З життя Української Католицької Церкви

Нижче передруковуємо статтю, що поширена в Україні. Стаття дісталась на Захід
і була надрукована у матеріялах Архіву Самвидаву (АС № 4625) російською мовою,
яку друкуємо в українському перекладі. Стаття появилась без підписів і подання місця
з датою за січень 1980 р. В статті підкреслено багато цікавих моментів:[1]  Незрівняно прив’язаність вірних до Української Католицької Церкви, яка під юридичним оглядом не існує в Радянському Союзі, а фактично існує, живе і змагається в катакомбах — в серцях її вірних. Не раз важко цього рода явища пояснити і зрозуміти, тим більше, що такий стан існує вже понад тридцять років після її ліквідації. 2) Помітним є велике, а навіть більше ніж велике, прив’язання вірних УКЦеркви до Апостольської Столиці на чолі з головою Вселенської Католицької Церкви Святішим Отцем. їх не страхають жодні покарання і навіть ув’язнення, вони визнають папу за свого церковного зверхника, за наслідника св. апостола Петра.
Чи відчуває і оцінює цю безмежну прив’язаність наших братів в Україні Апостольська Столиця? Пригадуємо, що свого часу Патріярх Йосиф просив Папу Павла УІ, щоб він окремо привітав український народ з празником Різдва Христового та підтримав його на дусі та засвідчив,
що він (народ) не є забутий. На жаль, цього не сталось. Мабуть, уявний діялог Москва-Ватикан був важливіший за спрагнені душі Божого слова, за відданих членів і синів УКЦеркви Апостольській Столиці. Сподіваємось, що Апостольська Столиця запізнається з цією цінною статтею анонімних авторів «Про життя української Католицької Церкви» в Україні, а воно є гірше, як життя первісних християн, і відповідно оцінить їх безмежну відданість Св. Отцеві.

Редакція

Українська Католицька Церква — одна із помісних церков Вселенської Римо-католицької Церкви з багатовіковими екуменічними починами Церкви українського народу, яка ніколи офіційно не губила і не зривала єдности з Апостольською Столицею після роздору, що стався в 1054 р. Однак, в силу утворених історичних обставин зв’язки Української Церкви з Апостольською Столицею ослабли. Церква в Україні перетерпіла обиди, переслідування, а щоб зберегти Церкву від повного упадку, а українському народові в дійсності забезпечити вільне віровизнання прабатьківської віри — католицької по суті, православної по термінології, українські владики після довгих нарад прийшли до одного рішення: просити Апостольську Столицю відновити і юридично закріпити єдність Української Церкви з Вселенською Христовою Церквою і повинуватись її голові, намісникові, Христа на землі, Папі Римському. Історично це задокументовано на Берестейському Соборі в 1596 p., що увійшов в історію під назвою «Берестейська унія». З того часу возз’єднана Українська Католицька Церква (яку часто називають «уніятська») терпить жорстокі переслідування у різних формах, починаючи з неправдивих інформацій, фальсифікацій, брехні, включно з фізичними розправами, щоб хоч у крові, але затопити ненависну «унію». Відомі кровопролитні переслідування на протязі 1795-18751 pp., після яких в багатьох місцях і сліду не залишилось від «унії».

На території Західньої України, що її землі після 1772 р. увійшли під владу Австрії і Австро-Угорщини, Українська Католицька Церква мала можливість розвиватись і навіть процвітати. Населення Західньої України (колишньої т. зв. Галичини чи Галіції) визнавало й ісповідувало католицьку віру і відправляє богослуження у східньому (візантійсько-українському) обряді. І хоч під сучасну пору, починаючи з 1946 p., говориться, що в Радянському Союзі немає українців-католиків, а населення ісповідує православну віру, і в церквах богослуження у східньому обряді офіційно правиться православним духовенством, але це тільки формально відповідає дійсності. Тому, що тільки одиниці вважають себе правдиво православними,, решта населення в совісті вважає себе католицьким, а значна частина продовжує залишатись вірними Апостольській Столиці та являється відомими, практикуючими католиками. Так зване «руське православ’я» силою і терором насаджується на західньо-українських землях.

