Припадкове викриття переписки московського патріярха Пімена з Папою Іваном Павлом II і відповідь Папи Пімену відкрила для нас другу сторону медалі, яка до того часу була прихованою. Ще важко сказати чи ця друга сторона медалі є повністю відкрита, чи тільки її краєчок, бо, властиво, нам ще не була показана ціла медаля. Це також питання, над яким варто б застановитись, але зараз тим не будемо займатись, щоб не відбігати від головної теми. Отже, що цей краєчок другої сторони медалі нам показує:
1. Що діялог між Ватиканом і Москвою не перестав існувати.
2. Що в цьому діялозі як перед тим, так і тепер, йде мова в основному й виключно про долю нашої Церкви.
3. Не йдеться про допомогу нашій Церкві, не про її віднову, але про остаточне її поховання — спокійно, тихо і безкровно.
Як ми до цих питань не підходили б і як їх не пояснювали б, але ми не можемо на ці факти закривати очей і бачити протилежне до написаного. Втеча від дійсности нас не врятує, а жити в уявності, це значить бути мертвим. Звичайно, цих питань не треба перебільшувати, але також не вільно їх недооцінювати. Треба на них дивитися відкрито і розглядати їх такими, якими вони є, а не такими, як нам бажалось би їх бачити. Не треба малювати райдужних образів і говорити, що все є в найкращому порядку, бо все це далеке від дійсности, а при тому все зводити до того, що у всьому винна тільки Москва, московський патріярх Пімен. Немає найменшого сумніву, що всі ми свідомі того, що Москва все була, є і буде проти будь-якої Української Православної чи Католицької Церков, чи навіть українських Євангелицьких об’єднань.
На жаль, з обидвох листів випливає, що ніхто не старається ставати в обороні нашої Церкви. Те, що проти нас є Москва, то для нас самозрозуміле, але що не боронить нашої Церкви Апостольська Столиця — це має дещо інший присмак. Також не видно з ствердження Папи Івана Павла II в листі до московського патріярха Пімена. Ми повинні дивитись, що діється там і тут, бо в іншому разі нас продадуть і навіть не будемо знати, коли і за яку ціну.
Пригляньмось, як з приводу появи цих листів зареаґували українська зорганізована громада й українська преса. Обидва документи були надруковані майже у всій українській пресі. Українське Патріярхальне Товариство звернулось із закликом, щоб у цій справі писати відповідні листи до Апостольської Столиці та ватиканських чинників, що є відповідальні за ці справи. Не маємо евіденції, хто і куди вислав листи. Копії деяких листів переслано до Редакції, і їх ми друкуємо в іншому місці. Мабуть, точніший перелік надісланих листів до Ватикану буде мати Патріярша Канцелярія, бо копії цих листів мали висипатись до Патріярха Йосифа.
Отже, ще заскоро зробити підсумки заплянованої акції. Хто ще в цій справі не написав листа до Папи Івана Павла II чи префекта Священної Конгрегації для Східніх Церков чи інших ватиканських чинників, як кард. Каззаролі та кард. Сільвестріні, то все ще є час написати.
Можна було робити припущення, що в цій справі буде більше коментарів у нашій пресі. Але, якщо ці коментарі мали б бути в дусі коментаря, що з’явився на сторінках «Америки», яка появляється у місті Братньої Любови — Філядельфії, то краще, щоб таких взагалі не було. Можна сказати: «Господи Боже, сохрани нас від таких статтей, яку написав Григор Лужницький «Факти й слова на тлі обміну листами між патріярхом Піменом і Папою Іваном Павлом II», що появилась на титульній сторінці «Америки» з 21 липня 1981 р. Після прочитання цієї статті постає питання: для кого вона написана? Чи справді автор статті вірить у те, що наш читач є так мало поінформований і не спроможний зрозуміти прочитаного, де все чорним по білому виразно написане, але має повірити Г. Лужницькому, що йому, себто читачеві, треба і не треба знати? Щось тут не зовсім грає. Цікаво, чи автор писав статтю, як професіоналіст, себто на замовлення, чи…?
Г. Лужницький попідзбирував окрушинки, але не побачив цілої хлібини. Це також належить до «мистецтва». Г. Лужницький попробував показати, де факти, себто ця тверда монета, а де слова, які не мають значення, бо мовою правди є лише факти. Чи воно справді так? В нас кажуть: що напишеш пером, не витягнеш волом.
Але підійдімо до цього з релігійного погляду, що значить слово. Про слово неперевершено висловлено у Воскресному Євангелії — «На початку було Слово…». Лужницький у своїй статті робить про слово таке ствердження: «Словами можна гратися, фактами — ні». Чи справді воно так, залишимо це на боці, але що нам хотів би тим сказати Г. Лужницький — не журіться і не переймайтесь тим, що написав Папа Іван Павло II, це тільки слова, але його факти є незрушимі та визначальні. Чи не думає шановний автор, що таким твердженням робить велику кривду Папі Іванові Павлові II, а рівночасно уводить у блуд українського читача. Варто було добре над тим призадуматись.
