У попередньому, жовтневому числі журнала були надруковані відповіді панелістів на поставлені питання, кореспонденційним шляхом, в справі Надзвичайного Синоду. Тому, що Надзвичайний Синод викликав широкий розголос і різні опінії, так в українській, як і чужинецькій пресі, редакція заплянувала, щоби до цієї справи також висловили свої особисті думки наші священики. Якщо ж ідеться про голоси мирянського сектора то на сторінках «Патріярхату» писали: Євген Іванків, д-р Богдан Лончина, Микола Галів, Богдан Климковський, як також цю справу порушували у статтях інші автори. Серед згаданих авторів були висловлені оптимістичні, гостро критичні й помірковані думки щодо оцінки Надзвичайного Синоду. До речі так було серед мирянства, що одні захоплювалися, інші говорили, що це ще гірше, як було перед тим, а треті бачили деякий поступ в напрямі до кращого. Все ж таки було цікаво, як під тим оглядом думають наші священики.
В останньому числі були надруковані дві відповіді о. д-ра Юліяна Катрія і о. д-ра Миколи Комара. Від о. д-ра Івана Гриньоха ми ще не одержали відповідей, хоч одержали повідомлення, що відповіді будуть. Відповідей о. д-ра Віктора Поспішиля, які редакція одержала не друкували, бо вони були скоріше поміщені на сторінках Америки, заходами Коадьютора Мирослава Любачівського. Нам незрозуміло, як «Америка» могла друкувати не для неї приготовлений матеріял? Виглядає, що мітра, це сила. Мабуть дотепер щось подібного в журналістичному світі не було. Таким чином Коадьютор Мирослав Любачівський звільнив нас від міщення відповідей о. Поспішиля в Патріярхаті, але незалежно від цього ми тут займемо наше становище до його відповідей.
Коли взяти до уваги відповіді трьох панелістів на одну і ту саму тему, себто Надзвичайного Синоду та проблем навкола нього, то виразно видно, що вони є відмінні одна від одної. Цей факт має свою особливу вимову. Відповіді підкреслюють, що Надзвичайний Синод не поставив і не вирішив проблем нашої Церкви, як дехто старається йому приписати. Думки є поділені, це також виявилось і у відповідях панелістів. Очевидно при оцінці Надзвичайного Синоду слід брати до уваги буллю, яка в тій ситуації є одним з офіційних документів. І навколо самої буллі є різні погляди, мовляв булля була написана куріяльними чинниками і вона не є в дусі Папи Івана Павла II. Очевидно, можна приняти верзію, що серед багато інших документів Папа Іван Павло II не перечитуючи підписав між ними і буллю. Для логічно думаючої людини є трудно в це повірити, але так, чи інакше є те, що є написане і це залишається, все інше не має жадного потвердження.
На цьому місці конечним є зробити ствердження і його окремо наголосити, а саме, що багато наших священиків, єпископів і частина мирян підходять до проблем нашої Церкви з сучасних законів, чи точніше сучасного канонічного права, забуваючи, що за нами є Бересть. Чомусь ми собі не ставимо питання, що сталося з Берестем, що сталося з Тридцять трьома артикулами, які були святочно підписані під час унії українськими ієрархами і речниками Апостольської Столиці? Також пішла в забуття далекойдуча булля Папи Климента VIII в якій нашу Церкву наділилось окремими правами. Що з цим всім сталося, як ці права зникли і хто їх нам забрав? Якщо ми це все візьмемо до уваги, то тоді всі дуже канонічні і логічні виводи о. Віктора Поспішиля матимуть зовсім іншу опінію, вони маліють і зникають, тоді і вислів о. д-ра Юліяна Катрія, який пише: «Булля висказує становище дотеперішнього права, чи справді? редакція) з якого одначе папа зробив виняток і дав нам більше, як право передбачало». Очевидно з такою настановою не можна зробити кроку дальше, бо ми вже і так одержали більше, як нам належало.
о. Ю. Катрій на питання четверте, а саме, «Що сталося з назвою Києво-Галицька, чи Галицька Митрополія, чому Апостольська Столиця не вживає цієї назви» не дає жодної відповіді, а о. М. Комар подає до цього історію, що не є відповіддю на питання. На це питання о. В. Поспішил дає таку відповідь: «Я можу тільки здогадуватися, яка є причина того, що того терміну не вжито, яка одначе для мене є цілком ясна. Така термінологія ображала б усіх православних, не тільки росіян, але теж і українців. З огляду на те, що Унія з Римом практично ніколи не поширювалася до Києва, такий титул виглядав би претенсійний в очах римських властей, і в очах всіх тих, що заінтересовані в сприянні екуменічним змаганням, на першому місці відносно наших українських православних братів». Тут подана тільки часткова відповідь о. Поспішиля на це питання, але вона багатомовна. Якщо б о. Поспішил сказав, що це не підходить Москві, московській патріярхії і на цьому поставив крапку то це було б правильно, але він до цього сказав «всі православні». До речі росіяни й українці ще не є всі православні. Є православні болгари, серби, білоруси й інші. Чи це їм також мало не подобатись? У відповідях о. Поспішиля не зовсім в порядку з історією, коли автор твердить, що властиво унія з Римом, не сягала Києва.