Ця коротка інформація про церковне життя українців-католиків у Західній Україні, звичайно, далеко не повністю може віддзеркалити всю проблему і ціле церковне життя під сучасну пору, в 1980 році, і навіть не претендує на це. Однак, хай наведені дійсні факти будуть в якійсь мірі інформацією про наше церковне життя, а також і проханням до всіх католиків, а навіть до всіх людей «доброї волі» про молитви в нашому наміренні, щоб хрест Господній у світлі цих переслідувань допоміг нам чесно нести і витерпіти всі проби, і видержати до кінця в Христовій вірі і в Христовій Церкві, у вірності Наміснику Христа, Святішому Отцеві, бо в Його Особі ми вірні Петрові, ми вірні Христу, Господу нашому.

Незабаром після смерти Первоієрарха Української Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького, що наступила 1 листопада 1944 p., почалась підготовка до «ліквідації» Української Католицької Церкви. А саме, 6 квітня 1945 р. випущено пасквільну брошуру з наклепами на бл. п. Андрея Шептицького, а вночі з 10 на 11 квітня 1945 р. заарештували тодішнього митрополита Галицького й Львівського, єпископа Каменецького, сьогодні їх Блаженство Верховного Архиєрея кардинала Йосифа Сліпого і 6 українських католицьких єпископів: Преосвященніший Никита Будка, Преосв. Николай Чарнецький (ЧНІ)[2], Преосв. Йосафат Коциловський, Преосв. Григорій Лакота, Преосв. Григорій Хомишин, Преосв. Іван Лятишевський. І лише тільки у березні 1946 р. було повідомлено, що воєнним судом всі українські владики засуджені на довготермінові ув’язнення.

Скликаний 30 березня 1946 р. «львівський собор» проголосив «ліквідацію» Берестейської унії 1596 р. і «возз’єднання» — поворот українського народу на лоно Православної Церкви до своєї первісної православної віри, (дата 30 березня помилкова, бо насправді «собор» відбувся 8-10 березня 1946 р.— Ред.).

І ні слова ніде не згадувалось, так і тепер мало про це згадується, що мали місце два історичні спотворення. Поперше, «львівський собор» 1946 р. не був жодним законним собором: він був незаконним і не уповноваженим до ліквідації Берестейської унії 1596 p., бо хоч це й промовчується, то він був скликаний і очолений лише тільки протоієреєм[3] при житті всіх 7 католицьких українських владик. На згаданому «соборі», проти всіх церковних канонів як Східньої, так і Західньої Церков не було ні одного єпископа Української Католицької Церкви: всі вони на чолі з митрополитом були в той час ув’язнені, бо відмовились «підписати православ’я», тобто вони були силою приєднані й підпорядковані ієрархії тієї державної інституції, що знаходиться під керівництвом атеїстів і має сміливість називати себе Російською Православною Церквою, як ті, що відмовились навіть від будьяких почестей і санів у Православній Церкві і що залишились вірними Апостольській Столиці та Святішому Отцеві, в той час Папі Пієві XII.

На «львівському соборі» 1946 р. були присутніми тільки протоієрей, небагато священиків, окремі миряни (привезені під терором) і представники уряду.

Подруге, грубо фальсифікується наступний історичний факт, і ніде не подається жодної інформації про те, що первісна віра українського народу — католицька по суті, тому, що була прийнята князем Володимиром в 988 p., тобто ще до церковного роздору, який стався в 1054 р. В той час, не дивлячись на термінологію «православна віра», як вона називалась, вона в дійсності була католицькою, тому що Візантія повинувалась Апостольській Столиці й була в єдності з усією Вселенською Церквою. Звичайно, за тисячу літ дуже далекими справді стали «православна віра» ІХ-Х сторіччя і «православ’я» XX сторіччя, тим більше «російське православ’я». Тому час залишити злочинне спотворювання фактів, використовуючи аналогічну термінологію, що в наш час віддзеркалює діяметрально протилежні поняття.

Дуже знаменні слова з приводу первісної віри українського народу сказав Святіший Отець Іван Павло II у свойому пастирському Посланні кардиналові Йосифові Сліпому: «Христова віра на Русь прийшла з Риму через Візантію!»[4]. Але це питання — це ціла окрема проблема, яка тут тільки побіжно заторкнена, щоб пролляти світло на грубе спотворення історичних фактів.

