Київський князь Володимир, якого потім назвали Великим та визнали святим, володар усіх східньо-слов’янських земель, що простягалися від Чорного моря до північного Новгорода й що досі звались Руссю, прийняв у 988 р. (або, як деякі науковці думають, десь біля того року) християнство. Вже кількадесять років перед тим, за панування кн. Ольги, Володимирової бабуні, почало поширюватися на Русі християнство. Князь Володимир прийняв християнство з Візантії, на що у великій мірі вплинуло геополітичне положення його держави. З прийняттям християнства увійшла Русь у повну течію міжнароднього суспільства тогочасної Европи. Це дало їй змогу зміцнити політичну силу держави, що показалася досить нетривкою та перевести тривалий розвиток культури й цивілізації краю. Користі того були очевидні, хоч, іноді, другорядні.
Чим було хрещення в значенні його істотного, сакрального виміру? Нині ми вже далекі від ідилічної уяви, що, мовляв, середньовічні акти хрещення цілих племінних, національних чи державних суспільств відразу переміняли ці суспільства у натовп побожних християн. Офіційна дата такого хрещення звичайно означає хрещення тільки володаря і його найближчого оточення. Формальна християнизація цілого народу тривала щонайменше десятиліття, а то й цілі століття. Був це, отже, довготривалий процес, який у суспільстві, як зборі свобідних одиниць, не кінчиться хіба ніколи, але в скалі «теології народів» (чи загалом великих суспільних груп) можна його визнати щойно тоді дійсним, коли даний нарід чи інша суспільність дозріває до наступного таїнства — миропомазання, тобто, коли вже може взяти відповідальність за свою Церкву, місцеву і вселенську, за її чинне співтворення.
В тому значенні хрещення Руси, як і хрещення Польщі, було ледве приготуванням ґрунту під засів зерна Євангелії. До значення слова «ледве» тут треба підходити дуже обережно: бо було це «ледве» в значенні актуальних ефектів, але багато більше в значенні потенціяльнім. Вода, що сплила на голову Володимира і його почоту, була уже початком народження з Духа цілої Східньої Слов’янщини.
Так, отже наші земляки зі Сходу увійшли щойно у підготовчий молитовний час перед тисячоліттям їхнього хрещення. Пам’ятаємо, чим була для цілого польського народу «Велика Новенна» (молитовний час), що приготовляла нас до святкування тисячоліття нашого хрещення. Очевидно, даремно шукали б аналогії між 1966 і 1988 pp., бо яким відгомоном може відбитися у сьогоднішніх спадкоємців колишньої Руси подія, що відбулася тисяча літ тому? Може деякі часописи, зокрема ті, що займаються проблематикою історичного матеріялізму, відведуть дещо місця християнізації, як знараддю зміцнення февдалізму на Русі. Може дещо згадає про це орган православної Церкви «Журнал Московской Патріархіі», якщо, очевидно, позволить на це цензура, а, може, теж дозволять сказати дещо й у церквах. Напевно, щиро роздумувати будуть над нею на тайних зустрічах, у чотирьох стінах своїх помешкань ті, що нині являють собою справжню, живу Церкву в Україні. Але ж ціла особиста біографія поколінь величезної більшости тих людей, охрещених 3, 4, 5 літ тому, була ефективним перерванням національної і релігійної традиції. Скільки з них знає історію їхньої Церкви? Чи — так ревні, так, іноді, героїчні у своєму нехристиянстві — зуміють доцінити давню неволю і спробують пов’язати зруйноване?
Тим більше, отже, повинна пам’ятати про цю подію ціла Вселенська Церква. Треба теж пам’ятати про неї особливо нам, їхнім найближчим сусідам, яким Всевишній дозволив зберегти нашу віру й наш Костел. Треба… щоб хрещення Руси було вікопомне.
Тій Русі, що в 988 р. прийняла християнство, тяжка судилась доля впродовж тисячоліття як під оглядом державним, так і національним та релігійним, про що пишемо в іншій нашій статті.
Довгі віки тривали складні, іноді драматичні, а то й трагічні відносини між нами і поодинокими народами, що вийшли з пня давньої Руси, а наша теперішня політична ситуація спричинила спеціяльно невідрадні відносини з найбільшим із них — російським народом.
