Під такою назвою появилась цікава праця Адама Міхніка
в польськім Інституті Літератури в Парижі — Франція, в 1977 році.
Пролог
Стаття що появилась в «Нью-Йорк Таймсі» за 9 січня 1981 року під назвою: «Радянська преса розкриває коло протирадянських провідників польських дисидентів», «Нью-Йорк Таймс» реферує за партійним органом Радянського Союзу «Правдою», яка найбільше й в основному присвятила увагу Адамові Міхнікові, що є широко відомий серед дисидентських кіл в Польщі й на Заході, називаючи його «ренегатом», що намагається говорити в імені польського народу і який вже двічі був ув’язнений за підривну роботу проти «соціалістичної держави». Кремлівських вождів дуже занепокоїла стаття А. Міхніка, що появилась 29 грудня 1980 року в західнонімецькому журналі «Дер Шпігель». «Правда» пише, що, властиво, головний ідеолог і речник заворушень сучасних робітників — це таки А.Міхнік, але підкреслює, що польські робітники, які добровільно вибрали соціялістичну дорогу, не підуть за підривними кличами Міхніка. «Правда» твердить, що А. Міхнік, який належить до Комітету Самооборони Соціялізму, має вплив на голову робітничого руху Лєха Валеса.
Перечитавши цю статтю, я пригадав собі, що я вже знайомий з автором. їдучи в 1979 році до Лондону на з’їзд Українського Патріярхального Світового Об’єднання, а з Лондону дo Риму на ювілейні святкування Патріярха Йосифа, що відбулись у вересні, захопив із собою книжку: «Церква, лівиця і діялоґ», що її автором є той самий Адам Міхнік. Замість взятися за підготовку звіту з моєї редакційної праці журналу «Патріярхат», який я мав скласти на з’їзді, я взявся читати книжку. Мене ця праця більше зацікавила тому, що її тематика була близька до моїх заінтересувань.
В літаку, між небом і землею, щось там заповідали, повідомляли й оголошували, що можна буде дивитись на фільм, але все це до мене не доходило і мене не торкало, бо моє зацікавлення було чимскоріше запізнатись з працею й автором.
Спершу в передмові Стефана Кісєлєвськего я познайомився з загальною біографією Адама Міхніка, який народився в 1946 році. Як бачимо, він виростав безпосередньо після Другої світової війни.
А. Міхнік належав до активних діячів студентської молоді у Варшаві. Він був одним з головних провідників серед польського студентського заворушення, що було широко відоме під назвою «Березень 1968 р.» Це заворушення сталось у наслідок довших ферментів серед польської студентської молоді. Він був жертвою неодноразових репресій. Помимо всього він був загально відомий і радо бачений в інтелектуальних сферах. Він брав активну участь в різних опозиційних починах, писав різні статті під псевдонімами. За заворушення «Березень 1968» А. Міхнікові довелось дорого заплатити. Його викинено з університету, поставлено перед судом і засуджено до ув’язнення. Після відбуття карим йому було заборонено продовжувати студії. Йому довелось працювати фізично. Міхнік не переставав клопотатися, щоб знову одержати дозвіл на продовження студій. Йому постійно відмовляли, але нарешті він одержав дозвіл на заочні студії в Познаньському Університеті, які він успішно закінчив у 1975 році, оборонивши магістерську працю на тему: «Вибрані проблеми з польської історії політичної думки на еміграції 1864-1870 рр.» Пізніше він присвячує свою увагу історії сучасної Польщі. Він — автор низки статей на історичні теми, які друкував у Польщі, а також за кордоном. Він належить до незвичайно популярних осіб, а зокрема серед польської молоді. Вже сьогодні має значний публіцистичний доробок. У своїх працях він багатомовний і в першу чергу пише і оперує фактами. Це зокрема виразно видно з його тут названої праці, яку він написав у Польщі, а появилась вона без жодної цензури у Парижі.
