В попередньому (листопадовому) числі були подані інформації про святкування 25-річчя Стемфордської Епархії і свячення єпископа-помічника Роберта Михайла Москаля. В цьому числі подаємо інформацію про святкування 25-річчя канадської митрополії Помісної Української Католицької Церкви, яке відбулось в осідку митр. Максима Германюка у Вінніпезі. В історичній перспективі 25-ти років це порівняльно короткий проміжок часу, але у вимірі людського життя це час, про який можна говорити, це нагода не тільки для блескотливих святкувань, але також, щоб з перспективи часу глянути на пройдений час, зробити підсумки та аналізу минулого, зупинитись над окремими і важливими проблемами, на основі вищезгаданого визначити майбутнє, а в цьому випадку передбачити майбутній розвиток нашої Церкви. Ідеться про те, щоб нас не випереджували події, щоб події не керували нами, але навпаки, ми керували подіями. Іншими словами, щоб нами не керувало життя, тобто «що прийде — то прийде», але таки щоб ми керували життям, щоб ми керували Церквою.
Отже, насувається питання, чи з нагоди святкувань 25-річчя Канадської Митрополії і Стемфордської Епархії в США Помісної УКЦеркви щось подібне було зроблене? Чи господарі святкувань обмежились до найлегшої форми, до блескотливого зовнішнього сяйва, відправлення архиєрейських Служб Божих і більше чи менше імпозантних бенкетів та концертів. Якщо слідкувати за пресовими звідомленнями про ці святкування, то випливає, що вони обмежились до другої — легшої форми, при чому була виявлена й наголошена зовнішня блескотливість святкувань.
Доходять чутки, що поруч чи з нагоди цих святкувань на терені Вінніпегу відбулись єпископські наради, в яких, крім єпископів, взяли участь дорадники. Про них голосно не говориться і навіть не згадується. Цікаво, чому? Але на цих же нарадах також був той владика, що гілку нашої Помісної УКЦеркви на терені Великої Брітанії звів нанівець, який бажає бути «душпастирем» при допомозі англійської поліції — Августин Горняк.
Як інформував нас на форумі з’їзду Українського Демократичного Руху в Нью-Йорку 7 листопада ц.р. ред. Михайло Добрянський, (не бандерівець і ніколи ним не був), 90 відсотків українців-католиків у Великій Брітанії не визнає Горняка за свого єпископа. (Про відносини на церковному відтинку у Великій Брітанії можна більше довідатись із статті о. М. Матичака під назвою «Годі дальше мовчати», яку друкуємо в іншому місці). Але запитаймо, чому Горняка ще сьогодні підтримують деякі владики в Канаді й США? Допомагати Горнякові — це значить діяти проти інтересів нашої УКЦеркви,— діяти на її шкоду. Це треба відкрито сказати нашим владикам, щоб вони знали, що Горняк є небажаною у нашій Церкві особою.
Цього не може сказати ніхто інший, тільки зорганізований мирянський рух. Горняк звів справу зорганізованого мирянського руху до однієї партії, бо так йому вигідно, і так легше розправлятись з інакодумцями. Фактично, його партія не поборює, як Горняк твердить, але миряни. Ось тут в Стемфорді на бенкеті люди з тієї ж самої партії, що ніби в Англії ведуть війну з ним, себто ОУН під проводом Ярослава Стецька, його оплескували. Значить, справа не в партії, але таки у мирянському русі. Горняка в Англії не поборює партія, але миряни, що не один, може, з них належить до партії, то це його особиста справа, але в мирянському русі він заступає не партію, але себе самого і домагається на церковному відтинку упорядкованости згідно з вимогами нашої Помісної УКЦеркви під проводом Патріярха Йосифа. Мирянський рух в Англії і на інших теренах підкреслював і підкреслює, що так довго, як в нашій хаті-Церкві є Батько-Патріярх, не потрібно собі шукати інших авторитетів. Горняк знехтував свого Батька, а пошукав собі іншого авторитету. А що якби він знайшовся інших обставинах, скажім, в орбіті Радянського Союзу…
За шість років Горняк мав не одноразово можливість налагодити ситуацію у Великій Брітанії, але сам навіть не пробував, бо чому ж йому не бундючитись, як грошенятка підкидають, поїздки оплачують і на святкування запрошують. Треба подумати, чи ми маємо підтримувати тих, хто запрошує Горняка? Дехто збирається творити мільйонові фонди, щоб опісля відсотками з них вдержувати Горняків. Хочемо ми того, чи ні, але Горняк залишиться в нашій Церкві, як особа, що явно діяла проти нашої Церкви.
Вибачаюсь за довшу дегресію. Це є те інше, про що конечно і потрібно говорити, бо заторкує і загрожує посередньо всій нашій Церкві у діяспорі. Це також повинні знати всі владики, зокрема владики-господарі ювілейних святкувань і Ватикан. Вони (владики) недобачили чи не бажали бачити ускладнених проблем нашої Церкви, це було помітним на цій таємній нараді. Отже, повернемось до засекреченої наради.