Про ці справи, а зокрема про долю східньої Церкви і про наші з нею зв’язки та про тисячоліття хрещення Руси будемо в найближчому часі повертатися на шпальтах «Спотканя». Нашим наміром і бажанням буде, щоб роздумування над ними відзначалися глибоким зрозумінням примирення між нашими народами і Церквами. Великий екуменічний засяг цих справ є очевидний, однак він не вичерпує їх всеціло. Відразу на вступі хочемо зайнятися певною конкретною проблемою, що в’яжеться з ними і яка має тут і нині для нас дуже практичне значення.
На території сьогоднішньої Польщі живуть українці, але їх чисельний стан трудно докладно дати, бо є різні статистичні дані (подаване число вагається між 100 і 300 тисяч) залежно від джерела інформації, що ті дані подає і від прийнятих мірил національного визначення. Від інших національних меншин (дуже нечисленних — словацької і литовської, численніших — білоруської і німецької, яка, зрештою, становить окрему специфічну і складну проблему) українська меншість різниться тим, що тоді, як інші національності живуть компактними масами на територіях, які вони віддавна замешкують, українська — розсіяна по цілій Польщі, головно в північних і західніх районах. Причинилося до цього масове виселення українців в 1947-1948 pp. із їхніх осель (що займали розлогий південно-східній кут Польщі). Уряд Польської Народньої Республіки, який перевів це виселення, пояснював його тим, що, мовляв, це був одинокий спосіб, щоб закінчити домашню війну, яка на тих теренах почалася наприкінці другої світової війни. В межах існуючої тоді альтернативи, українцям залишалися дві можливості: або переселитися до СССР, або залишитися у Польщі. Надіючись на дещо легші умовини суспільно-політичного життя у Польщі від тих, що вони їх самі зазнали протягом кількох років, а їхні брати з-поза колишнього кордону зазнавали від 1917 р. під совєтською владою,— вони вибрали цю другу можливість. Найбільше надіялися вони на свобідніше релігійне життя, бо переважаюча більшість із них належала до греко-католицької Церкви, яка в СССР була й є немилосердно нищена.
Під оглядом загальних умов життя, українська меншість поділяє долю нас усіх — жителів цієї країни. До всіх тягарів, які та спільна доля на нас накладає, українці, як і всі інші національні групи, мають ще одну дуже тяжку проблему: збереження національної ідентичности та задержання своєї відрубности у відмінній національній масі.
Отже, нинішні часи взагалі не надто сприятливі для національних меншин: масова культура, всевладні засоби масової інформації, демографічний рух — ось деякі з чинників, що нівелювали національні відмінності, спихаючи їх щонайвище до фолкльору. У так званих країнах соціялістичного бльоку ця проблема виступає ще яскравіше, ніж деінде: уніфікація суспільного життя, ліквідація свободи об’єднуватися і спаралізування всякої громадської ініціятиви виключає практично єдину площину, на якій могло б розвиватися національне життя меншости. У нас, у Польщі, доходить до того ще й сильне переконання — підтримуване офіційною пропагандою — про абсолютну монолітність нашого суспільства під національним оглядом, через що в суспільній свідомості неначе б не було місця для інших національностей, які є складовою частиною того суспільства.
Об’єднуючим чинником могла б бути греко-католицька, чи т.зв. уніятська Церква, яку в Польщі вже в 1946 р. формально зліквідовано. Тепер її правне становище досить дивне: держава не визнає її існування, але толерує його, вважаючи, що це є внутрішня справа римо-католицької Церкви. Один з незначних, але характеристичних наслідків цього: цензура не пропускає ні слова «греко-католицький», ані нічого, що є з тим пов’язане. Тому з офіційних засобів масової інформації нічого про цю Церкву не можна довідатися. Це, щоправда, дає змогу греко-католицькій Церкві існувати, але рівночасно у великій мірі й многобічно обмежує її душпастирську Діяльність.
Уніятську ієрархію (т.зв. Перемишльський Єпископат, що перед війною належав до Львівської митрополії) зліквідовано, а персональну юрисдикцію над цілою уніятською Церквою виконує примас Польщі. Уніятська Церква не має власної духовної семінарії (її вихованці вчаться в одній із римо-католицьких семінарій), не має ніяких інституцій і товариств, ніяких видавничих можливостей, а що найбільше відбилося на душпастирській діяльності, це те, що держава сконфіскувала все церковне майно. Частину уніятських церков держава передала римо-католицькій Церкві, а частину залишила напризволяще. Яка доля зустріла їх — можуть наочно переконатися туристи, що мандрують у Бєшадах та Нижньому Бескиді. Вони можуть побачити, як поступово знищуються колись живі місця Божого культу та пребагаті архітектурні цінності і безцінні скарби української культури. В наслідок цього, крім церкви оо. Василіян у Варшаві та однієї каплиці в костелі св. Катерини в Кракові, уніятські Богослужби завжди відбуваються, на базі гостинности, в римо-католицьких костелах.
