Дня 4 березня 1969 року умер у Філядельфії др.. Лев Василь Смішко, лікар, активний громадянин української громади і голова Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Філядельфії.
Покійний народився 2 лютого 1902 року у Львові. Закінчив Філію Академічної Гімназії у Львові, і сімнадцятирічним юнаком вступив добровольцем до Української Галицької Армії. Брав активну участь у Листопадовому Зриві, і разом з декількома його товаришами завісив тоді синьо-жовтий прапор на львівській ратуші. В рядах УГА відступив на Велику Україну, перебув у чотирокутнику смерти, опісля попав у польський полон. Із полону щасливо утік на Чехословаччину, де осів на довше, і закінчив успішно медичні студії, осягнувши ступінь доктора. Коли розгорілись обіцюючі події на Закарпатті 1938 року, покійний др. Лев Смішко знова зголосився до зброї, був у Закарпатській Січі, а після її розгрому повернувся до Праги. 1943 року під час німецької окупації побував коротко у рідному Львові, але скоро мусів залишити його, і включитися в загальний еміґраційний похід. У Львові одружився із відомою лікаркою і громадською та політичною діячкою др. Софією Панкевич.
Виеміґрувавши до Німеччини, подружжя Смішко, виконували свої лікарські обов’язки в різних умовах, але завжди з увагою і питомою їм добротою, за що мали вдячність від багатьох українських людей. Емігрувавши 1949 року до ЗСА, обоє виконували дальше свої професійні обов’язки, але при тому весь свій вільний час і можливості присвячували для добра нашого народу й Церкви, ставши відверто і здецидовано за ідею помісности Української Католицької Церкви і її Патріярхату. Будучи особисто знайомими Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, стали меценатами і великими приклонниками Українського Католицького Університету у Римі, та собору Святої Софії.
Родина Смішко відзначувалася багатьма християнськими чеснотами, за що пам’ять їх довго житиме серед філядельфійської української громади. Меценатами української науки у Римі вони стали лише завдяки особливій працьовитості, а визнавцями ідеї Патріярхату із-за великого ідеалізму і глибокого християнського виховання. Від 29 листопада 1967 року покійний др. Лев Смішко залишився і працював осамітнено, бо у вічність відійшла його дружина, якої відсутність він глибоко переживав.
10 березня вранці жалібна філядельфійська громада відпровадила покійного др. Лева Василя Смішка на вічне місце його спочинку, і поклала його побіч його незабутньої дружини.
Нехай Вічна Пам’ять про Покійних, щиро відданих нашій Церкві і Народові, др. Лева Василя Смішко, і др. Софію Панкевич-Смішко, буде серед вдячної української громади такою, на яку обоє своєю ідеалістичною добротою, відданістю, жертвенністю і христіянською поведінкою заслужили.
Прощальне Слово над домовиною бл. п. Д-ра Лева-Василя Смішка, голови Філядельфійського Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, яке виголосив Др. Юліян Колтун дня 9 березня 1969 року.
Шановні Учасниці, та Учасники Жалібного Зібрання!
Римський поет Горацій сказав про себе такі слова:
«Non omnis moriar,
Multaque pars mei restabit»
«Я не умру цілий, бо велика частина мойого «Я» останеться.»
Коли поганський поет ствердив, що зі смертію не все кінчиться, то ми – Христіяни – знаємо, що безсмертна душа і діла людини не вмирають після смерти її тіла.
Коли ми тут зібралися, горем прибиті, щоби попрощати на дорогу вічного спочинку бл. п. невіджалуваного нашого Доктора Лева-Василя, то Його невмирущі добрі діла – як неструдженого лікаря, та як великого жертводавця-мецената на Український Католицький Університет, та на Собор Св. Софії в Римі, стають нині перед нами взнеслі, в цілій своїй величі, хоч сам Він був незвичайно скромною та невибагливою людиною, повною посвяти:
Бо все, що мав – Він віддав
Для одної ідеї,
І терпів і страждав
І трудився для неї.
А Його ідеєю була автономія Української Католицької Церкви у формі Патріярхату на чолі з Блаженнішим Йосифом – першим Українським Католицьким Патріярхом, що самостійно адміністрував би Українською Католицькою Церквою, признаючи лише Примат Папи, як Найвищого Учителя цілої Вселенської Церкви.
Я – як член Управи місцевого Відділу нашого Товариства, та як близький співробітник незабутнього нашого Голови стверджую без пересади, що Він любив нашого мученика-Ісповідника, Блаженнішого Йосифа більше ніж своє власне життя.
А ідея Патріярхату, якій Він майже виключно посвятив останні роки свого життя, була підчас Другого Ватиканського Собору так близько до здійснення як ніколи в історії.
Чотири дні перед Його смертію, коли я був в Нього і просив, щоби Він не переймався останніми не надто веселими новинами з Риму, то Він сказав мені так:
«Всі сили спряглися, щоби перешкодити скликанні Синоду Єпископів і справі Патріярхату. Що чужі є проти – то це нічого дивного і того ми сподівалися, але факт, що свої – наші таки «приятелі», прикидаючись прихильниками, грають подвійну ролю, правдою торгують і позакулісово дальше торпедують справу Патріярхату, – цей факт мене добиває і вкорочує мені життя.»
Дорогий і Незабутній Докторе! Спи тепер спокійно!
Лицемірство людей вже не буде більше Тебе турбувати.
Своєю жертвенністю та посвятою Ти збудував собі ще за життя пам’ятник триваліший від каменя і сталі, пам’ятник незнищимий в наших серцях.
Хоч завтра сира земля покриє Твою домовину, то Твої діла стануть приміром для многих, що переймуться ідеєю і допровадять її до остаточного здійснення.
Прощаю Тебе від членів Управи нашого Товариства, від усього членства, та від прихильників, від ближчої і дальшої Родини. Прийми від нас усіх, що так численно тут зібрались, останнє «Спасибі» і останнє «Прощай»!
Ти так бажав, щоби бодай померти на рідних землях. Та не діждався Ти тої хвилини, щоб повернутись на свою Вкраїну.
Але ми посадимо Тобі на гробі червону калину.
Будуть пташки прилітати
Калиноньку їсти,
Будуть Тобі приносити
З України вісти…