(Закінчення з листопадового числа)
По Надзвичайному Синоді Блаженніший Патріярх звернувся до папи про затвердження Постійного Синоду та по довгому очікуванні щойно минулого тижня прийшла відповідь: «Неможливо! Постійний Синод допускаємий тільки на своїй території!»
Та тут хотіли б ми ще звернути увагу на те, що не лиш Римська Курія інтерпретує та обтинає приписані церковними канонами права для Української Церкви та їх ніхто, окрім звичайно самого Блаженнішого Патріярха не намагається оспорювати, але в Історії Української Церкви записано чималий ряд випадків, якими наші владики самі віддавали й те, що нам правно прислуговувало.
Таким, наприклад, найновішим фактом може бути от хочби участь обох наших митрополитів на Папському Синоді, що можна собі пояснювати, як дальше твердження браку помісности з їхньої сторони. Вже давніше наші знавці церковного права підносили такий факт, як аномалію, що й знову підкреслює й о. архимандрит Поспішил: «Наявним доказом такого стану (що УКЦ у вільному світі досі не була з правної точки однією, а кількома Церквами) було те, що ми мали аж трьох представників на Папському Синоді, а саме, крім Верховного Архиєпископа були теж митрополити Вінніпезький і Філядельфійський» — і далі о. Поспішил твердить, — щоби зрівняти нашу Церкву зі старинними патріярхатами та вважати її одною об’єднаною, на такому синоді повинен репрезентувати її, так як у інших патріярхатах лише Глава Української Церкви. У нас, як бачимо, така зрізничкованість і навіть по Надзвичайному Синоді продовжується.
І ще ось кілька прикладів, як ми самі зрікалися своїх прав і звичаїв:
Зараз після Берестейської Унії, якою гарантувалося Українській Церкві усі помісні права, митрополит Рутський, хоч на своїй території, просив вже Рим дозволу на відбуття Кобринського Синоду 1626 року, що і стало прецеденсом до дальших прохань (між іншим декілька років пізніше, на друге прохання для відбуття Львівського Синоду, прийшла вже відмовна відповідь!).
Наші єпископи й митрополити у своїх офіційних документах мали у звичаю до свого імени й титулу вживати додатку «з ласки Божої», наприклад, митрополит Рутський у 1616 р. писав: «Йосиф, з ласки Божої, митрополит Київський і всієї Руси, але вже 1661 р. перемиський єпископ Прокіп Хмелевський з власної ІНІЦІАТИВИ вжив до свого титулу ще й додатку, що його вживали тільки латинські владики: «з ласки Божої і Столиці Апостольської» і хоч жаден східній владика ще й по сьогодні такого додатку не вживає, від того часу українські владики вже є «з ласки Апостольської Столиці».
До компетенції Києво-Галицького митрополита належало видавання літургійних книг. Але й цього закону треба було зректися на користь Риму, коли станиславівський і перемиський владики не хотіли погодитися на зреформовані Митрополитом Андреєм літургійні книги, що їх опісля все таки в такому самому виді прийняли, коли на прохання митрополита видала їх Апостольська Столиця.
І на кінець ще один приклад, вже із найновіших часів:
До компетенції українських владик належало виключне право надавати відзначення своїм священикам. Добрий знавець східніх законів і правил кард. Євген Тіссеран, навіть як Секретар Східньої Конґреґації, не мав відваги нарушувати звичаєвого закону і коли вважав, що добре було б настоятелеві української церкви в Парижі мати якесь відзначення східнього характеру, звернувся з тим до Митрополита Андрея, який зараз же наділив тодішнього настоятеля Парижа, о. Якова Перрідона почестю митрофорного протоієрея.
Від того часу, як наші священики одержували й різні відзначення з Риму — це були лиш латинські титули монсеньйори, шамбеляни, чи прелати, щойно Блаженніший Патріярх привернув наново відзначення східнього характеру. І тут знову ніхто інший, як тільки деякі з наших владик створили черговий прецеденс і Рим вперше, на прохання єп. Горняка, а за ним і єп. Марусина наділив Українській Церкві східними відзначеннями мітратами запропонованих священиків.
Я нарочно зупинився довше на таких прикладах, щоби показати, як свої права треба зберігати й шанувати й обороняти, і як легко можна їх позбутися на свою некористь. Бо зовсім певно, нічого в тому злого, що Рим користується додатковими, з легкої руки відступленнями правами чи привілеями, але це речі, на які треба звертати увагу, бо вони надщерблюють і так вже обкроєні нам помісні права.
На цьому місці хотів би я ще додатково застерегтися — я не привик, а коментую ці речі, як звичайний, хоч дуже зацікавлений та затурбований обсерватор поточних подій у нашій Церкві.
Зробивши таке застереження, все таки не хотів би ще залишити цієї теми, зв’язаною із проблемою права, яким завжди обороняються відповідаючи на наші завваження чи претенсії.
Право має свої закони, але завжди треба пам’ятати, що закон укладений для людей і тому мусить брати під увагу і їхні потреби. Хтось дуже добре раз поставив був таке реторичне питання: «Чи Христос помер за людські душі, чи за територію?»