Залишається врешті справа цього «задержання» своєї національної відрубности — справа, мабуть, найтяжча і найболючіша, бо може жити в Польщі француз чи італієць, голяндець чи японець, навіть росіянин чи німець, і всі вони можуть, без внутрішнього опору, признаватися до своєї національности, але багато тяжче бути в Польщі українцем. Сама вже назва «українець» оточена німбом, якого подібність можна знайти хіба тільки в найгірших виявах антисемітизму. У чому це полягає? Іноді на відверто ненависному нагадуванні стереотипу «різун із ножем у зубах», інколи на жартівливих і навіть добродушних натяках на «чорне піднебіння», а переважно на якомусь посередньому варіянті. Не можна, одначе, цього явища узагальнювати — тут велика різниця поколінь — а, все ж таки, існує воно ще й дотепер у збірній польській свідомості. Не треба великого знання психології, щоб уявити собі наскільки в менш чи більш брутальних навмисних і ненавмисних приниженнях натикається українець у Польщі у своєму щоденному житті, яка для нього мусіла створюватися спокуса до соромливого затаювання своєї національности, яке наверстування комплексів огірчення і відрази до оточення мусіло в ньому нагромаджуватися? І тому стає зовсім зрозумілий заклик українського кореспондента «Спотканя» до польського суспільства і польської Церкви (Богдан Сагайдачний «Як я бачу майбутність польсько-українських стосунків», «Спотканя», ч. 5).
Очевидно, що про духово-суспільну атмосферу, в якій живуть у Польщі українці, вирішує не політика влади, а постава суспільства і польської Церкви.
Тому вважаємо, що вже найвищий час, щоб ми у своєму польському і католицькому сумлінні усвідомили собі декілька основних правд та завдали собі декілька основних питань Ось вони:
В Европі, біля нас, живе понад 40-мільйонний народ, якому політичні умови в тій частині нашого континенту ніколи не дали можливости здобути незалежність. Істотним елементом тої ситуації у минулому була польська держава, що в різних періодах часу займала великі частини його земель, та ще й нині дальше задержує під своєю владою деяку їх частину. Хто, як хто, але ми, що так нарікаємо на наше власне геополітичне положення, і котрих стокількадесятилітня неволя (епізод дуже важливий, але епізод тільки на тлі тисячолітньої історії) дозволяла нам називати себе «Хрестом народів», повинні розуміти й відчувати, що це значить для українського народу.
Двадцяте століття було свідком кількох розпачливих зривів українців. Деякі з них — чи то із-за добору союзників (гітлерівські німці), чи із-за безоглядних і жорстоких методів боротьби — не те, що не могли викликати в нас симпатії, але, навпаки, поважно спричинилися до більшого поглиблення вже існуючої між нашими народами безодні.
Не можна, одначе, забувати, що була ця боротьба за незалежність тим трагічніша, бо була майже безнадійна. І знову: ми, що з власної історії пам’ятаємо слова «польніше бандітен», як німці називали Армію Крайову, мусимо здобутися на відрух критичної рефлексії, заки вимовимо накинуту нам новомовну словну відбитку «банди УПА» тим більше, що джерела, з яких ми знаємо про ті трагічні події є не тільки наскрізь тенденційні, але й цілком односторонні. Українці не мають ніякої можливости оборонити свій погляд, ані представити свої кривди. Не можна теж тих українських жорстокостей добачати в історичній порожнечі, але треба розглядати їх як звено в драматичному ланцюгові подій, що тягнуться щонайменше від ХVІ століття. Щоб переконатися, що впродовж тих століть ми не завжди були ангелами, вистачить уважно прочитати твір Сєнкевича «Оґнєм і мєчем», критично відмежовуючись від авторських наголосів та симпатій і антипатій.