Після «собору» в 1946 р. почалась «ліквідація» всього, що католицьке. Всі манастирі (біля 200 будинків) були закриті, монахи і монахині розігнані. Всіх священиків, які відмовились «підписати православ’я», біля 2,000 дієцизальних священиків і духовних осіб, чекала одна дорога — заслання і часто без жодного суду, заслання в Сибір, в глухі райони, в табори з тяжким режимом. Православ’я не підписав ні один єпископ, ні один монах Української Католицької Церкви, і тому багато з них назавжди упокоїлись під снігами Сибіру. Із українських владик серед живих залишився лише митрополит, їх Блаженство Йосиф Сліпий, якого в 1963 р. після 17-літньої каторги звільнили на прохання і заходи і Святішого Отця, і багаточисленних інституцій й організацій. Але навіть у Римі, де перебуває в цей час Верховний Архиєрей Української Католицької Церкви, не дають спокою і час-від-часу обливають його в пресі болотом і всякого роду наклепами.

Треба віддати належне всім українським владикам, які згинули ради Христа, щоб «всі були одно» і навести короткі уривки із енцикліки Папи Пія XI «Східній Церкві»:

«Тепер на ще один народ, всім нам дорогий, з сумом звертаємо нашу увагу, а саме на український народ… Особливо хочемо згадати тих єпископів східнього обряду, які — одні з перших — за віру перетерпіли багато горя, мук і переслідувань за віру…».

Всі католицькі парафії були насильно ліквідовані. Біля 5,000 церков і каплиць було зганьблено, спаплюжено…

«Православ’я» не підписали багато з парафіяльних священиків, розділивши долю єпископів і монахів. Однак, переважна частина парафіяльних священиків з одруженого духовенства (що існувало в Українській Католицькій Церкві та було дозволене згідно з східнім обрядом) з страху за долю своїх родин «підписали православ’я», тобто офіційно зірвали з Апостольською Столицею і підпорядкувались ієрархії Російської Православної Церкви. До речі, багато з них тепер, відходячи на пенсію або перед смертю пишуть офіційні заяви анулювати їх «підпис» і зачисляти їх католицькими священиками. Звичайно після «підписання» такого священика-відступника вертали на його ж парафію, і віруючі прихожани йшли за своїм пастирем, до якого звикли, а парафії існували дальше. В скорому часі парафіяльні церкви, обслуговувані такими священиками-відступниками, насильно перетворювались на православних, а миряни були примушені миритись з «нововведеннями». Проте частина одруженого мирянства та мирян переважно в містах, а також в тих селах, де віруючі були свідомими і обізнаними католиками (і по кілька родин, майже в кожній місцевості), продовжували і продовжують бути вірними Апостольській Столиці і Папі Римському. Духовенство піддавалось репресіям, а миряни втрачали католицьких священиків. Свої духові потреби українці-католики задовольняли і задоволь­няють в офіційно існуючих римо-католицьких костелах (де всі богослуження відбуваються в польській мові), або обслуговували і обслуговують їх українські католицькі священики під загрозою ув’язнення.

Священики Української Католицької Церкви — і ті, котрі повернулись із заслання, і новорукоположені, що придбали необхідне знання і ерудицію в конспіративних обставинах — всі ще посьогодні не мають офіційної реєстрації для священослужіння, проте всі мають «реєстрацію» до переслідування…

За доконання будь-якого атрибуту священослужіння — сповіді, похорону і т.д. — кожний раз священика карають у висоті 50 карбованців (в той час, коли середньомісячний заробіток переважно виносить 70-90 карб.) з погрозою, що його чекає 7 років ув’язнення за здійснювання священослужіння. Для прикладу, священик ДІДИЧ був три рази покараний по 50 карбованців (в сумі 150 карбованців) за довершення похорону. Час до часу кожного священика викликають до канцелярії по справам релігії і вимагають, і примушують підписати документ, що він зобов’язується не здійснювати жодних функцій як священослужитель. Зрозуміло, такого ніхто не підписує, але за те поносить кари — декого виписують з місця проживання, декого карають або звільняють з праці. До речі, всі священики, що ще не досягли пенсійного віку, примушені десь працювати у державній установі. Переважно працюють сторожами, кочегарами і різноробами, двірниками.

При обшуках, уряджуваних ні защо, ні пощо, в будь-який час, міліції, співробітники КДБ (Комітет державної безпеки) забирають буквально все, що є необхідне і конечне для священослужіння: требники, книги, ризи, священичі предмети для богослуження, не говорячи вже про золото — потири, дискоси, дароносиці (монстранції). Після такої «ревізії» справді не можна відправити богослуження чи інші священні служби.