Лужницький підкреслює, що Пімен звертається до Папи такими словами: «Ваша Святість, Возлюблений в Господі Брате», і відповідь Папи «до Його Святости Пімена, Патріярха Московського і всієї Руси», як бачать читачі, для Пімена наш Папа є «возлюблений в Господі брат»(!!!), а для Папи Івана Павла II Пімен є лише московський патріярх! (Але в свойому підкресленні шановний автор забув додати, що для Папи Івана Павла II Пімен є не тільки московський патріярх, але і «Святіший»). Щось з тими словами не в порядку.
Цікаво, що Г. Лужницький мав відвагу розписатись за всіх українців, а не лише за себе самого і написати, що відповідь Папи Івана Павла II Пімену — «… ані не викликала огірчення серед українського загалу до політики Ватикану»… Дозвольте сказати, що це твердження дуже далеке від правди.
Лужницький, підтримуючи своє попереднє твердження, пише, що не тільки лист Пімена, але й відповідний лист Папи «…нас усіх більше з’єднав, а там, у катакомбах України, додав українцям, без різниці віровизнання, сили до дальшої боротьби за свою рідну Церкву». Виглядає, що Г. Лужницький встиг скоро засягнути в цій справі опінію в Україні. А чи справді це твердження відповідає дійсності як по той, так і по цей бік залізної заслони?
Що відповідь Папи Івана Павла II Пімену є в загальному прикра, а для нас, українців, зокрема, то кожний, перечитавши листа, це сам ствердить, але Г. Лужницький намагається в своїй довгенькій статті доказати, що відповідь Папи є геройська. Г. Лужницький цитує Папу і ставить на комі крапку. Цитую це місце: «Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків (тут Г. Лужницький ставить крапку замість коми, і на тому цитата вривається, а продовження є таке: »… шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків про те, що ці тексти не були одобрені і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це». (Підкреслення моє — М.Г.).
Чи тут зацитований уривок з листа є тільки словами чи фактами? Ці факти легко можна перевірити у ватиканських публікаціях і кореспонденції до нунціятур. В листі Папи є ствердження, що опублікована деклярація «Торжественне осудження т.зв. «Львівського собору» з 1946 р. не було ним одобрене, тому він цей документ уневажив. Тут варто нагадати, що Патріярх Йосиф відбував Синоди, за винятком ІV Синоду, не маючи згоди від Папи Павла VІ, але після їх відбуття не доводилось читати якогось відкликання чи уневажнення.
Зробім паралелю до Папи Івана Павла II, який одобрив Синод, і його програму, на Синоді був цілий час присутній його відпоручник, кард. Владислав Рубін, і в листі Папа підкреслив, що деклярація не є ним одобрена, значить тому не важна. Властиво, що сказано в деклярації, що могло би бути контроверсійним? Там сказано, що Львівський псевдособор був насильно скликаний і на ньому не було ні одного з українських владик — єпископів, і тому з канонічної точки зору він не є важний. Що хотів сказати Папа, заперечити той факт? Це для всіх ясно і немає чого пояснювати, пояснити чи вияснити може тільки Папа.
Чи справді, у патріяршому віці, з досвідом Г. Лужницький не міг цього добачити? Якщо б таке траплялось і в інших випадках, то можна б прийняти, що він справді не догледів. Як бачимо, Г. Лужницький має велике, аж завелике зрозуміння до листа Папи, виходить, що тільки нам радуватись і веселитись, але цікаво, що шановний автор ніколи перед тим, ні тепер не виявляв такого зрозуміння або навіть меншого до самобутности — патріярхату Помісної УКЦеркви. Навіть у своїй статті шановний автор згадує «Заяву» Патріярха Йосифа, але він його називає тільки «Головою»! Яке велике зрозуміння до кривдячого трактування нашої Церкви з одної сторони, а з другої — незрозуміння історичних оправданих прав нашої Церкви. Щоб нас шанували чужинці, в першу чергу треба самих себе шанувати.
Стаття Лужницького натикана всячиною, але в деяких випадках невірно називається документ «Торжественного осудження т.зв. «Львівського собору» з 1946 р.». Можна було про цю справу мати іншу думку, іншу опінію, але робити з чорного біле, це зовсім не туди. Зорганізований мирянський рух не закликав до демонстрацій, хоч для цього були причини, але просив на це зареаґувати річевими і спокійними листами і телеграмами до Папи Івана Павла II, кард. Казаролі й інших ватиканських достойників, щоб дати їм відчути, що ми невдоволені з такого трактування нашої Церкви, щоб вони перестали без нашого відома дальше торгувати нашою Церквою, іншими словами, щоб нічого не діялось без нас для нас.
Все це разом повинно нас переконати, що ми повинні добре слідкувати не тільки, що діється з нашою Церквою у більшовицькій дійсності, але також тут у вільному світі й безперебійно домагатись повороту прав нашої Церкви та працювати для закріплення існуючого патріярхату УКЦеркви.
