До організування на терені ЗСА парафій з юліанським календарем, українською мовою та зі збереженням обрядових традицій, прийшло спонтанно під час посилених змагань за Помісність Української Католицької Церкви (ПУКЦ).
Без применшування важливих та основних аспектів тих змагань, слід підкреслити існуючий тоді стан затяжного конфлікту, яким супроводилось організування ново-посталих традиційних парафій. Безпосередним поштовхом до цього були явні заходи Конгрегації для Східніх Церков швидким темпом ліквідувати Помісну УКЦ, асимілювати її вірних в країнах поселення української діяспори за рецептою префекта Конґреґації, кардинала Фюстенберґа, в так званій «візантійській церкві чи обряді», домінувати над усіма починами ієрархії Помісної УКЦ, зв’язуючи її тісніше з екуменічними та політичними цілями Римської Курії та відсепарувати ієрархію від мирян, а особливо від осередків свідомої релігійної громади, себто від інтелігенції.
Змагання за організоване життя Помісної УКЦ поширилось із зовнішнього на внутрішній сектор, головно через вияви сліпого послуху українського, католицького священства та ієрархії ватиканській курії. Також причинивсь до цього поділ активного мирянства на пропатріярхальну частину, що вважала своїм обов’язком взятися за конкретну та рішучу протидію для збереження церковного життя в українській, традиційній формі, та на пасивну частину, що безкритично залишила усі аспекти релігійного життя для ієрархії, тобто підпорядковувалась посередньо політично-програмованим чинникам ватиканських куріяльних декастерій. Затяжний стан боротьби тим ще одначе не вичерпувавсь. Внутрі активного мирянства бракувало «єдиномислія» тому, що одні бажали здобути свою мету організацією сильного мирянського руху без стосунку з ієрархією, другі старались «координувати» рух на політично-партійній базі, а ще інші були переконані, що позитивну працю в обороні Помісної УКЦ можна вести лиш внутрі релігійного життя, в існуючих парафіях, хоч, на жаль, це було можливе лише в дуже рідкісних випадках. Вкінці, ще інші вважали всі концепції нереальними й взялись організувати, де було можливим, нові, традиційні парафії, очевидно за згодою та благословенням Глави Помісної Церкви.
Саме серед цих мирянських діячів-традиційників панувало переконання, що єдино-можливим виходом із невідрадної ситуації буде зберегти й плекати свою батьківську віру, без англійщення, без латинщення, і без «пристосування» до сучасности, лише в своїй парафії через створення здорових, церковно-суспільних відносин в її нутрі, і разом із душпастирем, який бувби виразником таких самих поглядів, як вони, миряни будуть розвивати та поглиблювати релігійне життя на поземі нерозвитої через мовні та обрядові різниці, української родини. Новим елементом в житті парафії та мирян ставби голос членів парафії в справах неканонічного порядку, а не понижуюча людську гідність обов’язуюча дотепер девіза: плати, молись та мовчи. У відміну від організацій мирянського типу поза церковною структурою, така парафія існувалаб внутрі Церкви, охоплювалаб в цілості родини, подружжя, старших та дітей, а її праця булаб спрямована на забезпечення майбутности Помісної УКЦ.
За вдалим та будуючим прикладом мирян в Чікаґо постали ще три парафії й усі вони мали, а то ще й зараз мають, труднощі правного та внутрішнього порядку. Це інколи ставило під сумнів потребу їх існування та допроваджувало до одчаю всіх ідейних мирян. Неясне положення патріярхальної системи не сприяло формальному статусові ново-посталих парафій, а єпархіяльні власті або їх ігнорували, або ставили поза законом. Це діялось на протязі довгих років, саме тоді, коли митрополитами на престолі в Філядельфії були: вже померші Амврозій Сенишин і Йосиф Шмондюк, а також адміністратори: владика Василь Лостен та Генеральний вікарій, шамбелян Стефан Тиханський. Цей останній навіть урядово ствердив, що одна з існуючих у філядельфійській єпархії — традиційна парафія — до Української Католицької Церкви не належить.
