З приводу урочистих святкувань 90-річчя Патріярха Йосифа Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) заплянувало відбути свій четвертий з черги конґрес зорганізованого мирянства, щоб причинитись до більше величавого відзначення, виняткової історичної дати у нашій Церкві — день народження Патріярха Йосифа, а поруч з тим тематично зактуалізувати підготовку до святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України. Четвертий Конґрес Мирян започатковано в неділю, 14 лютого 1982 р. В 10 год. ранку духовний опікун зорганізованого мирянського руху, преосвящений владика Іван Прашко з Австралії в соборі Св. Софії відправив торжественну Службу Божу при співслужінні багатьох священиків і асисті о. Петра Стецюка. Мирянським співом керував о. д-р Іван Музичка. Владика Іван Прашко виголосив до паломників проповідь. До святого причастя приступило багато паломників. Після закінчення архиєрейської Служби Божої у великій залі Українського Католицького Університету відбулась загальна зустріч із священиками і мирянами. Це була справді радісна хвилина. Прочани привітали Патріярха Йосифа довгими, довгими оплесками та відспівали «Многая літа», а не в одного з очей котились радості сльози.
Після молитовного, глибоко набожного введення розпочато наради Четвертого Конгресу Мирян, який відкрив голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання проф. Петро Зелений з Бельгії, з’ясувавши його ціль і завдання. Доповідач підкреслив, що в програмі конгресу зроблено наголос на підготовку до відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України. Поруч з цим поставив питання, чи це відзначення маємо відзначати окремо православні, а окремо католики, чи спільно, підкреслюючи, що тоді, коли Україна приймала християнство, не було ні православних, ні уніятів, а була одна Вселенська Христова Церква.
Крім цього, він підкреслив також, що ідея патріярхату — це не є винахід XX сторіччя, як також не є винахід «збаламучених» мирян, як дехто думає. Це ідея, яка має свою давню і сиву старину. Вона народжувалась ще за княжої доби, але в наслідок різних наших історичних лихоліть, призабулась і припала порохом. Згодом, знову ожила за митрополита Петра Могили, митрополита Вельямина Рутського і знову після довшої перерви за митрополита Слуги Божого Андрея й останньо цю ідею відпорошив і висунув на Вселенському Соборі Ватиканському II наш Блаженніший Патріярх Йосиф. На закінчення свого слова П.Зелений сказав: «Призадумаймось над тими ідеями в час нашої прощі в Римі й просім Господа Бога, щоб з’єднав нас своїм Святим Духом та скріпив своїми силами у нашій праці для добра нашої Церкви й народу.
Д-р Василь Маркусь, що був головним організатором конгресу, як також його координатором під час нарад, спершу щиро привітав всіх учасників, присутніх владик, священиків і мирян, зробив короткий вступ, подав плян, за яким будуть проходити наради конґресу, відмітив зміни в програмі, які були подані перед тим, та назвав предсідників, які будуть проводити поодинокими сесіями конґресу. Подав вияснення, що організатори конґресу нічого не знали, що в суботу, 13 лютого, українці, в циклі «Кирило-методіївських» днів у Римі матимуть свою Службу Божу в базиліці св. Климента, тому було запляновано Молебень на неділю, що й відбулось і про що вже була згадка вище. Він підкреслив, що тут не було злої волі чи чогось подібного, але брак комунікації. Тому що конґрес з незалежних причин від організаторів почався доволі пізно, неділішня програма не могла бути вичерпана. Після цих з’ясувань В. Маркусь запросив на голову першої сесії ректора УВУ проф. Володимира Янева, а на секретарів — Анну Кармазин, мґра Богдана Климовського і д-ра Кирила Митровича.
На початку нарад о. д-р Іван Дацько прочитав багате змістом привітання для Четвертого Конґресу Мирян і З’їзду Українського Патріярхального Світового Об’єднання від їх Святости Патріярха Йосифа, яке учасники прослухали з великою увагою і прийняли довгими оплесками. (Текст привітання містимо в іншому місці). Всі наради конґресу і з’їзду УПСО відбулись в Домус Маріє, при вія Аврелія 481, в Римі.
