В другій половині лютого 1982 р. в Римі відбулись величаві й достойні святкування 90-річчя Патріярха Йосифа. Про ці святкування появились в українській, а також чужинецькій пресі вичерпні інформації. Цим разом Український Католицький Щоденник «Америка», який виходить у Філядельфії, вислав свого головного редактора Мстислава В. Дольницького, який після святкувань написав на сторінках цієї ж газети обширний,у 20-ти числах репортаж під назвою «Римські дні — лютий 1982». Трохи незвична назва для репортажу з приводу такого святкування, але це смак автора репортажу. Не вибираюсь обговорювати репортажу, але хочу тільки звернути увагу на деякі неточності, а зокрема зовсім кривдячі і невірні ствердження, що їх автор репортажу зробив у заключній, 20-тій статті.
Звичайно так прийнято, що кожний журналіст пише тільки про те, що сам бачив, чув і пережив. В іншому випадку треба виразно зазначити, що це думка або опінія про ту чи іншу справу, яка не належить йому, як авторові репортажу. М. Дольницький у 14 частині репортажу пише: «Під час з’їзду створилася була опозиція в особах д-ра В. Пушкар я і ред. М. Галіва, в результаті якої М. Галів намагався зрезиґнувати з гол. редактора журналу «Патріярхат»… Учасники і делегати з’їзду УПСО в Римі були здивовані, коли прочитали таку «новинку», бо вони, будучи на з’їзді, під час всіх нарад і не бачили жодної опозиції, а шановний репортер, не будучи навіть на з’їзді, відкрив, що була опозиція. До речі, особисто я, будучи на з’їзді, не висував жодних опозиційних думок чи пропозицій. Очевидно, для репортажу і для голодного на сенсації читача байдуже, чи вони правдиві чи ні, але щоб тільки було про що говорити, це важливе. Можливо, що хтось зле інформував автора репортажу. Також, коли хтось відмовляється бути вибраним до керівних органів, не є резиґнацією.
Вражаючим був кінцевий, двадцятий розділ репортажу. Не зрозуміло, що сьогодні можна про питання патріярхату писати в такій формі. Але всяко буває, іноді треба пильнувати, з чого їсться хліб… Шановний автор на якомусь закруті згубився, бо ж відомо, коли він перейняв редакцію Українського Щоденника «Америка», то перед тим він, бідолашний, був на «засланні», як він свого часу сам про це писав. Це значить — ізольований від всього, що діялось в міжчасі у нашій Помісній Церкві. Це значить, працював собі спокійно у редакції радіопересилань «Голос Америки», зрозуміло в кращих обставинах і не за такі мізерні гроші, як треба працювати в українських редакціях, не згадуючи нашого журналу, де взагалі треба працювати даром. Але коли М. Дольницькому стукнув пенсійний вік, треба було покидати тепле місце на «засланні» і перекинутись на «волю» — на українську католицьку нивку — на головного редактора «Америки». В наслідок цього декому прийшлось втратити працю. Вибачаюсь за такий вступ, але вважаю, що таке пояснення конечне, щоб краще зрозуміти становище автора репортажу. До речі, ред. М. Дольницький ще добре не сів на редакційному стільці в «Америці», але зразу добачив і писав, що з мирянським рухом не все в порядку. Це було запевнення для хлібодавців, що це буде редактор, якого потрібно на тому місці — не підведе. Як виявляється, а зокрема наочно видно з репортажу, то справді так. Але повернімось до репортажу.
Автор репортажу вживає такі вислови: «різниці поглядів», «ті» й «інші»… У всіх таких випадках ці «різниці» поглядів» й «інші» погляди заступає сам М. Дольницький. Що такі погляди існують — не підлягає сумніву, і я не збираюсь їх заперечувати, але їх не було серед присутніх мирян під час святкувань у Римі, а тим більше їх ніхто не висловлював. Я був на всіх дискусійних форумах у Римі, за винятком форуму молоді, бо в той самий час відбувався з’їзд УПСО, де моя присутність була обов’язкова, але мені не доводилось почути цих «різниць» й «інших поглядів». Що деякі владики мають інші погляди, це всім відомо і не є новиною. Щоб це виглядало ясніше, я дозволю собі використати довші цитати з 20 частини репортажу:
«У розмовах з багатьма церковними достойниками і провідниками мирянського руху можна було вичути, що серед українців немає ні однієї особи, яка не вважала б Блаженнішого нашим Патріярхом. Різниці поглядів були тільки в тому, чи цей титул слід вживати офіційно, тому що Блаженніший його не має від найвищої влади католицької Церкви, чине звертати уваги на курію і на самого Святішого Отця і цей титул вживати при кожній нагоді.