Ми, українці-католики, не маємо жодних прав! Ми і:е існуємо в Радянському Союзі, незважаючи на те, що стаття 52 нової Конституції СССР гарантує громадянам СССР право «ісповідувати будь-яку релігію… і відправляти релігійні культи»… Але це право написане, очевидно, з метою, для прикраси Конституції… тільки всього… і вся «показуха» різним делегаціям, многократно прекрасно представлена про «свободу совісти», є тільки окозамилюванням… Ми вповні відповідаємо за ці слова так, як це потверджує саме життя.

До цього часу, не дивлячись на неодноразові спроби, не дивлячись на трилітньої давности постійні прохання про реєстрацію релігійної громади українців-католиків (в с. Мшана, Городоцького району, Львівської области) в Раду по справах релігії при CM СССР, не дивлячись на неоднократну обіцянку «позитивно вирішити питання», до цього часу (початок 1980 р.) ми не маємо ні одної офіційно зареєстрованої святині (храму), ні навіть ні одного дому молитви. Ми не існуємо… Нас переслідують хронічно, єхидно, примушуючи на протязі 30-ти років забути все католицьке; нас силою намагаються обернути в атеїстів, в крайньому випадку в «російських православних мирян». Більше 30 років продовжується насильна ліквідація Української Католицької Церкви, католицької віри на західньо-українських землях. Періодично нам грозять, що «ніколи вам не бачити церкви ШЕПТИЦЬКОГО», систематично нас переконують, що «Унія була силою накинена українському народові польськими магнатами і Ватиканом» і «ненависна українському народові», що ВОЛОДИМИР прийняв православну віру, всі статті, книги, брошури уміло спотворюють факти, вкладаючи в поняття православної віри православ’я наших днів, при чому нерідко з прочитаного напрошується одинокий висновок, що завжди був католицький Захід і православний Схід. А що багато родин не мають ніяких книг, катехизмів, молитовників чи іншої літератури для пізнання християнської віри й істини, безумовно, така фальсифікація приносить безперечну шкоду населенню.

Одначе, скільки не намагаються «успішно вести атеїстичну пропаганду», вона кінчається тим, що в останньому часі зросло зацікавлення населення до релігії. Як виглядає, людям набрид атеїзм і матеріяльне забезпечення в силу слів, сказаних св. Августином: «Неспокійне моє серце, поки в Тобі не опиниться, о Боже».

На нашій території частина церков закрита, бо не всюди є парафіяльні священики, або були випадки, коли миряни бойкотували «підписаного» священика, і він був приневолений покинути парафію. В цих закритих церквах вірні наводять порядок, доповняють конечну церковну утвар і збираються на спільну молитву в неділі й свята, а в травні, червні й жовтні навіть щоденно — для відспівання Молебнів для Пресвятої Богородиці, до Солодкого Серця Ісуса і для спільної вервиці до Пресв. Богородиці. Божественну Літургію співають самі (хорові частини), іноді вдається здійснити їм освячуючу Божественну Літургію і уділити необхідні Святі Тайни. І так в останніх 2-3 роках почався «наступ» на ті католицькі церкви. За те, що люди моляться в цих церквах, вірних переслідують, а церкви розбирають, перемінюють на склади, закривають. Представники міських властей (міліції, КДБ, партійних і виконавчих комітетів) приїжджають автомашинами, часто озброєні, з собаками і не гірше за німецьких фашистів напускають собак на людей, а церкви обертають в побоєвище. Так було в селі Мшана Городоцького району, Львівської области. Без всякого попередження з сторони міського уряду 8 грудня 1977 р. о 10 годині ранку до церкви приїхало 4 автомашини, повних міліції, КДБістів, представників районного уряду, озброєних осіб з собаками. Віруючим не можна було близько підійти, на них напускали собак, били. Храм був безжалісно обезчещений — повністю знищено всі вівтарі, знищено амвон (казальницю), сидження (спеціяльні довгі лавки), поламані ікони, коругви, вирвано зі стіни іконостас. З церкви вивезено все — навіть порожнє святилище для Святих Дарів (табернакулум). Взято все, що тільки можна було вивезти — церковні ризи, ряса священика, монстрація-дароносиця, вся утвар, в тому числі всі прикраси українськими національними вишивками скатерті, серветки, обруси («рушники»), всі уламки ікони. Вірні звернулись до Ради по справам релігії при Раді Міністрів СССР (в Москві). Спершу на делегацію вірних кричали, страшили, опісля, на слідуючий день, вислухали і пообіцяли «розглянути» прохання, навіть прийняли документи для реєстрації релігійної громади, правда, після того тих документів «не виявилось», і довелось офіційно поштовим дорученим листом вислати копії персональних даних «двадцятки» — 20 віруючих — і заяву про реєстрацію релігійної громади. Хоч вже іде третій рік, проте «віз і нині там», справа з місця не рухається. Написано більше як 100 різних листів, прохань, документів, делегації вірних вже 11 разів були в Раді по справам релігії, в Народній Контролі, МВД і інших компетентних установах. Вірних або відсилають до Православної Церкви як єдино «української», або багато обіцяють і нічого не роблять. Одним з трюків була обіцянка в Раді по справам релігії при CM СССР, що релігійна громада буде зареєстрована тоді, «коли вірні відмовляться від юрисдикції кардинала СЛІПОГО». Ніхто такої заяви і документу не підписав. В останньому часі делегації було сказано, що для їхньої підтримки звернувся навіть Папа Римський, однак уряд «ніколи не може зареєструвати Церкви, яка знаходиться під юрисдикцією Сліпого, тому що він — ворог радянської держави, тому що співпрацював з німецькими фашистами, і в загальному Католицька Церква ворожа радянській державі…».

