Декому ще й сьогодні тяжко зрозуміти завдання і ціль зорганізованого мирянського руху, і в зв’язку з тим випливають деякі неув’язки. До речі, зорганізований мирянський рух на терені США увійшов в другу половину другої декади своєї праці. За цей час утвердив свої методи праці, які себе виправдали. Звичайно, декому це важко усвідомити і признати. Тут не йдеться про визнання, але про ствердження самого факту.
Коли зароджувався зорганізований мирянський рух, то вже тоді деякі наші існуючі культурно-громадські організації переставали існувати. Отже, в той час було нормально і логічно говорити, що не потрібно нових організацій, коли вже існуючі відмирають, але дійсність виявилась іншою, бо ж дуже скоро вся увага була звернена на його акції. Це також незаперечна дійсність.
Поруч цього також треба ствердити, що на початку шістдесятих років на церковному відтинку почалась акція, зокрема на терені США, перехід поодиноких парафій на новий календар, що викликало спротив і різні непорозуміння серед вірних. Тоді підкреслювалось, що наші священики переводять перехід на новий календар за згодою вірних, себто шляхом голосування. На жаль, в цьому були різні надужиття з сторони священиків. Були випадки, що священики самі вирішували ці питання не питаючись вірних, щоб уподібнитись до латинян. Це викликало серед вірних протестні спалахи, а навіть в деяких місцях — демонстрації. Поза тим на церковному відтинку існував спокій, бо було прийнято, що церковні проблеми мають вирішуватись на найвищому щаблі церковної ієрархії. Думка мирян взагалі не бралась до уваги.
В цей час відбувався Вселенський Собор Ватиканський II, який прийняв концепції Божого Люду, до якої входили владики священики й вірні. Отже, тим самим миряни одержали також не тільки пасивне право молитись, але й займати становище до церковних питань та бути співвідповідальними за долю Церкви. Саме в той час, в 1963 р. приїхав з 18-літнього заслання митроп. Йосиф Сліпий і вже брав участь в другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II, на якому висунув ідею патріярхату, яку соборові отці приняли оплесками. Власне тоді, на тому форумі було покладено зав’язок пізніше посталого зорганізованого мирянського руху.
На протязі довгих десятків років наша Церква не практикувала своїх історичних помісних прав. Апостольська Столиця, привласнивши собі права нашої Церкви, поволі, але поступово міняла наш обряд й уводила свій. Правда, під сильним наступом російського православ’я наша церква, щоб себе відчахнути від російського православ’я, стати іншою, добровільно приймала деякі латинські звичаї. Це мало своє оправдання в той час, але цю ситуацію зручно використала Апостольська Столиця і почала з певним пляном латинізувати нашу Церкву. У втечі від російського православ’я ми не відчували, як нашій Церкві відбирано її помісні права. В такій дійсності нашої Церкви проходили десятки і сотні років.
Збудити вірних з цього стану не було так легко. Ми це самі добре знаємо. Слово було сказане Блаженнішим Йосифом, яке підхопили миряни і понесли в народню гущу. Треба було дійти до свідомости вірних, щоб вони самі побачили небезпеку. Треба підкреслити, що в той час не було багато таких, які бажали стати активно проти інституційної Церкви. В той час УККА, як також інші громадянські організації, не зрозуміли нового подуву, народження нового церковного ренесансу. Треба було збудити оспалих. Першою такою нагодою було святкування 10-ть річчя Філядельфійської Митрополії, що було запляновано після відбутого ІV Архиєпископського Синоду, в грудні 1969 p., на яке митроп. Амврозій Сенишин, поминаючи Блаженнішого Йосифа, запросив префекта Східньої Конгрегації кард. де Фюрстенберґа, що викликало обурення серед мирян. Тоді Крайова Управа під керівництвом ред. Василя Качмара рішилась на протест, улаштувавши демонстрацію. Не було легко стати на цей крок, але не було іншої альтернативи. Другим моментом, коли після вичерпання всіх можливих заходів і спроб прийшлось демонструвати з приводу номінації і свячень владик: о. Івана Стаха і о. Василя Лостена. На ці демонстрації часто ще до сьогодні покликаються. Тільки біда в тому, що саме ті, які засуджують ці демонстрації не були тоді в зорганізованому русі, як також не давали іншої, кращої розв’язки. Навіть сьогодні з перспективи часу вони не спроможні сказати, що треба було робити, щоб у започаткованих змаганнях за права нашої церкви мати деякий успіх. Прийняти було все мовчки не було жодною розв’язкою, бо це було практиковано на протязі десятків років і куди ми зайшли не доводиться тут писати.
Підказували нам тоді, а дехто це робить сьогодні — молитись. Очевидно, що молитва, це конечність, але молитва без діл, молитва без сильної віри і твердих діл є мертвою. Ситуація нашої Церкви вимагала тоді і вимагає сьогодні діл, праці, бо без цього ні одного кроку не посунемось вперід.