Друге, в чому були розходження, це настоювання частини мирян, що ми повинні змагатися з Римською курією, і погляд, що Блаженнішого треба титулувати Патріярхом, і спонукати всіх владик вживати цього титулу. На погляд цієї частини мирян, хто не титулує Блаженнішого Патріярхом, виявляє непошану до нього і не розуміє місії української католицької Церкви. Зокрема, суворо критикували Владику Августина в Англії, який, мовляв, виявив непослух Блаженнішому. Інші, одначе, вказували на те, що Владика Августин не порушив ніяких церковних приписів і законів, і що клопоти в Англії були спричинені головно тим, що в церковні справи вмішалася одна політична група, яка на проблемі Патріярхату збиває для себе капітал, не добачаючи, що своїми діями вона вносить розкол в нашу Церкву».
Спробуймо приглянутись цим твердженням. Автор репортажу всюди повідкривав два погляди, але не відомо, на якому форумі вони виявились. Навіть якщо брати виступ митроп. Стефана Сулика, то це питання не було поставлене в такій площині. Цих два погляди виглядають так: один погляд М. Дольницького і другий всіх інших.
Автор репортажу стверджує, що немає нікого, хто б не вважав Блаженнішого Йосифа Патріярхом. Тут немає двох поглядів. Чудово. Але кілька рядків нижче автор репортажу нам дораджує і суґерує, щоб цього титулу не вживати при кожній нагоді. М. Дольницький пропонує мирянському рухові застосувати таку тактику у праці мирянського руху, як він в редакції «Америки» — якщо треба, то пише великими буквами «Патріярх» і навіть повісить у залі Українського Католицького Університету у Римі, щоб всі бачили і щоб бачив також Патріярх Йосиф, а як не треба, то зі свічкою цього слова не знайдете. Дякуємо за таку пораду, але мирянський рух піде дальше своєю прямою, без лукавства і двоєдушшя, дорогою.
Можна авторові репортажу порадити, щоб трохи завдав собі труду і простудіював історію східньої Церкви, а зокрема розділ, як утворювались патріярхати і як згодом їх визнавали. Напевно після цього автор визбудеться комплексу і не буде звертати уваги,— що на це скаже Ватикан.
Друге розходження, яке обстоює ред. Дольницький, що можна Блаженнішого Йосифа не титулувати «патріярхом» і його шанувати. Поруч з цим згадує єп. А. Горняка. Щоб зробити такі ствердження, як зробив репортажист і кинув на «політичну групу», яка на проблемі Патріярхату збиває «капітал», треба мати на це докази, а не вживати своїх побожних побажань тільки для того, щоб вибілити єп. Горняка. Раджу шановному репортажистові простудіювати офіціоз єп. А. Горняка «Церковні вісті» і статтю у травневому числі «Патріярхату» І. Дмитрова, а після того будемо дискутувати, чи єп. А. Горняк шанує Патріярха Йосифа і чи він порушив приписи і закони та який капітал збила «політична група». Варто Дольницькому нагадати про листа єп. Горняка, де він хотів судити Патріярха. Щоб ставити твердження, треба насамперед упевнитись, що подавані факти є дійсними фактами, але не спиратись на поголосках, що «десь та колись одна бабця сказала».
Репортажист не забув згадати доповіді митр. Стефана Сулика. Нічого дивного, ми це розуміємо. Хотілось би тільки при цьому пригадати, коли ми їхали на цю доповідь і вели дискусію про митрополита Сулика, то М. Дольницький мені дорікав, що я не повинен був так написати про митроп. Сулика в журналі «Патріярхат». Бо, мовляв, це не відповідає правді. Коли ми повертались з доповіді митроп. Сулика, то шановний автор сказав мені, що я таки мав рацію. Він нарікав тільки, чому митрополит не дав свою доповідь перед відчитом комусь прочитати. Значить, автор репортажу не був задоволений з виголошеної доповіді так, як більшість присутніх в залі. З обговорюваного репортажу довідуюсь, що М. Дольницький знову змінив свою думку. Це його право, але цього не можна сказати про тих учасників, що були в Римі, себто мирян, бо за владик розписуватись не буду.
Цікаво, де М. Дольницький назбирав так багато різних тверджень й інших «поглядів». Виглядає, що в нього розум працює на творення фантазій. Стверджуючи історичне значення Конгресу Мирян, він робить наступний висновок: «Цей факт (має на увазі Конгрес Мирян) поміг почати дійсний діялог між мирянами і ієрархією і цей діялог напевне буде корисний, якщо частина мирян відмовиться від своєї тактики, яка створює враження, що вони намагаються накинути свою волю ієрархії і перебрати керівництво Церквою».