Дуже трудно погодити подібні заяви із статтею 52 нової Конституції СССР, де чорне по білому написано, що громадяни СССР мають «право ісповідувати будь-яку релігію». Треба ж бути послідовними і написати «будь-яку релігію, крім католицької», чи, в противному випадку, йде в парі з статтею 52, не заявляти гучноголосо подібного безглуздя.

Миряни села Мшани подали офіційну заяву і всі потрібні документи, включно з персональними даними 20 віруючих так званої «двадцятки віруючих » потрібні для офіційної реєстрації релігійної громади будь-якого віроісповідування. До речі, в Раді по справах релігії не прийняли заяв і документів, де вказувалось, що віруючі просять зареєструвати громаду Української Католицької Церкви, хоч така Церква існує, і це її власна назва (в цілому світі). Після довгих митарств і прохань було зроблено «поблажливість», і документи прийнято лише тоді, коли віруючі написали, «що вони просять зареєструвати релігійну громаду Римо-католицької Церкви східнього обряду». Вже приїздило декілька комісій із Москви і Києва, а храм у Мшані дальше замкнений, замінений на склад телевізійної фабрики, а тепер в церкві зложені рульони паперу. Переслідування продовжуються. Більшість мирян покарані неодноразово по 10 карбованців, а мешканці ГУРКА (БОСА) Анна, ЧОРНЕНЬКА Марія, подружжя МИХАЙЛИШИН Михайло і МИХАЙЛИШИН Анна — по 50 карбованців кожний. Нікого це не торкається, що МИХАЙЛИШИН Анна виховала 9 дітей і не має ні пенсії, ні інших засобів і середників, щоб заплатити кару. Громадянці ДУДІ Ользі й ОЛІЯРНИК Анні прийшло повідомлення з’явитися до району. Тому, що одна з цих жінок їздила з делегацією віруючих в Москву, думала, що може піти за вислідом у район. Жінки поїхали в Городок — районний центр, але звідти вже не пустили їх додому, а замкнули в тюрму на 15 діб «за хуліганство». Як виявилось, до «хуліганства» їм зараховували те, що одна із них осмілилась їздити до Москви, а друга жінка, хвора й старша, разом з іншими мирянами в час другого нападу, весною 1979 p., обороняла Церкву. Тому, що на початку 1979 р. із церкви були вивезені всі телевізори, віруючі плекали надію, що скоро їм віддадуть храм, тим більше, що їм неодноразово обіцяли у Москві, й у Києві унормувати це питання. Але, знову розчарування, одного дня побачили знову озброєних людей навколо церкви, під охороною котрих до церкви звантажували рульони паперу.

Продовження в наступному числі

Поділитися: