені довго жити не залишилось, через місяць-два я відійду до Бога і тому брехати не стану.
Від цих слів Осиповича мені стало моторошно. Як він так може знати, що помре за місяць-два?
— Ти не лякайся, моя хвороба невиліковна, і я щасливий, що буду скоро з Господом, — ніби вгадав мої думки о. Овенір.
Він видавив з себе посмішку, але вона була суха і несправжня.
— Не будеш ти тут служити Богові, бо й тут треба підкорятись грішним людям, як ти кажеш. У державі, де правлять грішні люди, все повинно підкорятись їм, навіть церква. Ти не думай, що тут можна служити тільки Богові. Треба справно служити державі й урядові, а потім, що залишиться, і для Бога, і то так, як вимагає влада. Особливо засуджувати патріярха і духовенство не можна, бо всіх їх пересаджають, якщо вони вимагатимуть не втручатися у церковні справи, а всі церкви позакривають. От патріярхові й доводиться підкорятися владі. Патріярхи Сергій, Олексій, а зараз і Пімен — дійсно люди віруючі. Але через 10-20 років в ролі патріярха виступатиме якийсь КДБіст, якого змолоду вчило КДБ в духовній Академії, а потім, по «драбинці» підняло вгору. Його «висвятили» на єписокопа, а тепер чекають доки помре Пімен, щоб поставити на його місце. Таким може бути митрополит Никодим, митрополит Київський і Галицький Філарет, митрополит Естонський Олексій або ще хтось інший. Ці люди спеціяльно були прислані від КДБ до семінарії і вивчені з метою поставити їх біля керма церкви.
О. Овенір говорив, а на обличчі відбивався біль. Мені соромно було питати про його хворобу.
— Ти не думай, що можеш поступити до семінарії після того, як тебе виключили з інституту за вказівками КДБ. А у нас навпаки: тут приймають за вказівками КДБ. Ти зараз написав заяву, що хотів би поступити, і просиш дозволу на подачу документів. Але твоя заява інспектором відділу кадрів буде передана до КДБ, звідти запотребують інформацію про тебе з місцевого КДБ. А ті напишуть «неблагонадійний». І семінарія отримає вказівку не допускати до вступних іспитів. Не думай, що все так просто.
Я був вражений. Хто б міг подумати, що й тут таке.
— Ти не дивуйся,— побачив він моє здивування,— а розкажи ліпше, за що тебе виключили з інституту.
І я розповів про реферат на історії партії, психолікарню і переслідування.
— І після цього ти ще хотів поступити до семінарії? — засміявся він. — Дуже шкода, я бачу, з тебе був би добрий священик, але що поробиш? Ми живемо в такій країні, де все підкоряється волі партії, де не можна мати всього, що хочеш. Мені було дуже приємно познайомитись із тобою. І дай тобі Боже знайти себе в житті. Нехай Він благословить усі твої діяння.
Він підвівся, нахилив мою голову, поцілував у чоло і поблагословив. Я поцілував йому руку.
— Ну, дитино, ми з тобою на цім світі більше не побачимося. Нехай тобі щастить у всьому. Йди прямо берегом і вийдеш до трамвайної зупинки.
Він ще поцілував мене в чоло. На очах його з’явилися сльози. Мені також було боляче прощатися з людиною, яку я знав не більше години, а, здавалось, ніби ми були знайомі все життя. Я пройшов з десяток кроків і оглянувся. О. Овенір стояв на тому ж місці. Я був уже далеко, а він стояв і дивився в мій бік. Підходячи до пляжу, до якого під’їздив трамвай, я ще оглянувся і здалека в останній раз побачив маленьку постать о. Овеніра.
Десь через півроку я випадково купив журнал Московської патріярхії у Благовіщенському соборі в Харкові. І, читаючи розділ «Вічна пам’ять усопшим», я побачив портрет О. Осиповича й невеличкий некролог. Він помер 5 лютого, тлінні останки відвезено до його села в Білорусії.
«Вічна йому пам’ять»,— прошепотів стиха, закриваючи тремтячими руками журнал. Я читав у трамваї, тому деякі люди звернули на це увагу.
* * *
Не так давно на Захід потрапив звіт Ради у справах релігій для членів ЦК КПРС. Аналізуючи цю дивну назву, — Рада в справах релігій при Раді Міністрів СРСР, — не дуже чітко уявляються функції і призначення цієї установи. Висловлювались різні припущення щодо праці Ради, але конкретно ніхто нічого сказати не міг.
І ось тепер можна ознайомитись з проробленою роботою цієї Ради, дізнатись те, що роками трималось в секреті від звичайної людини. Те, що цей секретний документ дістався у вільний світ з дбайливо охоронених сейфів, свідчить, що не можна втаїти шила в мішку, і що серед людей, які мають довір’я в уряді, все таки є чесні люди.
Звіт ради у справах православної церкви (підвідділ Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР) — членам ЦК КПРС носить загальну назву — «Церковні кадри та дії по обмеженню їх діяльности рамками закону» і нараховує більше 70 сторінок. Він поділений на 5 розділів. Найцікавішими є розділи «про склад єпископату православної церкви і посилення політичної роботи з ними в інтересах держави», про підготовку священослужителів у духовних школах і про видавницьку діяльність Журналу Московської Патріярхії.
Зі звіту до ЦК КПРС виходить, що основні функції Ради у справах православної церкви полягають у контролюванні єпископату, у зменшенні кількости церков і священиків.
Як відомо, в Радянському Союзі існує тільки одна Православна церква, тобто російська, не зважаючи на те, що багато інших народів також православні. Керує російською Православною церквою Патріярх Пімен разом з Синодом, що складається з 6 архиєреїв. Рада в своєму звіті до ЦК КПРС говорить: «Синод знаходиться під повною контролею Ради. Питання вибору і розстановки його постійних членів було і залишається повністю в руках Ради… Всі питання що їх належиться обговорювати на Синоді, Патріярх Пімен і постійні члени Синоду попередньо узгоджують з керівництвом Ради… узгоджують і заключні рішення «Священого Синоду». Автори, що складали звіт, Священий Синод взяли в лапки, бо знають, що там немає ніякої святости і глузують над ним…