Міхнік у своїй критиці не шкодує марксівсько-комуністичного середовища, з якого він вийшов, і відкидає «політичний атеїзм» і протицерковний обскурантизм лівиці. Він критикує не тільки одних, він критикує всіх, як тільки є за що. Його критика насамперед спирається на дійсних, а не пропаґандивних фактах. Він цитує листи й послання церковних достойників і протиставляє їх з дійсністю. Стільки про самого автора. Як виявляється з сучасної поточної преси, Міхнік був один з арештованих на початку заворушень-страйків у Польщі минулого року, і під тиском страйкуючих він був випущений. Видно, що більшовики добре знають силу А. Міхніка, коли вони його затаврували, а останньо, як подає знову «Нью-Йорк Таймс» від 9 лютого ц.р., його і Яцека Курена заатакувала комуністична влада і преса у Польщі. Без сумніву, це було виконано на доручення Кремля.
Сюжет
Праця А. Міхніка має особливий інтерес для нас, українців, без огляду на наше релігійне зрізничкування, щоб побачити, як до Церкви та її проблем ставляться поляки як віруючі, так і атеїсти-комуністи та соціялісти різних видів. З цього можна робити деякі висновки і для себе. Автор подає загальне обговорення польської ситуації в роках 1936-1946 і 1956-1966 та яке в тому часі було відношення лівиці до Католицької Церкви. Він розглядає і аналізує у визначених періодах ситуацію, становище і вплив Церкви на розвиток суспільного життя, а з другої — лівиці, чи, точніше сказавши, з польського соціялістичного середовища, називаючи його видатних діячів. Передвоєнне соціялістичне середовище у Польщі змагалось до прогресу, за покращення соціяльного становища робітників і взагалі польського народу. З «визволенням» Червоною Армією Польщі ці стремління чомусь змінились. Автор вказує, якими шляхами проходив поділ у лівиці на консерватистів і на тих, що заступали тоталітаризм, зрозуміло, комуністичного зразка. Церква опинилась під сильною комуністичною атакою. В той час не було відважних стати офіційно в обороні Церкви.
В одній з проповідей, під кінець 1965, Вишинський за дозволом соціялистичного діяча Кулаковскего запитував його есей під назвою «Ісус Христос — пророк і реформатор». Автор пише, що есей Кулаковскего і прихильний коментар Примаса Польщі міг був стати моментом зближення Церкви до мирянської інтелігенції, але так не сталось. Кулаковскі відгородив себе на сторінках преси від коментаря Примаса Вишинського. З приводу цього розвинулась широка дискусія, в наслідок чого Кулаковскі полетів з партії. До речі, як підкреслює автор, стосунки між Церквою і лівицею завжди були погані. Між ними панувала взаємна ворожнеча. Зрозуміло, що для Церкви програма соціялістичного руху не могла підходити, бо вона була перекресленням Божого права.
Соціялісти обвинувачували Церкву у ворожости і гальмуванні соціяльних реформ. Автор наводить цитату Єжи Завєйскего, людини безсторонньої: «Бо чим була Церква і католицизм для нас, бувших соціялістів і «катехуменів» у двадцятому столітті? Мушу з болем визнати, що Церква в особі своїх урядових представників чи кліру, являлась для нас найбільшою перешкодою на шляху до католицизма і віри. Католицизм рівнявся для нас з антисемітизмом, з фашизмом, з темнотою, з фанатизмом, з усякими проявами проти поступу і проти культури…» (стор. 17). (До речі, цитований автор не був прихильником комунізму, він не мав відрази до Церкви чи релігії).
Міхнік наводить низку яскравих прикладів, які стосувались польської католицької Церкви, щоб показати, чому миряни лівиці ставились негативно до католицької Церкви. Наводить ім’я Генрика Дембінскего, що був визначним діячем католицького «Відродження» в університеті ім. Ст. Баторого у Вільні. Він був висланий на стипендію до Риму. Дембінські зірвав з католицьким рухом і став провідним ідеологом і публіцистом середовища лівиці, але ніколи не переставав бути віруючим. Мирянська лівиця, як пише Міхнік, не могла забути політики Церкви до 1939 року, коли ми були для неї нічим. Для нас тоді не було іншої альтернативи. Коли прийшов наступ на польський єпископат з боку комуністичної влади, мирянська лівиця мовчала і не могла спромогтись навіть на якийсь рішучий жест. Одиноке католицьке середовище в 1968 р. — група «Знак» стала в обороні мирянської інтелігенції.