Добром людей і їхніми партикулярними проблемами руководились колись наші визначні владики і нераз нагинали один чи другий закон до своїх потреб. Коли, напри, нашому владиці у ЗСА Преосв. Сотерові Ортинському прийшлось обняти своє становище без жодних майже юрисдикційних прав, бо майже за кожною річчю мусів просити дозволу місцевих латинських єрархів, то тоді Митрополит Андрей порадив йому, щоб поступав так, як повноправний владика і цього не тільки не взяли митрополитові за зле, але сьогодні цитують у канонічному праві, як класичний випадок застосування т. зв. правила «епікії», на основі якого добро Церкви та спасіння душ стоїть вище, як писані церковні закони.
Таким самим принципом мусів користуватися і перший душпастир у ЗСА, о. Волянський, що хоч суспендований латинською ієрархією таки зорганізував першу українську парафію у Шенандоа, яка стала фактично колискою цілої нашої американської митрополії.
В останніх роках маємо безліч подібних випадків у рішеннях Блаженнішого Патріярха, які треба було зробити для добра поодиноких душ чи громад, а які, при добрій волі поодиноких владик можна було відразу полагодити без болю і нераз великих турбот.
Треба б лиш крихітки доброї волі! І як можна було владикам зрікатися своїх прав на користь Риму, то чому не можна б подібно зректися чи радше, поділитися своїми правами з патріярхом, замість пригадувати йому «територію». А стільки добра можна б осягнути! Бо був би занотований певний прецеденс, і то на добро нікого іншого, як Української Церкви, що можна б зчерги використати і в новому проекті церковного права для Східніх Церков. (Коли в 1977 р. мелхітський Патріярх Максим висвятив на священика в Монтреалі одруженого кандидата з Нью-Йорку, архиєпископ Тавіл, епарх мелхітів у ЗСА офіційно піддержав в тому свого первоієрарха, який ствердив, що «Мелхітська Церква не є обмежена територією, але це радше спільнота Церков, де б вони не находились, що користуються тою самою традицією і мають той самий обряд»).
З великою радістю мусимо сьогодні відмітити щасливе й позитивне залагодження проблем наших трьох старокалендарних парафій Філядельфійської Митрополії, Покрова ПБ в Пармі, Огайо, св. Михаїла у Дженкінставн, Пенсильвенія та Святої Тройці у Силвер Спрінґ, Меріленд та рівночасно звернути увагу і на важливі ствердження Блаженнішого Патріярха у письмах до поодиноких тих прафій, де ясно говориться, що «в Церкві немає парафій від нікого незалежних чи «національних», та що «парафія є клітиною Церкви, якої главою і батьком є Патріярх і з ним в злуці його Єпископи, яким підлягають парафії і вірні».
Дасть Бог, що за Преосвященнішим Владикою-Коадьютором Мирославом, теперішнім Адміністратором Філядельфійської Митрополії піде тепер і англійський владика, щоби так остаточно припинився в Українській Церкві болючий інцидент, що не приносить слави ні доброму імені нашої Церкви, ні не допомагає у праці над спасенням душ українського Божого Люду.
Роздумуючи про наші дальші завдання на найближчі роки із свідомістю, що в міру наших можливостей змагатимемо до збереження помісности УКЦ, попри правну сторінку, важливим аспектом нашої діяльности мусить теж бути поширена інформативна ділянка. Коли йдеться про нашу католицьку пресу, то можемо завважити, що інформації в ній йдуть звичайно двома різними верзіями. Редактори двомовних часописів поділяють своїх читачів на дві категорії. Для українського читача пишеться про справи помісности, його інформується про певні події, зв’язані із святкуваннями на честь Блаженнішого Патріярха, йому вияснюється і виправдується деякі контроверсійні потягнення Римської Курії — одним словом, його вважається ще якимось свого рода «патріярхальником». — Зате англомовний читач майже не найде подібних статей. Його вважається незацікавленим справами помісности, чи навіть українськими проблемами, і він, навіть коли б хотів, не довідається із своєї преси про ці справи.
Дуже позитивним прикладом усвідомлювання ширшого загалу актуальними справами нашої Церкви, включно із англомовними мирянами була праця Патріярхального Товариства у Пітсбурґу, де за почином інж. Сидора Тим’яка втягнено у круг зацікавлення не лиш наших англомовних мирян, але навіть членів закарпатських парафій, а наприклад в Чікаґській єпархії, за ініціативою Комісії «Патріяршого Фонду» було заведене покійним Владикою Ярославом систематичне переводження збірок на «Патріярший Фонд» у всіх парафіях єпархії та відмічування в них кожного року в лютому дня народження їх Блаженства, а в осені «Дня Помісности». З єпископської канцелярії висипалися відповідні обіжники у двох мовах, які парохи мусять відчитати у своїх церквах тай уже мусить теж видрукувати в обох мовах епархіяльний тижневик і принаймні та декілька разів до року усі можуть довідатись бодай дещо про справи нашої Церкви.