Поставимо перед собою питання: чому саме таємна нарада? Хіба ж ми не живемо у світі, де за голошене Боже слово нікого не переслідують, не судять і не карають, отже з чим скриватись? Значить, було щось іншого, щось, що не повинен знати кожний мирянин і напевно не йшлось про Боже слово, але про щось іншого. Хіба ж папа не поставив і тут свого ембарго? Пишемо про це, щоб наш читач був поінформований і евентуально приготований на різні несподіванки!
Що було особливо помітне на святкуваннях у Вінніпезі? Довідуємось, що на протязі трьох днів святкувань у Вінніпезі не було назване одне слово «патріярх» чи «Патріярхат». Цей, ніби на перший погляд дрібний і неважливий момент, має особливе значення. Запитаймо, чому? Знаємо, що складали привітання не тільки духовні особи, але також і світські, як, наприклад, секретар СКВУ Безхлібник, або відомий «мирянський діяч», який належить, а якщо вже не належить, то належав до Ради Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви в Канаді, але ні перший, ні другий не сказали слова «Патріярхат» чи «патріярх». Де ж були наші «пропатріярхальні» владики?
Під час святкувань у Вінніпезі були також інші питання, на які необхідно звернути увагу та запізнати з ними читачів. Ідеться тут про привітання Патріярха Йосифа з нагоди 25-річчя Канадської Митрополії, яке прочитав коадьютор Мирослав Любачівський. На жаль, М. Любачівський не прочитав так, як було воно написане, бо проковтнув слово «патріярх». Він також змінив зміст в середині тексту привітання (про це докладно написано у статті «Канадська Митрополія відзначила…»). Це на простій мові називається — фалшування. Коадьютор може не погоджуватись з тим, що було написане, але його обов’язком було тільки прочитати, і це все. До речі, М. Любачівський подібне зробив не перший раз. На жаль, М. Любачівський ще дотепер «не засвітив свічки». Ще не було випадку, щоб можна було сказати, що це справді владика. Ось митр. Степан Сулик ще не довго, як є на митрополичому престолі, але з його потягнень і певних кроків можна сказати, що це владика формату, чого, на жаль, не можемо сказати про коадьютора. Преса подавала, що коадьютор Мирослав був у Польщі, але ми не чули і не читали, а що саме він там зробив і яке залишив по собі враження, але знаємо з достовірних джерел, що його просили полагодити деякі справи в Римі. Він їх так полагодив, що тим, які його просили, вийшло боком. М. Любачівський по короткому часі свого перебування в Римі без жодної причини в парафії свв. Сергія і Вакха на Мадонні перейшов на новий календар, але це його потягнення своєчасно припинено, і там дальше все відправляється за старим календарем.
Мимоволі насувається питання, що з вибором М. Любачівського на коадьютора сталось якесь непорозуміння. Справді, велика шкода, що при його виборі не діяв св. Дух, але людські слабості. Сьогодні доводиться тільки підтвердити те, що були справді серйозні причини для того, що о. М. Любачівський такий довгий час був тільки сотрудником. Він сьогодні приємно згадує про той час, як він міг спокійно дивитись на «кольорову телевізію» і жити у свойому «світі фантазії», про що він говорив у своїй розмові під час бенкету у Стемфорді. До речі, хоч керівник бенкетом, запрошуючи коадьютора до слова, легко натякнув, що він напевно не буде нам говорити своєї автобіографії, яку ми мали нагоду вже чути перед його виїздом до Риму, то помимо цієї завваги М. Любачівський повторив свою біографію з ще деякими додатками, як про кольорову телевізію й інше. Про його промову під час свячень чи вірніше бенкету єпископа-помічника Роберта Михайла Москаля не доводиться згадувати, бо вона була така, що навіть її не надрукувала ні філядельфійська «Америка», ні тижневик «Шлях». Все це тільки підтверджує, що номінація М. Любачівського на митрополита, а пізніше вибір на коадьютора була якимсь непорозумінням і припадком.
Як може хтось бути чиїмсь наслідником, коли він того, кого має наслідувати, ні в чому не наслідує, а, навпаки, діє протилежно. Патріярх Йосиф формував, відновлював, будував і закріплював нашу Помісну У КЦеркву, встановлюючи Патріярхат, який існує «де факто», а коадьютор ще за життя Патріярха Йосифа підкопує підвалини нашої Церкви. Ми не можемо назвати ні одного факту, в якому ми могли б побачити, що М. Любачівський справді наслідує Патріярха Йосифа. Факт поставлення М.Любачівського в коадьютори зараховується деякими нашими і римськими колами, як досягнення для нашої Церкви, бо, мовляв, він є «законний наслідник», і за це кажуть нам бути вдячними?!! Треба просити Всевишнього Господа Бога, щоб нас хоронив від таких ласк. Ми пригадуємо інтерв’ю М. Любачівського і його промову після інсталяції на митрополита у Філядельфії, це не були припадкові моменти. Чи не було б краще, якщо б коадьютор повернув до своєї кольорової телевізії і жив собі у свойому світі фантазій і не хвилював широких кіл мирян, бо ж він керувати нашою Церквою не може.