Міхнік відзначує місячник «В’язь», що відіграв важливу ролю у питанні інакшомислячих і в релігійних питаннях. Хоч правда, в церковних колах вважали цей журнал «троянським конем», але виявилось інакше. Цей журнал говорив зрозумілою читачеві мовою. Він зумів показати іншу сторону, правдиву сторону католицької Церкви. Завдяки інтелектуальному досвідові, якими були лекції поточних чисел журналу «В’язі», сьогодні він міг інакше дивитись на минуле Церкви, зокрема на ролю, яку Церква виконала за останніх 30 років,— ось що твердить Міхнік.
В часі насильного сталінського терору (1948-1955) Польща була країною безправ’я. В той час Церква боронила свої права. В квітні 1950 року єпископат підписав угоду з урядом Польщі. Від цього часу пастирські листи були значно обережніші. В офіційних церковних документах не зустрічалось підкреслень про безправні арешти, тортурування і репресії. Єпископат консеквентно цілий час боронив єдність духовенства. Церква не поступалась і не здавала своїх позицій. Прийшовши до влади, Ґомулка почав атакувати ревізіоністів і змагати до невтралізації Церкви в суспільному житті держави. Все ж таки в міжчасі відкинено цензуру і привернено навчання релігії в школах. Відновлено появу видання «По просту» з старим її редакційним складом, в якому появились статті проти католицьких катехитів за нетолерантність до дітей, що не вчились релігії. Треба завважити, що ні Ґомулка, ні його дорадники ніколи серйозно не думали про коекзистенцію з Церквою. Комуністичний уряд тільки маневрував. Коли при процесії, у вересні 1966 року у Варшаві, під час переносу Ченстоховської Божої Матері були голосні антикатолицькі демонстрації, демонстранти кричали: «Заберіть собі свого кардинала до Риму!» Людей за оборону єпископату виключали з праці, а горезвісна лівиця мовчала. Єпископатові неодноразово закидали антисемітизм. Кардинал Вишинський в одній із своїх проповідей дав гостру і виразну відповідь на закиди, що єпископат є антисемітським.
Тут варто згадати акцію послів з групи «Знак», які явно виступали проти деяких дій уряду. Вони давали пояснення і відповіді, чому були студентські заворушення в 1968 р. Заборона сценічної постановки «Дзяди» сталась у наслідок студентської акції. Комуністичний уряд утотожнював послів з групи «Знак» з Кардиналом Ст. Вишинським.
В другій частині своєї праці Міхнік ілюструє політичний аспект Примаса Польщі Кардинала Вишинського на основі його проповідей, в яких він висував всі важніші проблеми Церкви та гостро атакував урядовий атеїзм. Міхнік твердить, що треба було йому самому, як також його товаришам, пережити голосний «Березень 1968», щоб зрозуміти влучні писання Стшелєцкеґо про те, що ми маємо справу з тоталітарною владою, що на наших очах топче людські надбання, цінні для всіх християн.
Автор не тільки підкреслює позитиви Кардинала Вишинського, але також і його негативи. Вишинський обтяжений стереотипним зразком твердження про масонів, які також обстоюють формацію ідей, що заслуговують на пошану, поруч з ними наводить низку імен людей, які були чесними, толерантними і патріотами. Тому атака єпископату на лібералів і масонів має погану традицію. Цього лівиця ніяк не могла сприйняти, хоч шанувала людські вартості свободи і толеранції.
Аналізуючи історичні моменти і погляди Церкви, чи, точніше сказавши, їх керівників,— Міхник Наводить уривок із статті Єжи Завєйскеґо, який писав: «Рівно ж не завжди — незвичайно — виявляли ми готовість для посвяти себе за свободу інших народів. Бракувало нам тієї готовости у стосунках з нашими сусідами: литовцями и українцями. Забракло нам її також в 1938 р. під час виправи на Заольже, а потім тридцять літ пізніше, виправи на Градек Карловий. Гірко про це все писати, але, якщо ми хочемо жити в правді,— не вільно нам це забувати. Пригадали нам про це відважно і повні гідности виступи о. Івана Зієї, Владислава Біньковскеґо і Едварда Ліпінскеґо. Чи вони тим самим «знеславили» нашу минувшину? Вважаю, що навпаки, суджу, що вони дали свідчення шляхетного і розумного зрозуміння патріотизму так само, як гарним свідченням гуманізму і патріотичної мудрости був розглянений — лист польських ЄПИСКОПІВ до німецьких єпископів (стор. 113).
