«Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою», – ці слова історика Михайла Грушевського напрочуд влучно виражають те, що нам, українцям, сьогодні необхідне, – жива історична пам’ять. Необхідна вона і Церкві. Зрештою, Церква великою мірою будується на історичній пам’яті про Христа, апостолів та весь сонм святих і праведних. В цій історичний пам’яті Церкви живою має бути і пам’ять про видатних достойників – таких як владика Сотер Ортинський, перший єпископ для греко-католиків у Америці.
Про владику Ортинського ми розмовляли з отцем-доктором Іваном Кащаком (Стемфордська єпархія, США) – істориком, дослідником життя Митрополита Андрея та владики Сотера Ортинського, колишнім віце-ректором Малої семінарії у Стемфорді, багаторічним капеланом резервістів Військовоповітряних сил США, очільником парафії святого Івана Хрестителя у Гантері (штат Нью-Йорк).
– Отче Іване, сто років тому помер перший єпископ для українців у Америці владика Сотер Ортинський. Чим його архиєрейське служіння було особливим, які риси вирізняють владику з-поміж інших?
– Він був одним із кращих проповідників, якого коли-небудь дав Чин святого Василія Великого. Дуже емоційний проповідник. Одного разу проти нього в Самборі навіть почали судову справу (тривала впродовж 1897 – 1898 років), бо висловлювався проти цісаря Йосифа ІІ. Шептицький писав, що василіяни мусили призначити брата, щоби він смикав Ортинського за ризи, коли той надто емоційно починає говорити з амвона.
Я думаю, він був чутливою людиною, делікатною і багато переживав, оскільки був єдиним східним католицьким єпископом в усій Америці, а це, погодьтеся, немала річ. Отець Гриньох розповідав мені, коли я ще був малим, що Ортинський дуже любив дітей. Владика Сотер був також добрим організатором.
– Помер єпископ досить молодим – у віці п’ятдесят років. Це сталося тільки через хворобу легень чи й через виснаження труднощами, з якими йому довелося стикатися?
– У той час багато людей помирали від запалення легень, адже ще не було пеніциліну. Крім того, варто пам’ятати, що владику возили кіньми, а тоді, у 1916 році, коли він захворів, був досить холодний березень. У Факчейзі (Пенсильванія) жила сестра Ліда, василіянка, яка розповідала мені, що, можливо, та сестра, яка опікувалася владикою, коли він був хворий, дала йому завелику дозу ліків. Нема фактів, які б це підтверджували, але існує таке припущення, що його могли отруїти. Незадовго до смерті владики (помер він 24 березня) 12 лютого 1916 року в римо-католицького єпископа у Чикаго було прийняття. І тоді дійсно була спроба навмисного отруєння присутніх там гостей італійським анархістом Нестором Дондольйо, постраждало сорок осіб. На бенкеті владика Ортинський не був присутній, бо його в римо-католицьких колах не дуже хотіли бачити. Власне, пізнішу смерть владики пов’язують із цим випадком, але я особисто не бачу в цьому зв’язку.
– Те, що він був «першим», мусило сильно обтяжити йому життя. Які перешкоди довелося долати владиці, коли він прибув до США?
– Перш за все він приїхав до Америки з Європи, з монархії до демократії. На мою думку, йому було нелегко перелаштуватися в плані політичного устрою. До того ж, він спершу не знав аж так добре англійської.
Іншою великою трудністю були стосунки з латинським єпископатом, який у тогочасній Америці був на майже дев’яносто п’ять відсотків з Ірландії. Вони не могли собі уявити, що їхня Католицька Церква у США може виглядати по-іншому, ніж у Ірландії. У них були конфлікти з єпископами німецькими, французькими. До того ж ірландці були досить запеклими «католиками», оскільки здавна ворогували із протестантами, які в Америці становили більшість. Тому ставилися до нас дуже неприхильно: «Чому ви хочете творити у США ще одну Католицьку Церкву, якщо одна вже тут є?». Вони не бачили у різноманітності чару й краси, а тільки напад на своє уявлення про єдність Католицької Церкви. В той час, коли ірландські владики хотіли всіх американізувати, раптом приходять люди, які називають себе греко-католиками, але грецькою не говорять, на католиків не виглядають, Святе Причастя дають під двома видами, і що найгірше – їхні священики одружені!