Щоб прийти до таких висновків, треба справді мати добру фантазію, на яку, як видно, автор репортажу є багатий. Так, читаючи ці рядки і все біля кожного звернення, що все є безсумнівно історичною подією і коло кожного подібного ствердження, автор кладе відповідну заставку словами «якщо», «коли» і т.д. і все це гуде, мов порожня бочка, і бачите, що М. Дольницький не знає суті речі, а все ліпить, щоб мало гарне звучання, а за це дехто може й поклепає по плечу, ах, мовляв, «добре написав»… В такому дусі М. Дольницький закінчує свій репортаж наступними ствердженнями:
«Під час римських днів виявилися виразно два погляди: перший, що дотеперішня боротьба за Патріярхат, яка позначилася подіями, що не приносять чести жодному українцеві, є правильна, і другий, що добиватися права на визнання патріярхату можна й треба різними засобами та шляхами. Тут варто зазначити, що деяких тих, яких обвинувачують у ворожості до ідеї патріярхату, тихо і без розголосу, за кулісами, працюють у її користь. Тому були голоси, що нерозумно роблять ті, хто з легкої руки, прикриваючись найвищими ідеалами, підривають авторитет тих, які не менше завзято працюють над визнанням патріярхату, але роблять це без розголосу, в такий спосіб, щоб церковна влада не думала, що українські миряни і Владики, це католики, які не визнають жодної дисципліни, жодного авторитету і своєю поведінкою приносять шкоду.
Римські дні в лютому 1982 року дали нагоду всім мирянам призадуматись, що в минулому було добре, а що було погане, і стосувати у щоденному практичному житті такі методи праці, які радше сприяли б нашій єдності, ніж роз’єднанню та розколам».
Якщо все це пов’язати разом, що написав М. Дольницький, то звичайний читач буде прямо розгублений, бо не знає в що вірити, бо з одної сторони він пише про досягнення Конгресу Мирян, а з другої сторони пише … «боротьба за Патріярхат, яка позначилася подіями, що не приносять чести жодному українцеві»… Отже, що є правдою? Конгрес Мирян у Римі — це похідна в боротьбі Патріярхального руху. Автор репортажу забуває, що без цього Патріярхального руху і його боротьби, яка «не приносить чести жодному українцеві», сам дописувач не був би в лютому ц.р. на святкуваннях 90-річчя Патріярха Йосифа. Чи справді М. Дольницький неспроможний побачити ширше проблеми? Поруч з тим М. Дольницький нам відкриває «Америку», що, мовляв, є ще такі тихі «патріярхальники, які більше роблять для справи патріярхату». Справді, це « велике» відкриття, бо я до сьогодні не знав, що є ще якість «тихі патріярхальники», які самотужки, нишком працюють для патріярхату і то з більшим успіхом за тих «голосних». Не знаю, кого саме М. Дольницький має на увазі, чи тих, що були «на засланні» чи…? Гадаю, що за дев’ятнадцять років можна було відкрити тих «тайних» або можна було побачити їхні «успіхи». Автор не назвав ні осіб, ні успіхів. Залишається нам вірити йому на слово… Зрештою, можна писати все, папір витримає.
Якщо б М. Дольницький був уважно прочитав Послання Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди завершення 90 літ життя або принаймі один розділ чи абзац, то напевно був би не робив тих всіх «відкрить» і не вривався б у відкриті двері. Дозволю собі одне місце з його послання зацитувати:
«Патріярхат, видіння Ваших віруючих душ, стався для Вас вже живою дійсністю. Таким він для Вас хай залишиться в майбутньому! Моліться, як дотепер за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, а в майбутньому — хай і безіменного чи невідомого. Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш Патріярхат існує! За ним вже чотириста років змагань, за ним сім років дійсности, перед ним тільки визнання Апостольського Римського Престолу».
На закінчення репортажу М. Дольницький дає пораду для мирян, щоб вони призадумались, що було в минулому добре, а що зле і щоб в щоденному житті вживали методи, які сприяли б нашій єдності. Гарне побажання. На жаль, автор репортажу не дав для цього доброго прикладу. Запевняю автора М. Дольницького, що писанням таких репортажів, як його останній із святкувань у Римі, не спричиняється до єдности, але навпаки. Не зашкодило б, якби автор трошки більше познайомився з патріярхальною проблематикою і виявив трохи більше поблажливости й доброї волі до своїх противників.