Якщо йдеться про методи розв’язування «українського питання» в Польщі після останньої війни, то треба взяти до уваги слідуюче: незалежно від того, що думається про взаємні рації у «бєщадській війні» 1944-1947 pp. і про те, чи цілковите виселення українців із тих територій було одиноким можливим способом, щоб ту війну закінчити, треба собі усвідомити, що цей акт був масовою кривдою, яка зустріла сотки тисяч людей, до яких примінено принцип збірної відповідальности (виселено не тільки тих, яким довели будь-яку участь в боях чи допомогу УПА, і не тільки з тих територій, де відбувалися бої, але виселено м. ін. усіх лемків із тих місцевостей, що сягали до Щавниці, де ніяких таких боїв не було).
Про подібний вчинок, перед 1939 p., в умовах цивілізованої Европи, ніхто навіть не думав би, а ми прийняли це зовсім спокійно, що вказує на те, наскільки ми втратили почуття моралі, користуючись методами, що їх уживали гітлерівці і совєти.
Наведемо тут один приклад із справ, що в тій ієрархії менше важливі, але все ще можуть бути актуальні: ми не мали впливу на те, що перед кількома роками Міністерство Адміністрації, Територіяльної Господарки і Охорони Середовища (це й останній член назви звучить тут спеціяльно гумористично) перейменувало в районі Бєщадів понад сто назв українських місцевостей на польські (це черговий крок у ліквідуванні культурної основи цього району і улюблена в нашій системі метода корегування історії «екс пост»).
Треба, одначе, усвідомити собі й постійно впливати на усвідомлення громадської думки, що це був ганебний вчинок. Треба нам теж пам’ятати, що м.ін. він відбирає нам моральне право обурюватися за подібні практики прусаків, які прагнули до того, щоб затерти всі сліди існування поляків на Шлеську.
Дивлячись на справи з нашої точки зору, як римо-католиків, побачимо, що Берестейська Унія, як і багато актів і подій в історії Церкви, були вислідом цілого складного сплетення причин — від чисто релігійних — до крайньо світських. Одною із головних її причин був інтерес тодішньої Речі Посполитої — бажання відсунути русинів від духовного впливу неприязної Москви та сильніше зв’язати їх із польсько-литовським державним організмом. Кошти Унії заплатили передусім русини, бо тоді розбилася їх дотеперішня церковна єдність (поділ на уніятів і православних). Відтоді — через цілі століття, аж по сьогоднішній день — триває конечність деколи розпучливої оборони Унії перед ревіндикаційними зазіханнями православної (московської) Церкви, що їх підтримують кремлівські верховоди. Ця оборона, в певних категоріях часу, була з одної сторони дійсно важливим середником закріплювання національної свідомости серед українців, а з другої — збудженням культурного плюралізму в католицькій Церкві в тому часі, коли про Ватиканський Собор II і про його вирішальне в тій ділянці значення нікому й не снилося.
Ось річ особливо парадоксальна — дух саме цього Собору, а зокрема його сильна екуменічна течія, насуває багатьом людям питання, чи східні католицькі Церкви, які вилонилися із візантійсько-православних джерел, мають сенс, а навіть і рацію існування, бо, якщо — думають вони — справа привернення єдности між католицизмом і православ’ям розіграється «на вершинах» і на наших очах робить такі дивовижні поступи, то чи є доцільно й розумно дальше пильно зберігати відносно невеликі структури, які ще до того можуть створити клопітну перешкоду в тих переговорах «на вершинах»? (Як відомо, греко-католицька Церква, яку православна Церква називає «відступницею», була завжди каменем роздору в її відносинах із Римом). Овочем таких рефлексій буває гірко-іронічний висновок, який можна почути тут і там у римо-католицьких колах: «Найбільшою послугою, яку Унія може зробити для Вселенської Церкви та екуменізму — це… перестати існувати».
Про те, яким неправильним було б таке міркування, що Церква взагалі не має наміру зложити Унію своїй екуменічній візії, а навпаки, бачить у ній важний щабель для здійснення цієї візії — свідчить, хоч би, коротка історія теперішнього понтифікату. Якраз Іван Павло II багато разів стверджував незаперечну вартість, яку представляють наші брати-уніяти в скарбниці Вселенської Церкви та з признанням і з пошаною підкреслював їх витривалу вірність цій Церкві. Вистачить навести тут слова з його проповіді, виголошеної по-українському 12 листопада 1979 р. у Сикстинській каплиці, під час висвячування нового філядельфійського митрополита: «Вірність вашої Церкви, яку вона виявляє Петрові та його наслідникам, зобов’язує нас до спеціяльної вдячности, а теж до взаємної вірности тим, котрі її так великодушно зберігають. Бажаємо дати їм свідоцтво правди і любови. Бажаємо усмирювати терпіння тих, що страждають передусім із-за своєї вірности. Бажаємо з цілого серця запевнити єдність нашої Церкви і єдність з Петровою столицею».