Ця ворожість до українських греко-католиків була пов’язана з ворожістю до протестантів, оскільки їхні пресвітери теж були одружені. У 1888 році протестанти навіть згадували в одній зі своїх книжок про нашого священика, отця Волянського, що він єдиний в усій Америці одружений католицький священик. Уявіть собі, протестанти знали про цей факт і писали про це так: «Ті папісти так ненавидять Христову Євангелію, що вони воліли б, щоб Євангелія взагалі не була проповідувана, ніж проповідувана устами жонатого священика».
В очах римо-католиків ми виглядали диваками. Вони не могли зрозуміти різниці між обрядом і національністю. А ще у той час поляки теж хотіли свого єпископа, навіть створили у Скрентоні (Пенсильванія) в 1897 році свою Польську Національну Католицьку Церкву – The Polish National Catholic Church (PNCC)). Німці хотіли свого, французи свого. І от подивіться, «греки», бо так нас називали і так про нас писали в газетах, теж хочуть свого єпископа! Чому, навіщо?!
Римо-католики в протоколах своїх архиєпископських синодів (1893 рік) так і писали: «Ми б хотіли, щоб ці люди лишили віру, аби лиш не створювати такого замішання в Церкві, як вони створюють». Уявіть собі, єпископи воліли уникнути проблем, мати спокій ціною того, що люди відійдуть від віри взагалі…
Вони вважали, що для Церкви «легше» мати неодружених душпастирів. Але Церкві, а властиво єпископам, вибирати «легше» не означає вибирати те, що добре для всіх.
Інші труднощі: православні йому закидали, що він хоче латинізувати українців, «продати» їх. Чимало наших священиків не хотіли свого єпископа в Америці, бо єпископ для них – це «кріпацтво». Без єпископа вони самі між собою домовлялися про те, хто на якій парафії і хто що робить чи не робить узагалі. А єпископ – це контроль. Частина священиків приїхали на американський континент, бо тікали від проблем у Галичині чи Закарпатті, й ті негаразди приносили зі собою до США.
Закарпатські священики зі США, які хотіли позбутися Ортинського, спеціально поїхали до Дрогобича, щоби отримати тексти судової справи проти тоді ще отця Ортинського за його висловлювання проти цісаря, переклали їх англійською і представили всім американським єпископам з наміром, що ті допоможуть його вигнати.
Владика Сотер був готовий покинути Америку через таке несприйняття, але Митрополит Шептицький йому на це писав так: «Якщо ти поїдеш, наша Церква у США пропаде. Іншого єпископа вони вже не дозволять туди призначити». Українців латинізували б…
Я дивуюся з того, як владика Сотер, єдиний на всій півкулі східний католицький єпископ, долав ці труднощі. Йому було важко, він часто звертався до владик в Україні: «Помагайте мені, бо я не даю ради! »
– Чи намагався він якось змінити таке вороже ставлення римо-католиків до себе і до своїх вірних?
– Владику Ортинського вразила булла Ea Semper, видана 14 червня 1907 року Папою Пієм Х. Цей документ не дозволяв нашому єпископові мати в США одружених священиків і обмежував його права як ординарія. Наступного року після виходу цього документа владика Сотер написав відкритого листа (11 січня 1908 року) на 29 сторінок у відповідь на Ea Semper. Він був проти таких обмежень і висловлювався про це дуже чітко й відкрито. Владика писав: «Я не слухав і не слухаю цієї булли, бо вона є проти гідності нашої Церкви».
Він робив те, що робить сьогодні Блаженніший Святослав, – був собою та боронив гідність своєї Церкви: «Я є такий, звикайте до мене».
– Владика був василіянином початку ХХ століття, важко уявити, що в той час хтось міг дозволити собі таку критику Єпископа Риму… Звідки в нього така опозиційна постава?
– Кожна людина керується своїм розумом, совістю ну і Духом Святим. Я думаю, його покоління василіян, реформоване єзуїтами в Добромилі (реформа почалася 1882 року), було особливим. Серед них був і Шептицький, але він був дипломатом, а Ортинський мав поставу дуже непохитну, пряму: «Хочеш зі мною говорити? Ось я, подивись і приймай мене саме таким».
Якщо його сумління казало: це важлива справа, то він проповідував проти цісаря і обурювався з приводу того, що влада ліквідовувала монастирі, продавала їхні добра і забирала собі гроші, чи публічно критикував папську буллу. Він обстоював правду непохитно.