Ще перед з’ясуванням поодиноких тем конґресу слід завважити, що Четвертий Конґрес Мирян був відмінний від попередніх і без сумніву був черговим кроком вперед у рості й розвитку праці зорганізованого мирянського руху. Відмінність цього конґресу від попередніх полягала в тому, що на цьому конґресі були не тільки учасниками, але активними учасниками, які виступали з своїми доповідями і привітаннями, наші владики. Також в конґресі взяли участь велика кількість священиків. Дотепер ми не могли зареєструвати такого факту. На попередніх конгресах ми були раді, коли мали між собою хоч кількох священиків. Отже, можемо сказати, що ми творили на конгресі певну єдність: себто миряни, священики і владики. Це слід уважати за крок вперед. Це вперше в історії нашої Церкви в діяспорі, де були серед священиків і мирян наші владики. Ось їх імена: митрополит Максим Германюк, митрополит Стефан Сулик, Владика Іван Прашко, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Василь Лостен, Владика Саварин Ніль, Владика Мирослав Марусин, Владика Ізидор Борецький, Владика Єремій Химій, протоархимандрит Ізидор Патрило, ЧСВВ, архимандрит Любомир Гузар, Студит, о. ректор Софрон Мудрий, ЧСВВ, о. д-р Іван Музичка і багато інших. З українського політичного світу був голова проводу ОУН Ярослав Стецько з своєю дружиною Славою. Велика заля в Домус Маріє була заповнена українськими паломниками з усіх кінців вільного західнього світу, священиками й вірними. Це було загальне тло, на якому відбувались наради Четвертого Конгресу Мирян у Римі, яке, без сумніву, можна назвати імпонуючим.
В тому всьому було суттєвим те, що миряни не провадили монологу, себто не говорили самі до себе, але був справжній діялог, бо учасники говорили до священиків і владик і навпаки. Треба підкреслити, що дотепер ми завжди вели монологи, і то як владики, так і миряни і священики. Самий факт, що наші владики виступали з дискусійної трибуни, має і може мати в майбутньому своє значення. Треба зокрема підкреслити, що це не були куртуазійні промови чи привіти, це був справді діялог. Падали різні думки, терпкі слова й аргументи, але щиро й відважно, і це було найбільш істотним.
Чи це можна назвати вже кінцем мирянського монологу, а безперечним початком діалогу — трудно сказати.
Працюймо дальше й молім Всевишнього Господа Бога, щоб це був справді початок діялогу, і щоб він дальше продовжувався. З цього ніхто не втратить, але багато скористає, буде рости й розвиватися наша Помісна Українська Церква в діяспорі, а це також буде мати вплив і позитивний відгук на батьківщині. Прийшов час, щоб концепція «Божого Люду», яка складається з владик, священиків і мирян, яку прийняв Вселенський Собор Ватиканський II, була здійснювана у нашому релігійно-церковному житті. На ці питання роблю окремий наголос, бо вважаю, що це є надзвичайно важливий факт. Наші владики й священики повинні взяти до уваги численну участь українських паломників, які приїхали з різних кінців і країн вільного світу, щоб тут, у Римі, поклонитись своєму Главі й Патріярхові Йосифові та піднести свої щирі молитви у святих місцях Риму за його здоров’я. Якщо в такий час зібралось у Вічному Місті біля вісімсот паломників, то це вже багато.
Роля мирян у Церкві
На цю тему перший доповідав митрополит Стефан Сулик з Філядельфії. Владику Стефана представив голова першої сесії д-р Володимир Янів. Він сказав, що Владика Стефан Сулик із своїм приходом на Філядельфійський престол започаткував екуменізм між українськими католиками з нашими православними братами, своєю візитою у Блаженнішого Митрополита Мстислава Скрипника. Після цього відбулась ревізита Митрополита Мстислава. Це добрий крок в підготовці до святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України. Присутні щирими й довгими оплесками привітали доповідача Владику Стефана Сулика.
Його доповідь складалась з двох частин: теоретичної й практичної. В теоретичній частині Владика Стефан подав своє розуміння Церкви і завдання ієрархії. Для цього доповідач користувався вченням Церкви і наводив цитати св. апостола Павла й євангелістів Христової Церкви.
