В минулому році відбулися два зібрання українських католицьких єпископів в Римі під назвою «Надзвичайного» і «Звичайного» Синодів. Діяння цих Синодів проходили згідно з папськими і куріяльними дописами, які були оприлюднені в українській і чужій пресі. Довкола цих документів і на їх нормативній підставі щодо діянь Синодів розгорнулася жива дискусія, скаля якої дуже широка: від захоплюючого схвалення до практичного здивування і хвилювання. Ось причина, чому ця проблема й мене зацікавила. Зараз не хочу встрявати в саму дискусію. Натомість ставлю поруч себе і порівнюю ці документи і діяння останніх Синодів, яким було доручено «вибирати», тобто «пропонувати» єпископів,— з іншими документами незвичайної ваги для цілої Христової Церкви, в тому й Української Церкви, як її повноцінної частини.
До цих інших незвичайно вагомих документів зараховую насамперед постанови II Ватиканського Собору. В них говориться:
«Католицька Церква ВИСОКО ЦІНИТЬ установи, літургічні обряди, церковні традиції і правила церковного життя Східніх Церков, бо в цих усіх речах, визначених шановною давниною, сяє те передання, що від Апостолів через Отців дійшло до нас і СТАНОВИТЬ ЧАСТИНУ БОГОМ ОБ’ЯВЛЕНОЇ ТА НЕПОДІЛЬНОЇ СПАДЩИНИ ЦІЛОЇ ЦЕРКВИ… Католицька Церква МАЄ ТАКУ НАСТАНОВУ, ЩОБ ОСТАЛИСЯ ЦІЛІ НЕНАРУШЕНІ ТРАДИЦІЇ КОЖНОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ АБО ОБРЯДУ…» (З декрету «Про Східні Католицькі Церкви, І, II», підкреслення в тексті — мої).
Дослівно наводжу ці постанови ще й тому, що вони для мене є визначенням глибокого розуміння природи Христової Церкви і моєї віри в ЄДИНУ, СВЯТУ, СОБОРНУ И АПОСТОЛЬСЬКУ ЦЕРКВУ, як це мовиться і як це ісповідує в Літургії і в щоденній молитві кожна віруюча дитина моєї Церкви в Символі віри, від дитячих років аж до смертного ложа.
Ставлю поруч себе і порівнюю останні папські й куріяльні документи з іншим документом моєї рідної Церкви, в якому чітко і виразно змальовується те саме, що визначують папські та куріяльні документи тобто питання ВИБОРУ И ІМЕНУВАННЯ ЄПИСКОПІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ. Нижче цитований документ тим важливий, що він зберігається в найдавніших літургічних книгах і належить до тієї «шановної давнини», про яку говорить II Ватиканський Собор. В ньому віддзеркалена церковна традиція і ПРАВИЛА церковного життя Східньої Церкви, з нього «сяє та традиція, що від Апостолів через Отців дійшла до нас і становить частину БОГОМ ОБ’ЯВЛЕНОЇ та неподільної спадщини цілої Церкви…»
Документ зберігається у Ватиканській бібліотеці (Кодекс Ватіканус-Н.ХV), написаний старою українською мовою в ХV-ХVІ ст.ст. під назвою «Евхолоґіюм сей Требник Мітрополіти Кіовієнціс» — «Київський Евхологіон».
О. д-р Мирослав Марусин написав працю п.н. «Чини Святительських Служб у Київському Евхологіоні з початку ХVІ ст». — Рим 1966 p., в якому наводить довші тексти і фотокопії цього документу, при чому приходить до такого висновку:
«Вище поданий чин хіротонії на єпископа в Київській митрополії дуже цікавий і цінний. В ньому наглядно видно три моменти: вибір кандидата, проголошення або наречення кандидата та свячення. Всі три елементи вже є в Апостольських Постановах (22). При виборі єпископа визначний голос мав народ, що на запит начального єпископа про достоїнство кандидата відповідав вголос і то довгими окликами: «Достоїн!» (40 стор.)