Автор підкреслює, що багато чого приписується Церкві, зокрема те, за що вона не була відповідальна. Цих питань і ситуацій не може зрозуміти «совєтська людина», бо вона обмежена і не свідома свого ув’язнення «совєтської мови», що є істотним етапом «совєтизації культури». Для неї слова тратять певний сенс. «Волею» називають неволю, «правдою» — брехню, «добробутом» — нужду. Відомий письменник Джордж Орвел називає цю мову «ново-мовою». Радянська «ново-мова» вдержує громадян у ризах ще гірших, як терор.
Незабаром одні й другі побачили, що із зниженням Церкви нищиться і деградує польська культура і на її місце уводиться «совєтизація». Прийшли до переконання, що немає католицької, протестантської чи якоїсь іншої визнаневої культури, але є одна польська культура. Ось ця свідомість тієї загрози спричиняється до звороту не тільки мирянської лівиці, соціялістів, але також комуністів і атеїстів. Вони побачили, що «совєтизація» проходить пляново шляхами нищення традиції і нівеляцією всього до рівня комуністично-московського зразка. Ці факти були застрашаючими і разом рушійними діяти проти. Звідси випливає інше розуміння Церкви, яка не здавалась, але гідно на чолі з Примасом Польщі Ст. Вишинським і всім єпископатом обороняла своїх прав — польських прав. Нарешті зрозуміла це не тільки лівиця, але весь польський народ. Кардинал Вишинський так звертався до польської молоді: «Польська молодь мусить бути мужня і з посвятою. Не може бути бібулою, не може бути без вигляду і обличчя… Ми бачили, як в 1968 р. на бруках Варшави, перед костелом св. Христа, молодь домагалась права до свободи, свободи мислення, судів, навчання, свободи віри в Бога і любови до Батьківщини. Молодь уміла за це змагатись. Ми були свідками цього».
В третій частині праці автор виводить слово «діялог» та як цей діялог розвивався в Польщі між різними організаціями і Церквою. Очевидно тут Церква і її проблеми були в центрі уваги. Діялог розвивався на дійсних фактах, які відбувались у Польщі. Очевидно тут відіграли одну з основних ролей, крім Церкви, своїми пастирськими листами і проповідями також різні видання та різні ідеологічні й інтелектуальні групи, як «Дзісь і ютро», «Знак», «Пакс» та інші. В основному діялог проходив навколо релігійних проблем й ідей гуманізму. При цьому на керівні посади вибивались талановиті люди, які формували свої концепції щодо релігійного, суспільного і культурного життя в Польщі. Ставились твердження, що релігійний індиферентизм не визначає жодної практичної вартости. Тому безвірство не є жодною вартістю для нікого, крім фанатика-атеїста. Він є фактором екзистенціяльним, а його спільні питання можуть бути різні. Такі й подібні питання були предметом дискусії-діялогу.
Міхнік добре зорієнтований про процеси, які відбуваються на Заході. Він знає визначних філософів і їх писання.
Міхнік пише: «Живемо у схемах і мітах, годимося на офіційний уклад відношення вартостей. Живемо кожний день оббріхувані серед інших кожного дня оббріхуваних, і щораз важче нам глянути собі в очі. З розпачу і безсилости взаємно себе обвинувачуємо,… як будьхто з нас спробує скинути тягар конформізму і зірве павутиння брехні, тому зараз вкажуть, що він має нечисте минуле (хто з нас без вини…) або ставиться під сумнів його інтенції, вже шукає опозиційної слави…» Книжка кінчається «Післясловом» автора.
Епілог
Праця Адама Міхніка була написана в 1977 році, але порушені проблеми та хід його думок й ідей не втратили своєї актуальної вартости. Автор подає багатство різних поглядів і старається їх поставити в певній гієрархічній площині. Імперативом для нього у всьому його підході є шукання правди і як за неї змагатись. З цього випливає його любов до батьківщини, і все цьому підпорядковане. З думками А. Міхніка варто запізнатись, щоб пізнати і зрозуміти сучасну ситуацію в Польщі.
За Церкву в Польщі, за її права боролись не тільки віруючі, але також молодь, що була вихована в атеїстичному дусі. Автор праці А. Міхнік є одним з таких. В нашій українській дійсності, коли індеферентна людина стає в обороні Церкви, то у неї відбирається це право. Пам’ятаймо, що Церква є Божою і людською установою.