Хіба варто, щоб ми, які так часто і радо цитуємо і призадумуємося над словами «нашого» Папи, пам’ятали теж і про такі слова, як ті, що ми їх щойно навели, та щоб примінили їх до нашої теперішньої актуальної дійсности. Щоб, як польські католики, так і суспільство «Люду Божого» та ієрархічна Церква запитали себе:
Чи за трагічні сторінки у спільній історії поляків і українців ми готові вдаритися теж у свої груди, а не тільки в їхні? (У 1955 р. польські єпископи мали відвагу зробити це у заяві морально і психологічно багато труднішій, бо в заяві поляки — німці). Та чи, загалом, пробуємо пізнати ту нашу спільну історію хоч би трохи більш безсторонньо?
Чи тій малій горстці українців-уніятів, що живуть серед нас, стараємося запевнити те, що їм належиться, не тільки тому, що так наказує християнська заповідь про любов та із-за намірів і волі Вселенської Церкви, але на засаді найприроднішого права людини: змога молитися Богові у своїй мові та згідно з власною традицією? Конкретно: Чи радо відступаємо їм наші костели для греко-католицької Богослужби всюди там, де вони цього потребують? А, йдучи далі: Чи думаємо про те, щоб приготовити наших священиків до того, щоб вони могли відправити Богослужби в греко-католицькому обряді там, де через якісь причини не можуть тепер, або не зможуть в будучому робити цього українські священики? І чи в усіх таких випадках ми, як господарі, даємо доказ традиційної польської гостинности?
Чи там, де в нашому уживанні знайшлися давні уніятські церкви й церковки, зуміли ми якнайбільше — наскільки дозволяли на це вимоги латинської літургії — пошанувати їхню специфічну архітектуру і внутрішнє обладнання, щоб надто швидкою латинізацією ще додатково не ранити почувань людей, яким ми все це відібрали й не нищити великих вартостей церковного мистецтва?
А передусім: чи все стараємося у взаємних відносинах створити таку атмосферу щирости, в якій не було б місця для ненависти і непорозумінь на національному і релігійному тлі? Чи немає таких ситуацій, у яких ті люди, та релігійна спільнота могла б мати почуття гіркоти, що не тільки уряд Польської Народньої Республіки, але теж і польський Костел трактує їх як «пер нон ест», як щось, що не існує, або що гірше, що польський Костел, у засягу своєї праці, уважає ту свою польськість, як зобов’язання затерти всякі сліди усього того, що не є польське? Що наступило в ньому особливе відвернення стереотипу «поляк-католик» в тому сенсі, що не є він схильний помічати і визнавати в Польщі католиків неполяків.
Польська громадська думка з щораз більшою симпатією ставиться до національних прагнень українського багатомільйонового народу, що живе у Радянському Союзі, з щораз більшим співчуттям стежить за долею українських дисидентів. Польська й українська політична еміграція зробила вже великий поступ для взаємного зрозуміння і порозуміння. Все це -— явища, що сповняють оптимізмом. Достовірність тих наших постав вимагає, одначе, ще одного кроку далі. Особливо за ним, травестуючи слова поета, скажім: «З українцями плачуть України» (А. Слонімскі: «Той є з моєї батьківщини…»). Добре було б усвідомити собі, що тут, біля нас і серед нас, живуть люди, яким ми вже тепер тут можемо й повинні давати оце «свідоцтво правди і любови», про яке говорив Святіший Отець. Вже хоча б тому, що в сучасній структурі ми є без порівняння сильнішою стороною, а сильніший усе повинен простягнути руку до замирення і помочі. А, з прагматичних причин, ще й тому, що на підставі наших стосунків з тою горсткою польських українців оця багатомільйонова маса їхніх земляків по той бік кордону буде оцінювати наші наміри відносно себе. А це вже є справа нашого дуже істотного національного інтересу.
Редакція «Спотканя» (пояснення наше)
З польської переклала О. К.
* Передруковуємо з польського самвидавного журналу «Спотканя», Люблин—Варшава—Краків, 1980, ч.12-13