Тут ось за нами було б важливе завдання усіма можливими середниками постійно інформувати про суттєві справи Української Церкви і англомовних наших мирян.
Те саме стосується і мирянських організацій. Найкраще поставлена ця справа в Австралії, де з доручення Владики Івана Прашка створено сітку Братств очолених централею, що серйозно цікавляться проблемами своєї Церкви. Подібно і в Канаді, хоч у іншій формі, існують мирянські організації БУК, ЛУКЖ і УКЮ, зорганізовані на епархіяльній базі та злучені у Централі Укр. Кат. Організацій. Вони теж живо цікавляться загальними справами своєї Помісної Церкви та під патроном владик уряджують цікаві Конгреси. Будучи оформленими організаціями, входять вони в склад КУК та на тому форумі також заступають інтереси своєї Церкви. Дорогою ротаційного представлення ЦУК очолює навіть певну каденцію в КУК.
У ЗСА, та й у деяких інших країнах, на жаль таких прицерковних мирянських організацій покищо немає. Цю прогалину заповнює саме Мирянський Рух та союз Брацтв і Сестрицтв які повинні поробити усі старання, щоби стати зародком Всеамериканської Української Католицької Централі, яка під патронатом владик охоплювала б і активізувала б усіх українців католиків та могла також увійти до УККА та там репрезентувати інтереси своєї Церкви.
Ідучи ще далі, коли б були створені такі Централі в усіх наших єпархіях і митрополіях та разом створили централю світову, свою участь можна б тоді зголосити офіційно і у СКВУ та й із таким тілом певно вже більше числився б і синод, запрошуючи із дорадчим голосом до участи у своїх нарадах.
Тому що перед нами вже так близько ювілей тисячоліття хрещення Руси-України, треба б також нашим мирянським організаціям подумати і про спосіб більшого зближення з нашими православними братами. Практика такого близького і щирого спілкування в Чікаґо між парафіями — католицькою св. Володимира і Ольги та православною — св. князя Володимира могла б бути добрим взірцем до наслідування. Спільні церковні Богослуження (Молебні, чи Панахиди), взаємна участь у врочистостях поодиноких парафій, окремий т. зв. «День Дружби», що його уряджується на переміну кожнорічно, то в одній, то у другій парафії дуже зблизили до себе братів і сестер тих обох віроісповідань. Приклад такого дружнього співжиття заохотив і інші парафії Чікаґа до співучасти у відмічуванні національних дат. Така співпраця зустрічається ще спорадично в поодиноких місцевостях, а коли б можна було таке саме перевести при добрій волі священиків і мирян у кожній громаді, це був би перший крок до зближення, і тоді всенародні ювілейні святкування було б з певністю далеко легше влаштувати.
І на закінчення треба б ще згадати про наші обов’язки у національній площині. Як ми вже згадували — Українська Церква це наша духовна держава на поселеннях. Вона повинна виховати справжніх ідеалістів-соборників, які добро загалу і цілого народу ставили б вище своїх амбіцій, чи групових інтересів. Вона повинна живо інтересуватися всіма проявами нашого і національного, громадського і культурно-мистецького життя і заохочувати і своїх вірних до активної участи у всіх починаннях своєї громади, чи в міру потреби сама їх організувати. Миряни, разом із своїми священиками мусять зрозуміти, щоб бути добрим українським християнином, не вистачить лиш ходити до Церкви та сповняти свої релігійні обов’язки, але також працювати для того народу, до якого покликало їх Боже Провидіння. Тому треба нам дорожити українською мовою, поширювати українську пресу і книжку та всіма середниками підтримувати змагання до самостійности. Плекання християнського патріотизму Церква завжди поручала. Заохоту до того чуємо безустанно від нашого Блаженнішого Патріярха а тепер також і від Папи Івана Павла II, який не вважає цього за якусь «політику», але за основний обов’язок кожної людини-християнина.
Тяжко нам сьогодні сказати, що практично могли б ми зараз осягнути. Ми будуємо багато років, а то й століть свою українську хату — свою рідну Церкву — свою українську державу. Кожну хату будують, складаючи цеглину за цеглиною. Наша праця у мирянському русі повинна бути теж цією додатковою цеглиною. Скільки їх ще треба буде покласти, очевидно ніхто з нас сьогодні не може дати відповіді. Але кожну цеглину треба збирати і складати докупи.
З довір’ям на Боже Благословення, під Покровом Божої Матері, за заступництвом наших українських Святих і Божих Угодників, з молитвою на устах та надією на успішні рішення чергового Синоду наших Владик під світлим проводом Блаженнішого нашого Патріярха Йосифа, з новими силами приступаймо до дальшої будови нашої Хати, із свідомістю, що як це ствердила конвенція латинського духовенства і мирян в Чікаґо: «Без динамічного мирянства, свідомого про своє особисте сумління для світу, Церква, на ділі не говорить і не діє».
(«А Chicago declaration of Christian concern»)
* Ця доповідь була виголошена на Конгресі Мирян, 11 жовтня у Філядельфії.