Владика Стефан відмічував Вселенський Собор Ватиканський II, який навчає про «Божий Люд», але він не подав пояснення концепції «Божого Люду», яка говорить, що миряни і священики в Церкві мають не тільки пасивний, але й активний голос. До речі, виступ Владики Стефана був для багатьох учасників великою несподіванкою. Якщо б Владика був передумав свою доповідь до кінця, то напевно вона не мала б тих гострих кутів. Владика твердив, що владики мають багато труднощів в Церкві через брак зрозуміння релігійних питань нашого мирянства. На протязі історії завжди були непорозуміння між владиками і мирянами. Це нічого нового, це людська неміч, і про це всі добре знають. Є між нами різниці, але дух — той самий. Коли ж ідеться про єдність, то треба сказати, що єдність є ідеалом, який треба собі здобути.
Промовець згадав Слугу Божого Андрея, підкреслюючи, що він собі бажав, щоб миряни були більше зацікавлені релігійним життям. Владика сказав, що наш нарід не був дуже побожний. До приїзду мирянське русло пливло непомітно.
З приїздом на волю Блаженнішого Митрополита Йосифа серед мирян постало велике зацікавлення, але це зацікавлення було тільки одною проблемою — патріярхатом. Це була та вузькість питання, а не застановлялись над питанням поглиблення релігійности. До здійснення патріярхату вживались неправильні методи. Для цього вживалось насилля. Ніхто перед собою не ставив питання: «Що я собою уявляю?». Не може існувати християнин без любови Христа. Важливим звеном у суспільстві, як також у Церкві є родина. Не видно в церкві молодих людей. Немає кандидатів на нові покликання.
Владики Амврозій Сенишин, Йосиф Шмондюк й інші жили в дуже скромних умовах. Чи справді так? Очевидно, це також мало і має вплив на брак покликань. Чи справді матеріяльні обставини мають вплив на брак покликань? Владика Стефан, невідомо чому, також вплів справу, що не можна вмішувати політику в Церкву. Доповідач суґерував вживати дипломатії, а дипломатія хіба не політика? Владика підкреслив, що «ми не є єпископами тільки Української, але й Вселенської Церкви». Владика згадав про те, що територіяльний принцип, який обмежує юрисдикцію Церков поза їх матірними територіями.
До виголошеної доповіді Владики Стефана зробив короткі завваження предсідник Володимир Янів. На цьому недільні наради були припинені.
Наша Церква, як помісна одиниця Вселенської Церкви, її стан, проблеми й завдання
На цю тему доповідав о. архимандрит Любомир Гузар, а сесією керував д-р Богдан Лончина. Доповідач підкреслив: все, що ми сьогодні робимо, є у площині підготовки до нашого 1000-річчя хрещення Руси-України, а для цього нам послужила радісна нагода 90-річчя Патріярха Йосифа. «Це для нас нагода дещо передумати. Ми, назагал, є побожний нарід,— підкреслив о. Гузар. — Ми пішли у світ і не розгубились, і не забуваємо нашої батьківщини, нашої Церкви. В середині нашої Церкви існує страх серед наших владик і священиків. Серед усіх були нерівноправні поступування. Там, де повинні існувати мости, в нас стоять мури. Ми повинні й мусимо навчитись говорити один з одним, а не кричати, бо це нам нічого не дасть. Стараймось шукати не букву, а дух закону. Буква закону є мертва, тому не наголошуймо її. Ми не раз говоримо про Матірну і Дочерні Церкви на еміграції, але це деяка пересада. Ми діти однієї Церкви. Пам’ятаймо, що дочки виростають, і творять, і закладають свої родини, а матері стають бабусями. А яка доля бабусь, ми, добре знаємо, тому ми не повинні цього забувати. Тому пам’ятаймо, що ми одна Церква».
«Тому тисячу років ми прийняли не католицизм і не православ’я, але християнство. Митрополит Слуга Божий Андрей сказав, що треба збудити нарід і прямувати — прагнути єдности. Митрополит сказав, що не повинно бути ані католицької, ані православної, але одна Христова Церква українського народу. Так якось в останніх часах склалось, що слово «Патріярхат» стало магічним словом. Хто його визнає — є правовірний, а хто його не визнає — той неправовірний. В парі за визнанням патріархату повинне розвиватись усвідомлення змістового релігійного життя. Не забуваймо, що нам накинули деякі поділи, а дехто робить всі можливі спроби, щоб нам перешкодити у прямуванні до об’єднання».
Доповідь о. Любомира Гузара була дбайливо опрацьована, вона мала виразно висловлені основні думки і відзначалась чітким спрямуванням.