Під час святкувань виявився і ще один цікавий і дуже характерний феномен, себто надзвичайне вихваляння Священої Конґреґації для Східніх Церков, а в тому і її префекта кард. Владислава Рубіна. Це також наголошувалось у пресових звідомленнях. Часом було трудно сказати, що це властиво є відзначення срібного ювілею наших церковних одиниць, чи вшанування Східньої Конґреґації на чолі з її префектом В. Рубіном? Треба поставити питання, чи були для цього причини? Цією заввагою ми не збираємось обезцінювати особи В. Рубіна, бо для цього немає причин, а що так сталось, то це не його вина. Владислав Рубін прихильно ставиться до нашої Церкви і патріярха Йосифа, але це покищо все. Ми не можемо чогось назвати, що за його префектури вже щось змінилось у користь нашої Церкви. Досьогодні справи у Великій Брітанії не полагоджені, але, на жаль, до того стану, що існує, чимало спричинилась Східня Конґреґаці», на конті якої багато записано.
В. Рубін мав довшу розмову з московським відпоручником по церковним справам, митр. Ювеналієм, і мова йшла таки виключно про нашу Церкву, але наш Патріярх Йосиф не був про це поінформований. Отже, ми ще не побачили якогось відмінного трактування нашої Церкви Східньою Конґреґацією. Правда, все підкреслювалось про гарні промови і навіть в українській мові В.Рубіна, але під час тих всіх святкувань ми ні разу не чули згадки з уст В.Рубіна про Главу нашої Церкви — Патріярха Йосифа! Це гарно, що ми є безмежно щедрими супроти наших гостей, але це не може переходити певних меж, навіть куртуазій, як це було під час святкувань. Ми часто захоплюємось мовою, а не змістом. Кожний читач, прочитавши такі суперлятивного характеру звідомлення, готовий подумати, що ситуація по відношенню до нашої Церкви вже налагоджена, але, на жаль, дійсність є іншою. Ще дальше не привернено історичних прав нашої Церкви. Вже був час привернути нашій Церкві право висвячувати жонатих священиків. Це право повинні мати всі, а не тільки деякі єпископи. Сьогодні про жонатих священиків широко говориться в латинській Церкві, а наша Церква мала це право споконвіку. Варто також запитати, а чому Східню Конґреґацію все очолюють латинники, а не католики східнього обряду? Варто вже було після Вселенського Собору Ватиканського II цю практику змінити.
Під час Стемфордських святкувань відбулись дві події, що варто підкреслити — це спонтанний вияв незмінних бажань мирян, який виявився у «Молитві за Патріярха», яку поза пляном господарів започаткував церковний хор «Діброва» під дириґентурою Олександра Пришляка з Гартфорду,а вірні в церкві спонтанно її підхопили. Це незаперечний вияв бажань мирян, щоб наша УКЦерква у колі Вселенської Христової Церкви була Помісною — окремою Церквою не на словах, але на ділах. Коли вже наступить ця співзвучність владик з мирянами? Якщо брати для прикладу канадський випадок, то може виглядати, що ніколи, бо там мирян ізолюється, їх думкою нехтується. На жаль, в тому перед веде митр. Максим Германюк. Як ще довго деякі владики будуть діяти проти інтересів помісности і існуючого «де факто» патріярхату, як твердить каноніст о. архимандрит Віктор Поспішіль у своїй найновішій праці? (Її рецензуємо на іншому місці).
А друге питання, це те, що архиєрейська служба правилась у двох мовах: українській і англійській. Чи справді цього вимагала потреба, а тим більше у 25-річчя Стемфордської єпархії, щобільше не тільки відправлялись англійською мовою дозволені частини Служби Божої, але також відбулось освячення. Властиво, не миряни, але священики та, в першу чергу, владики повинні берегти і слідкувати за чистотою нашого обряду, за збереженням і затриманням української або старо-церковної мови у наших Літургіях, але, на жаль, стається навпаки. Під тим оглядом наші владики, а в даному випадку Стемфордський Єпископ повинен зревідувати своє становище! Після цього священики будуть мати право це саме робити, і може прийти до більшого загострення мирян з духовенством і владиками. В уживанні англійської мови знову ж була виявлена перебільшена данина для запрошених англомовних гостей. 25-річчя було не для запрошених гостей, але для відзначення церковної одиниці Помісної УКЦеркви, і тут аж напрошувалось показати нашим гостям красу у всій ширині і глибині нашої св. Літургії наших глибоких молитов, бо був час, коли наші молитви римська Церква підкріплювала своїми латинськими, бо, мовляв, наші молитви не були адекватними латинським, але пізніше виявилось, і римські владики самі признались, що наші молитви своїм змістом і відчуттям глибші.
Відповідальні за Церкву наші владики повинні взяти до уваги вищенаведені думки. Треба пам’ятати, що ми живемо в добі після Вселенського Собору Ватиканського II, коли миряни мають також своє не тільки пасивне, але також активне право в Церкві.
