Ось це вічно радісне, вічно животворче, непроминальне і сповнене глибокого змісту людського життя Христове Воскресіння є основою Христової Церкви на землі. У Христовому Воскресінні, в його основах глибоко заложені й покладені: віра, надія і любов. Воскресіння — це найбільше невичерпне джерело любови, з якого випливає сила Христової Церкви.
Спробуймо вдуматись не в зовнішні форми святкувань, які є потрібні й конечні, але в глибокий і вагомий зміст тієї благовісти Христового Воскресіння, що має таку могутню й непроминаючу — ні в часі, ні в просторі — силу радости, що іноді важко її збагнути. Подивімся на цю безмірну радість Христового Воскресіння на тлі Квітної Неділі, в’їзді Ісуса до Єрусалиму, на тлі Хресної дороги, страждань Ісуса і Великої П’ятниці. На основі цього нам краще увиразниться і стане більше зрозумілою радість, що не має границь. Розглянувши таку, з виразними і визначальними, хоч, може, й дещо фрагментарними картинами панораму, ми проглядніше побачимо й краще, повніше зрозуміємо цю незрівняну велич Христового Воскресіння, що було завершенням приходу Ісуса, як Бога-Чоловіка на землю.
Ісус як Бог, знав своє післанництво від Отця і знав свій кінець. Рівночасно Ісус як людина, переживав із страхом всі кінцеві акорди свого життя на землі. Тут вже є прояв Божої Премудрости. Ось цього величнього, могутнього в Ісуса як Бога, і поруч з тим Його страху перед страстями як людини, чого ніяк не могли поєднати і зрозуміти найближчі Його учні — апостоли Ісуса. Вони ж були безпосередніми свідками не одного чуда, яке творив Ісус, слава про Нього росла, і апостолам було неможливо зрозуміти, чому Ісус мав би перейти страждання й смерть на хресті. Апостоли в той час ще не були свідомі тієї істини і не знали, що дорога до спасення веде через важкі муки, страждання і смерть.
Для того, щоб у нікого не залишилось найменшого сумніву про людину з усіма її слабостями і нестабільністю. Ось ця людина чи люди, які ще вчора, при в’їзді Ісуса до Єрусалиму, кидали під ноги пальмове віття, вигукуючи радісні, привітальні слова: «Осанна, Осанна!», «Благословенний, хто іде в ім’я Господнє, цар Ізраїлів…», а сьогодні ті ж самі кричать «розпни Його». Чи в наш час немає подібних ситуацій? Скільки їх?..
І після тріюмфального в’їзду Ісуса до Єрусалиму, де про нього слава рознеслась широко (адже він тоді воскресив Лазаря), хто ж міг сподіватись, що знайдуться такі, які забажають Ісуса розп’яти. Сталось так, як Ісус говорив своїм апостолам, але вони не були спроможні зрозуміти і повірити в те, що їм говорив Ісус. Вони переконано вірили, що не може бути такий кінець, а напевно станеться якесь інше чудо. Вони вірили, що Ісус , розп’ятий на Хресті, зійде з хреста і переконає всіх безвірків, що Він — син Божий.
Христос пройшов незрівняно важкі муки, страждання, Він був розп’ятий і в страшній аґонії людського болю помер на хресті. Коли Христос був розп’ятий на хресті, під хрестом стояла його мати і сестра матері його Марія Клеопова та Марія Магдалина. Ісус же, побачивши матір і учня, що стояв тут, якого Він любив, каже до матері: «Жено, це Син твій!». Потім каже до учня: «Це — твоя Мати». Який же це зворушливий момент, коли Ісус передав свою Матір для нас, а нас для Матері, щоб піклувалась за нас.
Чудо, що його сподівались апостоли, не сталось. Апостолів огорнув страх. Може не в одного заламлювалась віра, забувались чуда, зникали, як у сні, і було безкрає захмарене небо, без жодних сонячних проблесків — надії. Христос не зійшов з хреста.
Помер Ісус, Він був похований і воскрес тільки для того, щоб спасенною жила людина — людство. І сповнилось те, що Ісус проповідував про заповідь любови. Він сказав: «Це моя заповідь, щоб любили один одного, як я полюбив вас. Більшої від цієї любови ніхто не має, як хто душу кладе за своїх друзів» (Іван ХV, 12, 13).
Здавалось, що з смертю Ісуса все скінчиться — настане кінець, а з часом все піде в цілковите забуття, як один з непомітних епізодів в історії людства. Дійсність виявилась іншою.
Тепер на тлі такої безвиглядної, страшної і понурої панорами уявім собі вістку, яку принесли до апостолів, у народ, мироносиці: «Христос Воскрес!» Немає слів, якими можна описати цю безмежну і неохопну радість Христового Воскресіння. Немає мірила, яким можна було виміряти цю безмежну радість радостей, бо Христос своєю смертю смерть переміг. Розсунулись безпроглядні хмари, і з небесних висот засяяло світло правди, світло перемоги.
Хрест, що до того часу був страшним пострахом для людства, став символом перемоги над злом, ненавистю, темрявою і зайняв почесне місце в людських серцях, як також з’явився на всіх видних місцях, як символ любови. Тому ми співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико…».
Кожнорічне святкування Христового Воскресіння примушує нас призадуматись над тією дійсністю, що сталась тому майже дві тисячі років. Христове Воскресіння завжди обновляє нашу віру, надію і любов, та переносить нас у найчорніші дні нашого особистого і національного упадку чи горя і пригадує нам, що після Великої П’ятниці, після розп’яття невідклично приходить Воскресіння. Адже Христове Воскресіння завжди ставить нам перед очі незаперечну істину нашого спасіння, бо Христос своєю смертю смерть переміг. Але рівночасно воно кидає проекцію на поневолений наш нарід і переслідувану нашу Церкву, що все ще переживає Велику П’ятницю, після якої напевно наступить нове Воскресіння. Тоді знову заграють на ще уцілілих українських Церквах Великодні звони.
Христос Воскрес!
Воістину воскресне Україна!