Традиційна парафія у Вашінґтоні, Д.К. також пройшла свій тернистий шлях. Змагання за її встановлення почались ще в 1973 році зараз після того, як в існуючій парафії Пресвятої Родини настоятелями стали два монахи редемпторського чину з Канади, що взялись скорими темпами англійщити обряд та Церкву. Вже в серпні 1973-ого року, місцевий Відділ Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, під проводом д-ра Антона Процькова, дав ініціятиву для загального спротиву насильному англійщенню й це продовжувалось організовано Зборами Мирян під проводом п-і Рози Сьокало. В 1974 році покликано до життя Раду Мирян для Оборони традицій і правопорядку в Помісної УКЦ, що станула на широкій громадській базі та продовжувала працю в обороні Церкви. Раду Мирян очолювали в різних каденціях Роза Сьокало, інж. Василь Лев та д-р Роман Барановський.
В 1977 році створено нову організаційну одиницю: Корпорацію Пресвятої Трійці, що сконкретизувала працю в напрямі творення матеріяльної бази для будучої традиційної парафії. Її очолювали д-р Роман Барановський, а відтак д-р Орест Гаврилюк. Слід згадати, що в міжчасі миряни-традиційники вийшли з парафії Пресвятої Родини та з 1975-ого року користали з релігійних відправ для студентів місцевого Відділу Українського Католицького Університету в будинку Св. Софії, що їх служив довголітній духовник Філії о. крилошанин Стефан Кіржецький, а останньо о. Тарас Лончина. При тому миряни не резигнували здобути формальне визнання для своєї парафії, не зневірювались та не прислуховувались до негативних завваг та поголосок, що походили навіть від деяких патріярхальних діячів з поза Вашінґтону, що з різних причин були неприхильно наставлені до патріярших парафій.
З призначенням на останньому синоді українських владик коадьютора для Глави Помісної УКЦ в особі архиєпископа Мирослава Любачівського у Вашінґтоні прийшло доволі скоро до юрисдикційного впорядкування новоствореної парафії. Вже підчас першої зустрічі з філядельфійським архиєпископом делегація парафії Пресвятої Трійці з’ясувала передумови реєстрації нової парафії, а коли їх зредаговано остаточно на письмі, то вони в нічому не різнилися від тих умов, що їх рівночасно й незалежно виготовлено в філядельфійській архиєпископській канцелярії. У висліді, на передмісті американської столиці, в Мериленді, встановлено парафію Пресвятої Трійці. Сталося це на підставі умови, що її підписали архиєпископ Мирослав Любачівський, о. шамбелян Роберт Москаль та о. Тарас Лончина від філядельфійської архиєпархії й д-р Орест Гаврилюк, предсідник, м-ґр Богдан Козак, скарбник, та Микола Ставничий, член, від Корпорації Пресв. Трійці.
В умові стверджено, що парафія Пресв. Трійці зберігатиме традиційний юліянський календар та прадавній обряд, українську мову; що у відправах будуть поминати Патріярха, а на душпастирів для цеї парафії, з уваги на її особливий характер, кожночасний Митрополичий Ординаріят призначуватиме лише таких священиків, які будуть вірні патріяршим та помісним началам Української Католицької Церкви; матеріяльні потреби для існування парафії забезпечуватиме правно-оформлена Корпорація Пресвятої Трійці; парафія зобов’язується платити до архиєпархіяльної каси приписані статутом внески, як катедратик алюмнатик та раз в місяць переведе збірку на інші єпархіяльні цілі.
Негайно після підписання умови, о. Тарас Лончина одержав грамоту на призначення адміністратором парафії св. Петра й Павла в Киртіз Бей, Мериленд, з доїздом до парафії Пресвятої Трійці в Сільвер Спрінґ, Меріленд. Цю юрисдикцію, як стверджено в грамоті, було надано згідно з канонічним правом Католицької Церкви та зобов’язуючими архиєпархіяльними статутами.
Отець Тарас Лончина приступив до виконування своїх душпастирських обов’язків з початком серпня 1980 року. Члени нової парафії, головно родини з дітьми та молоддю, із задоволенням приняли до відома рішення про новий, постійний статус їхньої парафії. Це розсудне рішення забезпечить кращі можливости нормального розвитку релігійного життя мирян, а керівництво віддане в руки молодого, серйозного та відданого нашій Церкві та громаді, о. Тараса Лончини, є цього запорукою.
Юрисдикційне впорядкування традиційної парафії шляхом договорення є новим явищем та творить прецеденс в історії Помісної УКЦ на цьому терені. Цей різкий поворот у відношенні до традиційної парафії треба привітати як вияв здорового розсудку та доброї волі, що напевно вийде на добро нашої Помісної Церкви та при ній згуртованих мирян.
Мирянин парафії Пресв. Трійці