Черговим співдоповідачем був д-р Кирило Митрович. З огляду на обмежений час його доповідь була скорочена, і, мабуть, тому йому не вдалось розвинути як слід дещо ширшого і яскравішого полотна.
Релігійне життя наших громад на поселеннях: до проблем його змісту і проблем
На цю тему доповідав д-р Василь Маркусь. Доповідь тривала довше, і доповідач висунув цілу низку актуальних проблем. Зробив підсумки наших церковних організацій, вказав на їх позитиви й недоліки. Робив спроби визначення певних перспектив на цьому відтинку. Більше присвятив уваги організації братств і сестрицтв. Неодноразово згадував і цитував деякі почини Владики Василя Лостена. Називав різну католицьку і християнську пресу, вказуючи на її недоліки. Треба підкреслити, що доповідач в представленні цього роду проблем є майстер, і йому це легко приходить.
Співдоповідачем до вищеназваної теми був Владика Іннокентій Лотоцький. Владика підкреслив, що йому подобався такий виклик: «Бути з Христом, бути в Церкві». Це була тема для сесії молоді. Тут доповідач пригадав Сократа, себто історію зіпсованого яблука. Він взяв зіпсоване яблуко і кинув його на землю, і яблуко розбилось на дрібні шматочки, але з нього показались здорові зернятка. Ось ці зернятка, це — запорука нашої молоді, яка буде, як ці зернятка, рости й розвивати». Наша молодь не є гіршою, як була за часів Сократа. І в нас є добра молодь. Наша молодь буде релігійною, якщо вона справді пізнає Христа. Чому християни замало люблять Ісуса Христа? Тому що дуже часто християни не знають Христа. Багато безбожників знають більше про Христа для того, щоб Його поборювати. Найбільшим недоліком є те, що християни не знають Христа. Пізнаймо Христа.
Черговим доповідачем був о. мітр. Іван Шевців. Він подав загальний образ ситуації, яка існує в Австралії. Наводив статистичні дані. Доповідач підкреслив, що на терені Австралії немає окремих клітин Українського Патріярхального Товариства, бо ці питання у нас полагоджені, Патріярхат здійснюється згори до низу. В Австралії немає тих проблем, про які тут була мова. Відчувається брак покликань, а заразом з тим брак священиків. Доповідь о. Івана Шевціва була дбайливо опрацьована й сперта на фактах, взятих з практичного життя. Він звернув увагу на різні недоліки не тільки серед мирян, але також священиків і владик, як також порушив цілу низку інших питань з церковно-релігійного життя.
Ювілей тисячоліття хрещення Руси-України: концепція, підготовка, пляни і завдання
На цю тему говорив о. д-р Михайло Гринчишин. Це була третя сесія, якою керував ред. Роман Данилевич. Доповідач підійшов до цієї теми з євангельських засад і для цього навів цілу низку цитат та подав релігійно-церковне обґрунтування. Окремо наголосив, що святкування тисячоліття хрещення Руси-України повинно проходити в першу чергу у площині обнови душ, щоб на основі цього в нас постало міцне духовне життя. Доповідач підкреслив, що підготовка до цих ювілейних святкувань повинна проходити в різних аспектах нашого життя. В духовній площині повинні бути улаштовані окремі реколекції, місії, окремі вечори, молебні тощо. Треба провести виховну працю серед молоді. Популяризувати серед нашої молоді й взагалі наших святих — св. Володимирами Ольгу, Бориса і Гліба, Антонія і Теодосія, Йосафата, Могилу, Рутського й інших. В народньо-громадській площині повинні відбутись відповідні реферати, на яких треба вказати на нашу обрядово-національну ідентичність. З цією метою треба улаштовувати конгреси, наради й інші імпрези. В культурно-мистецькій площині повинні бути створені мистецькі картини, подібно, як створив вже великий твір покійний Петро Андрусів, намалювавши великого формату композиційний твір Хрещення України. Також в музичній площині повинні бути створені твори музичного характеру. В науковій ділянці повинні бути написані джерельні наукові твори. Для цього треба використати наші університети й українські наукові інституції. В загальному о. М. Гринчишин подав широке тло, на якому повинна розвиватись праця для відзначення тисячоліття хрещення Руси-України.