В даній ситуації демонстрації і різного рода інші протестні акції діяли в двох важливих напрямках, з одної сторони вони будили увагу мирян, вказуючи на загрозливу ситуацію нашої Церкви, а з другої — були протиакцією нівеляційного напрямку, домагаючись привернення історичних прав нашої Церкви. Проблеми нашої Церкви набрали широкого розголосу не тільки серед української діяспори, але також в католицькому світі. Про проблеми нашої Церкви появлялись статті в чужинецькій пресі. В такій ситуації не можна було питань нашої Церкви сховати під сукно.
Вся праця мирянського руху проходила в напрямі з’ясування питань нашої Церкви, щоб її вірні в першу чергу були свідомі їх, щоб в той спосіб збільшити прихильників патріярхальної ідеї. На жаль, в тому напрямку ми бачили незрозумілий, сильний спротив ватиканських чинників. Очевидно, це було болючим, бо з цієї сторони ми сподівались одержати якщо вже не повну, самозрозумілу підтримку, то хоч зрозуміння. На жаль, наші сподівання не здійснились, бо ватиканські чинники робили перешкоди у здійсненні наших слушних домагань.
За час діяльности зорганізованого мирянського руху проведено вагому працю, яка принесла позитивні наслідки для нашої Церкви. Ми донесли до свідомости вірних нашої Церкви складні проблеми Церкви, вказуючи на те, що доля нашої Церкви в першу чергу залежить від нашої спільної постави. Також ми донесли до свідомости вірних, що за долю Церкви відповідають не тільки єпископи, але також священики й вірні. Ми також заперечили дефетистичну тезу «солом’яного вогню». Дехто сподівався не тільки серед ворогів, але й наших противників, що мирянський рух покричить, подемонструє і, втомившись, перестане. Так не сталось. Мирянський рух таки поширився і навіть спромігся поставити своїми власними силами незалежний, без жодних дотацій, пресовий орган «Патріярхат». Крім цього, в деяких країнах Патріярхальні Т-ва видають свої локальні бюлетені. Це вагомий вклад праці, який вимагав посвяти, жертвенности і відданости з сторони мирян. Поруч з тим мирянський рух багато чого навчився і при тому утвердив своє правильне становище. За той час також відкрив для себе незаперечну істину, що Патріярхат не мусить установляти папа чи навіть собор, що Патріярхат можуть утворювати вірні даної Церкви. І так на домагання мирян і священиків Блаженніший Йосиф погодився прийняти титул Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України, що сталось у ювілейному Божому Році 1975. Сьогодні йдеться про його закріплення і визнання. З часом і це здійсниться.
Також зорганізований мирянський рух має право записати на свій рахунок деяку зміну Апостольської Столиці у відношенні до нашої Церкви. В такому аспекті належить розглядати відбулий Надзвичайний і Звичайний Синоди Української Католицької Церкви. Звичайно, це є проблиски до кращого, це є крок вперед, але не можна сказати, що це є все. Тому ми повинні дальше продовжувати активну працю.
Коли ж обговорювати і давати оцінку пройденого періоду праці, то треба підкреслити, що в даному випадку не було іншої, себто, не було кращої альтернативи.
За весь час існування мирянського руху ніхто не ставив такого питання, щоб зорганізований мирянський рух став богомільним товариством. Рух мав явно спрецизовані свої завдання, він їх у міру спроможностей виконував, і можна сказати, що понад сподівання зробив багато.
Мирянський рух пройшов різні етапи розвитку. Мінялись його ряди. Відходили ті, що сподівались вирішити справи кількома демонстраціями, але незалежно від цього їх вклад таки залишився. Рух за цей час поширився, в його ряди стали вчорашні противники. Силою руху була вітальна ідея помісности Української Католицької Церкви, змагання не за уявні, але за привернення дійсних історичних прав та піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, а тепер його визнання і закріплення.
Сьогодні ці завдання не змінились, вони залишились дійсними у майбутньому. Це значить, що ми повинні й дальше вести активну працю. Ми не повинні зупинятись серед дороги. Декому, у світлі сучасного Папи Івана Павла II, який здобув собі незрівняну популярність не тільки серед католицького світу, але й серед інших віровизнань, а навіть невіруючих, трудно усвідомити наші домагання, які привласнила собі Апостольська Столиця. Ми не повинні мати в тому відношенні будь-які комплекси. Папа Іван Павло II належить до того типу людей, що розуміє проблеми людей і напевно має зрозуміння до наших оправданих домагань. Напевно Папа Іван Павло II свідомий того, що Апостольська Столиця завинила перед нашою Церквою, але коли ми не будемо домагатись нашого права, то ніхто нам добровільно його не поверне. Отже, під тим оглядом нам не доводиться міняти наших завдань, але дальше їх постійно продовжувати. Ми дальше повинні змагати до поширення мирянської мережі, бо від нашої мирянської постави багато буде залежати доля нашої Церкви. Пам’ятаймо, що доля нашої Церкви лежить в першу чергу в наших руках.