Нам ішлось про те, щоби вказати, що Апостольська Столиця не припадково не вживає історичної назви нашої Церкви Києво-Галицької, чи Галицької Митрополії. До речі цю номенклятуру уводить і її зокрема підкреслює Папа Іван Павло II, вона не є припадкова і нам її належить мати на увазі, о. Ю. Катрій відповідаючи на трете питання, а саме де йде мова про вибір коадьютора, яке звучить: «На основі якого права еміграційні єпископи вибирали коадьютора для Патріярха Йосифа, якого юрисдикція є там у Львові і цей коадьютор немає жодної юрисдикції супроти тих, що його вибрали?» о. Ю. Катрій пише: «Це виглядає на противорічність, однак так не є, бо кожний виняток у якійсь мірі заперечує загальне право. Дотеперішне церковне право не передбачало юрисдикції поза територією поодиноких Східних Церков і її не мали навіть Патріярхи». Це значить еміграційні єпископи можуть вибирати для краю коадьютора, то вони мають юрисдикцію, але навпаки цього не може бути? Якщо папа каже на біле чорне то є чорне і навпаки. Чи це є законом? Це дуже добре, що є такі, які вміють все оправдати. А може ці в Львівському Архиєпископстві, що є на рідних землях не бажають собі цього коадьютора? Чи їх голос не числиться, чи хтось їх запитував?
о. Ю. Катрій висловлює думку, що дальші змагання за здійснення самобутности нашої Помісної УКЦеркви повинні проходити шляхом повної гармонійної співпраці під керівництвом ієрархії, бо тільки силою закону і традицій можна найбільше осягнути. Звичайно, це правда. Але також є правдою, що ця ієрархія до сьогодні за виїмком Патріярха Йосифа та ще кількох єпископів не склала свого іспиту. До тепер ця ієрархія схвалювала і піддержувала тільки те, що виходило з папською печаткою, але ми ні разу не бачили, щоби вона стала в обороні права нашої Церкви. І далі о. Катрій пише: «Тому рішуче треба заперестати всякі демонстрації, критики чи крики та пресові напади на Апостольську Столицю, бо тим ми нічого не осягнули і не осягнемо…». На жаль трудно тут погодитись з твердженням о. Катрія. Та без цього, що зробив Патріярх Йосиф при повній і наполегливій підтримці мирянського руху напевно ніколи не було б Надзвичайного Синоду, ніхто був би нічого не знав про нашу Церкву, про яку на протязі 15 років появляються інформації в чужинецькій пресі. До 1963 року ми не менше молились, як тепер, не робили «демонстрацій», не «кричали» і не «нападали» на Апостольську Столицю, що ми за цей час осягнули? Хто про нас знав, яка преса про нас писала? Правда, Апостольська Столиця утворила нові екзархати і єпархії і наставила владик, але деякі з них виявились римськими адміністраторами з владичими мітрами. Чи можна назвати хоч один випадок, що хтось з наших владик став в обороні прав нашої Церкви і сказав, що Її належать помісні права і щоби вони були привернені нашій Церкві. Щось подібного трудно назвати. Всі таким «спокійним» станом були задоволені, ніхто не мав клопоту. Хіба не бажає о. Юліян Катрій нас повернути до такої ідилії?
Може комусь подобатись, чи не подобатись зорганізований мирянський рух, але повинен признати, що без його акцій, демонстрацій, мосових здвигів, протестів, писання протестних листів, телеграм, багатолюдних здвигів у Римі напевно не було б Надзвичайного Синоду і напевно Папа Іван Павло II був би не потребував займатись проблемами нашої Церкви. В багатьох випадках наші владики діяли під певною пресою мирянства. Звичайно, зорганізований мирянський рух також у процесі праці робив помилки. Суґестія о. Ю. Катрія була б правильна тоді, коли б наші владики діяли.