Отець Олекса Пристай, який написав чотири томи спогадів зі свого життя («З Трускавця у світ хмародерів» 1933 – 1935 – 1936 – 1937), вчився з майбутнім владикою у гімназії. Він розповідає про притаманну Ортинському цікавість. Будучи гімназистом, той поїхав до Добромильського монастиря, щоб на власні очі переконатися, чи василіяни стають поляками. Здається, у той час і зародилося його монаше покликання.
– Які з основних проблем греко-католиків у США йому вдалося вирішити, якщо говорити, зокрема, про стосунки з латинською єрархією?
– Ті єпископи, що були з монаших чинів, бенедиктинці, наприклад, мали більше порозуміння з Ортинським, аніж інші. Ортинському не вдалося відкрити свою семінарію в Америці, але йому вдалося поставити нашу Церкву як Церкву sui iuris, і наша єпархія в 1915 – 1916 роках у переліку всіх єпархій Америки була сьомою за чисельністю вірних (півмільйона осіб). Йому вдалося зберегти цих людей і збудувати підвалини, на яких ми нині стоїмо. Маємо у США чотири єпархії УГКЦ і чотири єпархії закарпатського походження. Є тут і мельхіти, і мароніти, і інші східні католики, які теж можуть великою мірою завдячувати Ортинському своє існування. Католицька Церква тепер вже розуміє, що інші обряди рівнозначні латинському.
Через війни та економічні кризи сирійці емігрують до Англії, Німеччини, і церковні структури творитимуться там вже на базі адекватного сприйняття Східних Церков. Заклик Христа «проповідувати всім народам» був спрямований не лише до католиків латинського обряду, а до цілої Церкви. Українська Церква не є Церквою національною, вона має право проповідувати по всьому світу. Владиці Ортинському вдалося змінити еклезіологію своєю стійкістю та вірністю.
Боже Провидіння «посіяло» нас тут, у Америці, і ми маємо тут проповідувати Євангелію, дбати про своє і про своїх. Ми вже не діаспора в США, бо четверте-п’яте покоління – це вже місцеве населення.
– Українці насправді дуже чекали свого єпископа, розуміли потребу в ньому. Коли Ортинський прибув до Америки, як його сприйняли вірні та духовенство, котре вже там було?
– Одні плакали з радості, інші з горя. Коли Ортинський приїхав до Америки, то мусив замешкати в готелі, бо священики не дуже бажали брати владику до свого дому – боялися, що він залишиться у їхній парафії.
Але без єпископа нема Церкви, мусить бути впорядкованість. Люди, які це розуміли, дуже раділи з його приїзду. На проповіді у Нью-Йорку він казав: «Я на своєму одязі привіз до вас порох з рідної землі і з тою землею приніс теплий привіт від ваших улюблених, які про вас не забули, які про вас дбають». Він хотів одразу взяти громадянство, бо не приїхав відвідати вірних, а приїхав, щоб з ними жити (отримав громадянство США 3 січня 1913 року). Владика навіть ходив до синагог у Філадельфії, щоби могти спілкуватися з євреями, вихідцями з Галичини. Вони товаришували. Ортинський купив у протестантів храм під нашу катедру, заснував маленьку неофіційну семінарію, сиротинці. Своєю діяльністю творив обличчя нашої Церкви. Люди розуміли, що єпископ їх представляє перед іншими як спільноту, в цьому його символічна сила.
До приїзду Ортинського всі храми в Америці належали церковним комітетам, а по його приїзді треба було переписати все майно на владику. Справа була така, що якщо більшість членів комітету вирішили, що ми стаємо незалежними або православними, або баптистами, то храм, який постав на пожертви тисячі людей, переходив у власність частини громади, а інша частина просто втрачала ті кошти і мусила будувати собі інший храм. Ніхто не хоче добровільно віддавати владу…
– Серед священиків, які вже на той час перебували в Америці, було більше прихильників чи противників владики?
– Приблизно порівну. Коли в 1913 році Ортинський отримав підтвердження як ординарій, багато отців з ним помирилися.
Єпископ Карпато-Руської Греко-Католицьької Православної Церкви в Америці Орест Чорняк, закарпатець, який був на похороні владики Сотера ще як диякон, казав згодом: «Ортинський був добрим пастирем».
На початку ХХ століття у США більш ніж 70 відсотків українців були вихідцями із Закарпаття, частина з них – мадяризовані. Владика Сотер приїхав з Галичини, він був патріотом, хоч ніколи не казав «Україна» і називав себе русином. Та дехто зі священиків риторично запитував його: «Чому ми не отримали єпископа із Закарпаття? » Вони відразу від нього відійшли, не хотіли єпископа з Галичини і прямо йому про це говорили. Через це владика Ортинський пізніше пробував домогтися єпископа-помічника, який би був закарпатцем і для закарпатців.