Для мене цей документ цінний тим, що від нього віє священою стариною, справжнім християнським благочестям і що ВІН СВІЖИЙ, ЖИВИЙ. Для мене цей документ не тільки такий, що має зберігатися в архівах, щоб бути свідком того, що «було колись на Україні…», але, щоб бути дороговказом і світильником в друге тисячоліття українського християнства. — «Ось таке буде колись в Україні…» «Ось так БУДЕ В ВІЛЬНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ». Нашим трудом і працею, зусиллям усіх дітей нашої Церкви маємо вкласти ДИХАННЯ ЖИТТЯ в ЦІННІ ДОКУМЕНТИ НАШОЇ СПРАВЖНЬОЇ ТРАДИЦІЇ. Наводжу цей документ з цитованої вище праці о. д-ра Марусина (Стор. 31-34), при чому «осучаснюю» тільки тодішню українську мову надрукованого оригіналу. О. д-р Мирослав Марусин присвячує свою працю «Блаженнішому Кардиналові Кир Йосифові, Верховному Архиєпископові і Митрополитові Києво-Галицькому» і наприкінці дає свою оцінку нижче наведеного документу:
«Чини хіротесій та хіротоній, як також інші святительські відправи, займають в Київському Евхолігіоні центральне місце. А при цьому в ній поміщені й цінні канонічні матеріяли, що відносяться до судовластя київського митрополита. З тієї причини книга має для нашої Церкви і практичне значення ЩЕ НИНІ (підкреслення моє), коли Апостольський Престол наново визначив права нашого Верховного Архиєпископа та на Другому Ватиканському Вселенському Соборі була піднесена справа українського патріярхату і коли в дусі соборних постанов йдеться про обнову як обрядового, так і цілого церковного життя».
Стільки автор праці про цінність пам’ятки нашої церковної давнини. Вони хоч і давні, але вони й сучасні. Свою детальну аналізу цих та інших пам’яток перешлю Вам у наступних листах для того, щоб наші очі були видющі і наш розум був мислячий… ХРИСТОС РАЖДАЄТСЯ!
Ваш брат у Христі-Господі
(о. Іван Гриньох)
Дня 1 січня ст. ст., Р.Б. 1981
Вибір єпископа. Устав, як належить вибирати єпископа
«Вибір на єпископа відбувається так: Митрополит скликає всіх єпископів, які є під ним (під його владою), в усій його країні. Якщо ж котрий з них не може прибути на цей вибір у призначений час і день,— чи через хворобу чи знову через якусь існуючу велику перешкоду, про яку мають знати всі люди,— тоді він висилає власноручний лист, в якому заявляє, що все, що зробить собор або кого виберуть зібрані боголюбиві єпископи на висвячення (в єпископський сан), він буде триматися цього ж вибору і буде згідний зі своєю братією в тому, що вони вчинять згідно з традицією святих Апостолів і богоносних отців.
Якщо ж хтось залишиться — не через велику недугу, не через якусь іншу скруту, про яку ми сказали,— і не прибуде на такий вибір і не послухає свого найвищого святителя і (в цей спосіб) відділиться від своєї братії і дасть себе опутати диявольською гордістю, і впаде в рівнопослуху та пов’яжеться з князями або будь-якими властями, він вирікається своїх обітів, що їх на поставленні (в єпископи) складав та їх ломить. Тоді правила і закони Божі такого відстороняють і позбавляють святительської гідности і сану. Він буде прогнаний із святительського гурта і (церковного) причоту тому, що сам від них відлучився.
Отже, коли має відбутися вибір на єпископа в місці, де є митрополит) кличе їх (єпископів) до себе і, сівши з ними на самоті,— при чому присутніми можуть бути тільки найдостойніші крилошани, розповідає їм про осиротіле єпископство та що треба вибрати такого, який є достойний і надається для такої справи. І, давши їм вказівки, повчивши їх і поблагословивши, митрополит їх відпускає.
А вони (єпископи) встають, вклоняються йому і відходять. Відходять на призначене місце,— в якийсь притвор або церковне придвір’я,— а з ними книгохранитель або хтось із старших духовних і митрополичий писар.
І ставши перед іконою Христа, єпископ, що найвищий степенем, кладе на себе епітрахиль, тримаючи в руці ручну кадильницю і в ній тиміям і обкадужує образ Спаса та інших Святих, потім єпископів, що є на правій стороні, дальше тих, що по лівій, а в кінці знову образ Спаса і починає ось так: «Благословен Бог наш.» Звичайне начало і тропарі: «Благословен єси, Христе,Боже наш». А опісля: «Слава і нині: Єгда сошед, язики розміси».
Потім єпископ читає сугубу єктенію з молінням за митрополита, князя і всіх благовірних наших князів і закінчує цей короткий молебень відпустом: «Іже во видінії огненних язик».
По молитві сідають, як вище написано, тільки єєпископи і книгохранитель або хтось із вищих та старших митрополичих духовних і довірений писар.
Ніхто інший, що десь уліз би, не сміє тут бути, щоб не почув того, що говориться.