Слово поза програмою
Поза програмою з коротким словом виступив Владика Максим Германюк. Владика Максим підкреслив, що він вже не раз був і сьогодні є свідком великої відданости й працьовитости наших мирян для Помісної УКЦеркви й українського народу. Ця праця проявлялась у різних формах. Треба подивляти мирян, що вони серед сучасного збайдужіння спромоглись на такий вияв. «Це для мене запорука, що наша Церква все переможе. Ми будемо мати наш Патріярхат. В нас є відчуття, що здійснення цього ідеалу натрапляє на деякі труднощі, і власне ці труднощі нас ділять, вони зуживають багато нашої енергії та праці».
Наводячи відповідну цитату, владика наголосив — хто не є проти нас, той є з нами. Ми маємо так багато можливостей, маємо католицько-релігійний капітал, якого наша Церква не мала. Всі ми є ті самі люди і бажаємо осягнути ту саму ціль. Ми є поділені, але нам треба зійтися і говорити. Якщо б цей конгрес виніс одну постанову: щоб ми у наших поступованнях були свідомі великих завдань Помісної УКЦеркви — дай Боже, щоб ми були об’єднані. Цієї стихії, боротьби за Патріярхат вже ніхто не зупинить. Ми ще будемо не одно переживати. Стараймось, щоб ми в прямуванні до святкувань тисячоліття хрещення Руси-України ішли з спільною любов’ю.
1000-ліття суверенної Київської Церкви
Повище наведений наголос поставив у своїй доповіді о. д-р Ігор Мончак. Доповідач висунув дещо відмінне, а може й засадниче розуміння святкування нашого тисячоліття.
Він зробив наголос не на факт самого хрещення, бо хрещення — це процес не одного дня чи року, як ми собі уявляємо, але дещо довший, і що хрещення відбулось ще задовго перед датою 988 p., а цю дату трактує, як офіційну дату християнізації народу Руси-України. Це, до речі, не нове твердження. Це питання також підносив доповідач на Третьому Конгресі Мирян у Нью-Йорку, де ставив наголос не на хрещення, а на тисячоліття християнства Київської Руси. Для свого твердження навів історичні факти. Доповідач твердить, що задовго перед Володимиром Великим існувало християнство у Київській Русі. Роля Володимира Великого далеко світліша, як лише хрестителя-місіонера, бо ж він — організатор Церкви на Русі. Доповідач висунув багато цікавих і цінних історичних фактів та своїх власних думок. Поруч з тим висловив твердження, що зміст ювілею мусить віддзеркалювати його вірне інституційне, а не легендарне особове значення, тому назва ювілею повинна звучати: «1000-ліття Церкви Руси-України». Відповідно до цього і зміст святкувань повинен бути належно достосований. Об’єктом ювілейних святкувань повинна бути вся українська церковна спільнота, як один спадкоємець володимирської ідеї, а не поодинокі черепки розбитої колишньої Київської суверенної Церкви.
На цю тему також говорив д-р Мирослав Лабунька, він же є головою спільної наукової комісії українських наукових установ й організацій, яка проводить певну наукову підготовку для тривалого відзначення 1000-ліття християнства на Русі-Україні. Доповідач підкреслив, що ми повинні робити все можливе, щоб ювілей став відомим фактом у вільному світі. Ми добре знаємо, що всю нашу християнську і нехристиянську спадщину привласнює собі Москва, і на жаль, так є поінформований вільний західній світ. Ми повинні покласти на полиці історичних книг книгу об’єктивної правди. Ми повинні у якійсь мірі довести світові, що Україна — це Европа, а його нарід — європейський нарід. Очевидно, ми повинні зрушити сумління західнього світу, якщо він ще його має. В дальшому доповідач подав, які в цьому напрямі зроблено заходи, що підготовляється, а що треба мати на увазі та що треба зробити. Підкреслив, що в тому відношенні наші брати в Україні не будуть мати великих можливостей щось зробити. Вони будуть іти у хвості «старшого брата», тому на нас спадає великий обов’язок і відповідальність. Висловлені думки, сугестії і пропозиції в напрямі підготовки до святкувань 1000-річчя християнства Київської Руси-України були цінними доповненнями до цілости підготовки.
