На дорозі існування майже кожного народу зустрічаються важливі історичного значення події з трудними до розв’язки проблемами. Відвічальність за вдале чи невдале розв’язання таких історичних проблем завжди падав на провід народу, й посередньо на самий народ. Такі історичні події не трапляються за часто, і на них треба нераз ждати століттями. Останньою подією такого історичного значення для українського народу був 1918 рік. Від розв’язки проблем того переломового року залежало історичне майбутнє всього народу, а передовсім його політичне майбутнє, його державність. Із п’ятдесятлітньої перспективи часу можна сьогодні ствердити, що успішність розв’язання тодішніх політичних проблем залежала з одного боку від сили й активности наших противників національних, які були сильні і яких було багато, і з другого боку від зорганізованости й сили нашого народу в його нутрі, від укладу взаїмовідносин поодиноких його частин. І виглягдає, що цей другий фактор, внутрішня ситуація, наше постійне роз’єднання і брак відчуття вагомости історичної хвилини, брак здібности підпорядкування малих ідей більшим, дрібних справ історичним, був відповідальним за всю нашу історичну невдачу й за те, що наш народ до сьогодні платить дорого життям, мучеництвом, терпінням і поневірянням мільйонів.
В сучасній історичній хвилині, можемо спостерігати присутність ще одної такої нагоди, що від постави сучасного хоч і еміґраційного лише проводу, від зрозуміння ним важливости подій, які перед його очима пересуваються, і від рішучости його постанови,залежатиме майбутнє нашої Церкви, як тут так і на рідних землях, а разом з нею майбутнє всієї нашої діяспори. Цю нагоду створив для нас в першу чергу поступовий напрям у проводі Католицької Церкви взагалі, II Ватиканський Собор, і активізація наших владик в напрямі заведення патріярхального устрою в нашій Українській Католицькій Церкві. До цієї великої ідеї століттями прямували наші Митрополити на рідних землях, її активно проводив Слуга Божий Митрополит Андрей, і її офіційно ви двигнув на II Ватиканському Соборі Блаженніший Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий. Це ідея помісности нашої Церкви, об’єднання її під одним проводом – Синодом Українських Єпископів, при умові відсунення від нашої Церкви усіх чужих впливів, усе чуже зверхництво.
Усі ми були натхнені великою вірою й надією на успіх у цьому історичному змаганні нашої Церкви й наших Митрополитів до гідного завершення й увінчання нашої Церкви-Мучениці патріярхальною системою, але на жаль дуже скоро прийшло розчарування. І знова таки у першу чергу від браку єдности думки серед наших ієрархів, від нерозуміння й торпедування цієї життєво важливої церковної справи багатьма нашими центральними організаціями, пресою, від кричучої мовчанки нашого священства, а то й від пасивної постави великої частини нашого власного громадянства. Ці причини нашого розчарування згадуємо свідомо перед відомими нам заграми, натисками й заскакуванням чужих сил, бо вони є наші рідні, наші власні, і вони існують серед нас сьогодні. Не можливо буде нам встоятись перед завнішними силами тоді, коли внутрі у нас не буде цієї конечної єдности.
Вправді, тріюмфальний об’їзд Блаженнішого Верховного Архиєпископа наших єпархій в заокеанських країнах переконав багатьох невірних Томів про правильність ідеї патріярхату, і про конечність організованої акції в тому напрямі. І власне щойно після поїздки Верховного Архиєпископа ідея патріярхату остаточно стала неспірною. Вона здобула повне зрозуміння й піддержку насамперед у наших ієрархів, духовенства, як також серед широкого загалу українського громадянства у всьому світі. Так прийшло до того, що сьогодні вже нема сумнівів в тому, що перед нами є ще ця історична нагода, що дає нам усім, передовсім нашому церковному проводові, й громадським керівним чинникам, не то що конечність, але й примусове становище спільними силами зробити таке рішення, яке, бажаємо ми того чи ні, матиме вирішний вплив на майбутні часи. І знова з причини цієї історичної хвилини приходиться говорити про історичну відповідальність.
Історична відповідальність лежить сьогодні в першу міру на наших Владиках, на нашому українському Єпископаті. Вони одинокі в цій ситуації, що мають можливість не тільки бажати, але діяти, не тільки просити, але творити. І про ці їхні можливості історичного розміру пам’ятатиме довго кожна українська людина, згадуючи колись сучасність, як ми згадуємо наприклад 1918 рік. Від цієї відповідальности відмовитись їм не можна. В слід за Владиками українське католицьке духовенство повинно закінчити з пасивністю, тим більше, що його голос у Церкві є далеко більше рішаючим, як голос громадянства. А громадянство в свою чергу повинне виявити максимум старань, щоби світ почув дійсний голос всієї Церкви, від її Ієрархії, до найменшого її вірного,за одною і цією самою справою, за здійсненням прав нашої прадідівської Церкви. Це тим більше тепер, коли історична хвилина починає відвертатися від нас, бо як знаємо, скликання Синоду Українських Єпископів натрапляє на великі труднощі, його вже третій раз відкладається, і ходять чутки, що Східня Конґреґація робить старання, щоби такому Соборові наших Владик перешкодити, й тим не допустити до завершення організаційної структури нашої Церкви.
Тому таки сьогодні, коли на церковному полі маємо до діла із нашими віковічними ворогами, які активно стоять проти належних нам прав, мусимо здобутись усі на відповідну тим заходам акцію. Безспірною oбєднаною нашою поставою мусимо доказати Святішому Отцеві, Верховному Архиєпископові, нашим Митрополитам, Владикам, що ми мусимо вдержати й закріпити єдність і помісність нашої Церкви, що ми мусимо стати на оборону переслідуваних її вірних, і на оборону приписаних її прав, які не здійснюються, які лежать під сукном в Апостольській Столиці.
Коли ми усі, разом із нашими душпастирями й ієрархами, не станемо на оборону нашої розтерзаної Церкви, то ми не здамо іспиту перед вимогливою історичною хвилиною, і ледве чи колись ще зможемо стати підметом, а не предметом історичного процесу.