– Ортинському вдалося зробити у США багато важливого для своєї пастви. Владика заснував чимало парафій, суспільно-релігійних установ, сиротинців, друкованих видань. Як він залучав кошти, хто йому допомагав у цій надактивній діяльності?
– А ще він у 1915 році заснував «Руський банк». Будь-який банк працює на довірі. Люди давали свої гроші цьому банкові, мали за це відсотки, отож, за ці гроші владика й засновував сиротинці, будував, купував землі, купив катедру. На жаль, із банком сталася проблема: Ортинський надто швидко помер, і людям було складно повернути вкладене, бо, згідно з його заповітом, продавати землі з власності єпархії міг тільки наступний єпископ, а його призначення затягнулося аж на вісім років. Ситуацію врятував рідний брат владики Йосиф, який віддавав ці депозити з власних коштів.
Треба сказати, що Ортинському помагали й вірні, яких тоді було багато – півмільйона. Він був добрим економістом і добрим організатором (перейняв це від австрійців, під владою яких тоді була Галичина).
– Єромонах Сотер Ортинський та Митрополит Андрей Шептицький були майже однолітками, в один і той самий час проходили у Василіянському чині монашу та священичу формації. Чи збереглося листування між цими двома церковними мужами? І якщо так, то що з цих листів можна дізнатися особливого про владику Сотера?
– Обидва ці василіяни багато часу проводили разом ще під час навчання в Кракові, у поїздках до Риму. Про смерть Ортинського Митрополит Шептицький дізнався, коли перебував у російській в’язниці, і звідти писав братові владики Йосифу: «Покійний був для мене братом, приятелем, товаришем від 30 літ, а для Церкви славою її і силою». Митрополит Андрей бажав отримати всі документи Ортинського після його смерті, бо «буде у нас заховане як дорогоцінні реліквії». Саме тому більшість цих листів зараз є у Львівському архіві, інші – в архівах Перемишля, у сестер-василіянок. Я не всі їх читав.
– Отче, єпископський герб владики Сотера дуже простий – з позаєпископських символів на ньому зображений лиш лебідь. Яке значення має цей птах?
– Ортинський був графом, його сім’я виводила своє коріння зі шляхетського роду Лебедів, які згодом стали Ортинськими – від назви села Ортиничі (Дрогобицький район), де вони мали маєтності. Владика створив свій герб на основі родового герба, додавши тільки символи єпископського служіння та літери «С, О, Е, А», що означають «Сотер Ортинський Єпископ Америки». А взагалі лебідь – це символ поетичності та гармонії. І мабуть, ця поетичність, вміння володіти словом була тою Божою печаттю, великою харизмою Сотера Ортинського – священика, місіонера, першого єпископа УГКЦ в Америці.
Розмовляла Ліда Мідик
Лист митрополита Андрея Шептицького з приводу смерті єпископа Сотера Ортинського, який був надрукований в газеті «America» 14 серпня 1916 року
П. Йосиф Ортинський, брат Пок. Кир Сотера, одержав сими днями лист від Митрополита Графа Андрія Шептицького, котрий — як звісно, дальше ще пробуває в московській неволі в Курску.
Лист звучить:
Курск, 4. мая, 1916. Дорогий Йосифе! Вістка про смерть Преосьв. Сотера тяжким болем-смутком для мене; для всіх нас. Прийміть вирази співчутя для цілої родини, які з серця переповненого горем складаю. Покійний був для мене братом, приятелем, товаришем від 30 літ, а для церкви славою її і силою. Пише мені о. Петрівський, що хочете якісь папери приватні лишити мені на памятку.
Сердечно дякую.
В музею мусимо мати і портрет, який я хотів вже у Львові замовляти маляреви. Не стало часу! Прошу о добру фотографію, посланя, о приватні листи, а буде у нас заховане як дорогоцінні реліквії (так як і його листи до мене). Сестрі родині скажіть, що буду чути ся щасливим, єсли родина в імя нашої приязни Епископа і мене, буде до мене все удавати ся як до свого і заховає мені приязнь. Пишу на картці бо скорше і безпечніше доходять.
Андрей.
America – Monday, August 14, 1916 – p. 2