Останнім доповідачем на цю саму тему був д-р Аркадій Жуковський. Цікавий і цінний виступ Аркадія Жуковського був не тільки тому, що він висунув цінні думки, але також тому, що він православний і дав своє може дещо відмінне розуміння деяких питань у відношенні до 1000-річчя хрещення Руси-України. Доповідач на вступі відмітив, що він не має жодного мандату від православних і виступає сам від себе і за висловлені думки відповідає особисто. Спершу він подав хронологічний перебіг розвитку думок, плянів, пропозицій і постанов українського православного світу у справі підготовки до спільного святкування хрещення Руси-України. Наводив думки й різні пляни в цьому напрямі. Вершком всіх цих стремлінь щодо спільного святкування була спільна нарада Світового Конгресу Вільних Українців, що відбулась у Торонті (Канада), на якій наші ієрархи всіх віровизнань прийняли постанову — рішення спільного святкування. Поруч з тим навів цікаві фрагменти, як ці рішення у різних православних пресових органах були коментовані. Доповідач також відмітив, що в цьому напрямку робить Російська Православна Церква. Підкреслив, що святкуванням на Україні буде надавати тон Москва, а Київ матиме підрядне значення. Ми це повинні також мати на увазі. Ми не повинні обмежуватись тільки до зовнішнього показу, бо це матиме короткотривалу вартість, але повинні залишити пам’ятки, які залишаться на наступне тисячоліття. Ніхто не має права монополізації цієї дати, бо вона належить всім українцям без різниці віровизнань. Кожна українська Церква має право користати з досвіду 1000-річчя українського християнства. Цю знаменну ювілейну дату 1000-річчя хрещення Руси-України ми повинні відзначити гідно і достойно всі разом.
Після закінчення всіх доповідей відбулась дуже обмежена, з огляду на час, дискусія, в якій взяли участь ред. Михайло Добрянський, д-р М. Ценко, мґр. Омелян Коваль, д-р Володимир Янів, о. Коваль, о. д-р Іван Дацько, о. д-р Дмитро Блажейовський, Микола Галів, о. Іван Шевців, ред. Ілля Дмитрів, д-р Володимир Пушкар, Іван Равлюк, Василь Пушкар, Гиба, Микола Кушпета й інші. В доповідях були порушені різні, а подекуди контроверсійні питання, але, на жаль, не було можливості їх в дискусії обговорити та продискутувати. Була мова про нашу ситуацію в Польщі та про допомогу для неї. Порушено різні думки, питання нашого церковного культу, привернення нашого традиційного, християнського поздоровлення «Слава Ісусу Христу», яке треба вживати, мале зацікавлення вірними життям в Церкві, наша молодь не є такою індеферентною до релігійно-церковного життя, як тут була мова. Відмічено досягнення цього конгресу, підкреслено позитивну участь у ньому великого числа священиків, владик та української молоді. Підкреслено справжній діялог під час нарад конгресу. Вказано на концепцію «Божого Люду», яку прийняв Вселенський Собор Ватиканський II, що «Божий Люд», це не є тільки миряни, але також священики і владики, та що всі вони мають не тільки пасивний, але й активний голос. Висловлено жаль, що під час нарад не було між нами Владики Коадьютора. Наголошено, що ми повинні також мати якусь одну центральну ікону Божої Матері, як це є у поляків, варто над тим подумати. Крім цього було порушено ще цілу низку інших питань.
Підсумки і перспективи
Це була четверта й остання сесія Четвертого Конгресу Мирян, предсідником якої був інж. Теодор Кудлик. Він представив промовця о. д-ра Івана Гриньоха, який мав заключне слово. При цьому сказав, що сьогодні, 15 лютого, в соборі Св. Софії, під час архиєрейської Служби Божої, яку відправили Владика Ізидор Борецький і Владика Іван Прашко при сослуженні багатьох священиків — о. д-ра Івана Гриньоха піднесено до гідности патріяршого-мітрофорного архимандрита. Цю вістку заля прийняла оплесками і заспівала о. архимандритові Іванові Гриньохові «Многая Літа».
Отець Іван Гриньох звернувся до присутніх з такими словами: «Преосвященні тут присутні й неприсутні Владики, хвальна Президіє, Всечесніші Отці, дорогі Миряни. Хочу на початку сказати, що я багато сьогодні навчився, а вчитись, здобувати знання і переображуватись ніколи не є пізно. Я подивляю наш нарід, нашу Українську Церкву і її вірних. В нашій церковній спадщині є багато різних чудувань. Це справді чудо, що сотні дітей з всіх континентів приїхали сюди, до Вічного Міста, щоб чудуватись з нагоди, що ми маємо того Старця мужа Семеона — Патріярха. В соборі Св. Софії пронеслись слова Патріярха Йосифа Києво-Галицького Митрополита і всієї Руси-України. Наша Церква розвивається і переображується».
