Мати також була мала і худенька, як недорідна грушечка, що перш, ніж достигне, вже зів’яне. В будень носила воду по пансіонах, або прислуговувала криницьким газдиням, або… простягала руку і без слів просила. І мою руку, ще малу, розпростовувала і досягала нею людських сердець. Я від матері навчився цього діла і знаю, що, коли мати так робила, то «воно» потрібне, добре і відповідне. Моя мати не говорила, як інші люди, але я її розумів. І вона мене розуміла. Подумати тільки, що була на світі колись істота, яка розуміла може кожне слово… І те на силу вимовлене і те, що вимовитись не могло.
У церкві ми не сідали з матір’ю в лавках, де місця призначені самим лише газдиням, а ставали між дівками, близько розмальованої стіни і золотих воріт. Мали ми тут вже наше власне, хоча й невизначене жодними зовнішними ознаками місце. Звідсіля ніхто не посмів би нас прогнати, навіть пересунути деінде. Зимою чи літом у церкві тепло, бо людина стоїть коло людини, бо віддихи єднаються, це навіть видно у морозний день.
Все, що діється в церкві, було завжди і є величне, мов би на часок спускав Господь людям з неба маленьке дзеркальце: «Подивіться, мовляв, як у мене є, посмакуйте трохи…» З образу в іконостасі глядить на всіх Ісус Христос, одну руку поклавши на святу книгу, а другу піднявши повчальним рухом в гору. Він і сьогодні так на мене споглядає — з великою увагою — начебто я, не я — німий маляр, що його малюнків ніхто не замовляє і не жде, а хтось зовсім інший. Я також дивлюся Йому прямо в вічі. Від цього випростовується спина, якась бадьорість вливається в мене, якась велика легкість… Золоті обручі з-над голів святого Івана Хрестителя і святих апостолів злітають на мою голову, ангели віддають мені свої крила, а святий Микола — червону єпископську шапку. Дитятко в яслах дає мені предивний дар: подібність долі. Бо ж і я тікав (чи раз!) від іродів лютих. Бо і я… бо і я також можу створити світ, коли тільки захочу. І створюю кожного дня один, або два світи, дарма, що маленькі, такі, які змістяться на картониках з цигаркових коробок або на обкладинках зі шкільних зшитків. Дарма… Але я можу це робити, як ніхто з моїх односельчан, ані з цих пихатих громадян Криниці — міста.
Сьогодні трапилось таке: крізь церковні вікна вдерлося гарячо-жовте сонце і засвітило на мене, на простягнену руку Спасителя, на цілий іконостас. І тоді, в цім потоці світла, заблищала, як золота рибка, усмішка Богородиці. Мені заперло дух… Адже я цієї усмішки шукав і шукав! По всьому світу. І аж до Нового Санча, і до Кракова і до Бардієва за нею пішки, необутою ногою шмат землі сходив. І не знайшов. З часу, як відійшла від мене мати, не зустрів такої ясности на жоднім обличчі. Аж сьогодні об’явилася мені матері моєї ласка… З того світу. Прийшла по соняшній дорожці, лягла на лице, прилипла до губ. Ніжна як павутиння і як павутина сильна. Я вийшов і став перед церквою й дивувалися люди, чого це я такий утішений. А я вирішив перенести цю безпричинну, усміхнену ясність через ніч, аж до понеділка… до другої неділі.
(«Наше Слово», Варшава, квітень 1980, Лемківська Сторінка)