Тоді перший єпископ починає говорити, якщо десь хтось кого знає, що є достойний для такого (єпископського) чину. Потім знову так само інший, а по ньому всі єпископи по черзі багато над тим застановлюються і переговорюють та вибирають найкращих з усіх тих, що їх поіменно згадували.
Після того книгохоронитель велить тут присутньому писареві написати три імени тих, яких єпископи вибрали, кожного священо-монаха по імені. А потім найстарший єпископ, який ступенем вищий від кожного іншого, запечатує цей сувій. Всі віддають його (запечатаний сувій) книгохоронителеві, а самі встають і кожний йде туди, де відпочиває.
Книгохоронитель приносить сувій, дає його митрополитові та відходить. Митрополит входить до звичайного місця, де молиться (тобто, до своєї молитовниці — о. І. Г.) і кладе запечатаний сувій перед образом Спаса або Богородиці. Сам же молиться достатньо і усильно, що більше — зі сльозами, зачинившись на самоті. А потім бере сувій, розпечатує і відчиняє його. І так, переглянувши всі три написані імена, одне з них, кого хоче, вибирає».
ІМЕНУВАННЯ ЄПИСКОПА УСТАВ БЛАГОВІСТЯ. БЛАГОВІСТЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ ТАК:
Приготовляють його в котрійсь церкві, опріч соборної церкви, там, де повелить святитель. Той, хто має бути поставлений в єпископи, одягається в усі священичі ризи та стоїть в олтарі, в царських дверях, лицем до сходу, а посланий святителем, щоб йому благовістити, входить у церкву і стоїть. А той (вибраний) стоїть в олтарі й промовляє: «Благословен Бог наш». Слідує звичайний початок і тропар храма та святого та святого дня і богородичний. Потім звичайна єктенія «Помилуй нас, Боже» і відпуст, а по відпусті многоліття. Коли це скінчиться, той, що має бути поставлений (в єпископи), виступає дещо, небагато, з царських дверей і стає, склавши під фелоном руки навхрест і трошки приклонює голову. А посланий, що має благовістити йому, приходить і стає на тому місці, на якому стоїть читець, коли читається апостол, та, дивлячись на нього, мовить ось так:
«Преосвящений наш господар (пан) і владика, Митрополит Київський і всієї Руси (ім’я) і при ньому божественний і священний Собор покликає твою святиню (твою святість) на єпископство богоспасенного міста (ім’я)».
А той, хто має бути висвячений в єпископи, відповідає так: «Тому, що преосвященний наш господар і владика, Митрополит Київський і всієї Руси (ім’я) і при ньому божественний і священний Собор вирішили, що я є достойний на таке служіння, дякую і приймаю, і нічого проти цього не кажу».
Схиливши дещо нижче голову, він вертається в олтар (святилище), здіймає з себе ризи і виходить.
Коли ж настане час або цього самого дня, або завтра, або тоді, коли скаже митрополит,— єпископи збираються в митрополита, всі, яким довелося приїхати сюди на це посвячення. Митрополит сідає на одному призначеному місці,— в церковному притворі, або на «катехуменях», тобто в приміщенні на горі церкви (на хорах),— на своєму стільці. Єпископи також сідають, кожний на своєму місці, відповідно до своїх степенів, у своїх мантіях з барвистими смугами так само, як і митрополит. Потім книгохоронитель або архидиякон приводить того, хто має посвячуватися, і ставить його на кінці єпископських сиджень посередині. Цей, стоячи тут, приклоняється митрополитові, і дещо приступивши, знову так само поклоняється, а, прийшовши близько до митрополита, творить третій поклін.
А митрополит сидить і тримає посох в лівій руці. Праву руку, простерту ниць, має на правому коліні. Той знову приступає, поклоняється і цілує праве коліно святителя, також і руку, що на ньому лежить, потім правий бік лиця. Потім обертається до єпископів по правій стороні і цілує в уста, приступаючи від найстаршого до кінця, потім підходить до єпископів по лівій стороні і робить те саме. Відступивши дещо, знову поклоняється, як і раніше.
Тоді посаджують його нижче єпископів на окремому стільці, а коли це відбувається, один з дияконів приготовляє кацію, тобто ручну кадильницю і тиміям. Як тільки святитель благословить, також і тиміямом, диякон обкаджує образ святої ікони, яка тут є, потім митрополита, праву сторону, єпископів, а потім і ліву сторону. Співають: «Преосвященному (ім’я) Митрополитові Київському і всієї Руси Многая Літа».
Потім встають і відходять, кожний до себе.
Нехай буде відомо, що одне і друге, чин благовістя і цілування, відбуваються перед літургією У другий час дня (по дев’ятій годині рано)».