«Сьогодні є такі, що хрещені й миром помазані, але не знають, що Святий Дух існує. Монополю на Святого Духа ніхто не має. Ватиканський Собор II назвав нас не тільки «Божим Людом», але ми є Божими дітьми. Ми можемо сказати, що ми є родиною. Мене сьогодні зворушили дві речі. Людина, що не може зворушуватись, не є повною людиною. Це зворушення дало мені кращу можливість, поштовх до розуміння».
«Ми можемо сказати і усвідомити собі, де саме наш спільний батько, а де свій, власний батько? Ми віримо, що є свята соборна Церква, але Ми віримо, що в тій вселенській Церкві існує своя суверенна Українська Церква. З нас зробили виходців із своєї батьківщини. І з цього випливає те, що ми стали безбатченками. Я тут не погоджуюсь з молодим митрополитом, що є таке Христова Церква? Це не таке просте питання. На це питання можуть бути різні відповіді, це залежить, хто на це питання буде відповідати. Церква починається з найменшого звена — родини. Це східне розуміння Церкви».
«Друге питання, що ми пережили в базиліці св. Климента, в катакомбах, де ми молились за братів наших страдників, а скільки наших братів і сестер, що знаходяться за дротами, яких голодом морять. А скільки наших братів і сестер, що ділили долю разом з нашим Блаженнішим Йосифом? Коли ми будемо мовчати про те, то каміння заговорить. Коли Церква не буде йти шляхом Христа, і коли ми будемо все промовчувати, то не будемо гідні називати себе членами нашої Страдниці — Української Церкви. Ті, що на засланні, по тюрмах і за дротами, їх імена нам незнані, не думали про те, яка це територія, вони несли нашу Церкву в своїх душах, своїх серцях. Навіть і те, що коли хтось з покоління в покоління жив поза батьківщиною, то він задержав свою Церкву у своїй душі. Пригадуються мені слова оборони Митрополита Слуги Божого Андрея, коли передвоєнна Польща на Холмщині, Волині й Підляшші нищила наші православні церкви. Там стояло питання не території, а людських душ».
«Вийшло непорозуміння пастирської влади. Приклади доброго пастиря в східньому і західньо-латинському розумінні — різні. Ми, священики, і ви, владики, зберігайте того пастиря, що благовістував у землі Христа. У нашій східній Церкві добрий пастир іде попереду, і його вівці чують і знають та йдуть за ним, а в західній, латинській Церкві пастир іде ззаду і поганяє овець. Ось це є два відмінні розуміння».
«Справа змагань за помісність нашої УКЦеркви вимагає окремих студій, дослідів і людей — шукати, що є питоменною підставою нашої Церкви. Не раз говориться про сумління, але дайте нам мати наше власне сумління. Так, наша Українська Церква є інша, але не супротивна. Так, ми є інші, але ми разом творимо щось велике, без чого наша Церква ниділа б. Наша, одна Церква поділилась не з вини нашої, але наших сусідів. Ми повинні мати наш Патріярхат, український Патріярхат. Як сказав митрополит Максим, що цього вже ніхто не заверне і не зупинить. В патріярхаті здобудемо і переможемо те, що ділить».
«Ми живемо в епоху двох великих Глав нашої Церкви — Слуги Божого Андрея і Патріярха Отця Йосифа, вони дають нам це ясне видіння на друге тисячоліття», — о. Іван Гриньох кілька разів звертався до преосвященних владик, благав їх, молив їх і закликав до єдности, щоб всі об’єднались довкола Глави нашої Церкви, Блаженнішого Патріярха Йосифа. Він закінчив своє слово, кажучи: «Ми маємо собор українських душ, бережім їх, бо це найбільший Божий скарб, даний нам». Слово о. Івана Гриньоха зробило сильне враження на слухачів, за що його вшанували вставанням з місць та довгими, довгими оплесками. Молитвою за Патріярха закінчено Четвертий Конґрес Мирян.