Відповіді о. В. Поспішиля на поставлені питання вийшли поза рамки панелю. Якщо б кожний панеліст бажав так відповідати то тоді було б не можливо в одному числі помістити всі відповіді, о. Поспішил у своїх відповідях підійшов дуже грунтовно і все виклав логічно і самозрозуміло. Прочитавши їх у читача не залишається ані крихітки на якусь надію. Але коли б о. Поспішил мав, хоч троха, на увазі Бересть, себто Берестейську Унію з 1596 p., то напевно не написав би наступного: «Ми не можемо сподіватись, щоб Апостольська Столиця трактувала Українську Церкву відмінно від других Східних католицьких патріярхатів і Церков». Кожному відомо, що таки наша Церква була відмінно трактована за інші Католицькі Церкви східнього обряду. Власне змагання іде за те, щоби вона була трактована на рівні з іншими і за те до чого Апостольська Столиця зобов’язалась у Бересті. На жаль, історичні права нашої Церкви на протязі років були Апостольською Столицею забрані і нашу Церкву трактовано по мачушиному.
Безпотрібно і зайво о. Поспішил намагається нам доказати, що залежність часом краща за незалежність. До речі зорганізований мирянський рух не прямував і не мав навіть таких ідей, щоби відриватись від Вселенської Католицької Церкви, але будучи в її лоні, була помісною, окремішною, з патріярхальними правами Церквою. Гадаємо, що це природньо і нормально. Мирянський рух, а в першу чергу Патріярх Йосиф нічого надзвичайного не вимагав і не просив жадних привілеїв, не вимагав жадних змін, які вимагали б зміну текстів Євангелії і Біблії, як це домоглись євреї з яких знято спільну вину за христовбивство. о. Поспішил все нам вичисляє, що не можна, але не каже чи є щось, що є можливим, або шукати в неможливому можливого. Тут хочемо тільки назвати африканський терен. Там є Католицька Церква не римського зразку і Папа Іван Павло II був і нічого не змінив, і неможливе є можливим. Це можна б доводити цілою низкою конкретних, а не теоретичних фактів, але розмір статті на це нам не дозволяє.
З відповідей о. Поспішиля на увагу заслуговує те місце, де обговорює питання зорганізованого мирянського руху. Він робить таке ствердження: «Так, наприклад їхня демонстрація (мається на увазі зорганізованого мирянського руху — ред.) внутрі і назовні церковних будинків була невідповідна і викликала збентеження, то все таки ці демонстрації є кращі за мертвецьку мовчанку Церков, покинених їх вірними, які не цікавляться більше долею своєї Церкви через те, що вони не мають жадної надії вплинути на неї». В негативному ствердженні зроблено позитивне заключення. о. Поспішил далі пише: «Проте, як би не побажаний такий рух був, теперішнього Мирянського Руху не можна вважати за дійсного репрезентанта вірних Української Католицької Церкви з таких причин:
Поперше, вони не є представниками числово…» Дальше подає свою статистику, вказуючи який процент мирянства є в рядах зорганізованого руху.
Тут шановний Панеліст робить кардинальну помилку. Мирянський Рух не постав сам з себе і не висунув своїх необоснованих ідей. Якщо нас пам’ять не милить, тоді коли формувався мирянський рух, це була не велика група людей, які піднесли кинені ідеї Блаженнішим Йосифом на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, про піднесення нашої Церкви до патріяршої гідности, то тоді дехто висував ідею створення т. зв. візантійського патріярхату, піддержуючи в той час позицію митр. Амврозія Сенишина. Чомусь тоді наші владики не піддержали ідеї Блаженнішого Йосифа. Якщоб вони були це зробили в той час, то ми сьогодні не мали б цих проблем, якими зараз займаємось. Хай з Богом спочиває митр. Амврозій Сенишин, але,він був той, який тоді провалив справу нашої Церкви. Ідеї Блаженнішого Патріярха Йосифа підняли миряни, ними дорожать, їх плекають, за них боряться і змагають по сьогоднішній день. Мирянський рух не претендує бути репрезентантом. В першу чергу речником і репрезентантом вірних УКЦеркви є Патріярх Йосиф. Не будемо тут спорити про статистику о. Поспішиля скільки і де є зорганізованого мирянського руху? Хочемо підкреслити, що підрахунки о. Поспішиля є дуже поверховні. Запевняю, що значно більше число мирян є за ідеями Патріярха Йосифа, як подає о. Поспішил, але вони формально не є членами Т-ва. Цікаво знати, як є з священиками? Якщо ще хтось з українців не знає про що сьогодні іде бій в нашій Церкві то мусить бути мало грамотний. Про проблеми нашої Церкви є також зорієнтований чужинецький світ, бо від п’ятнадцяти років на сторінках світової преси появлялись досить обширні інформативні статті про нашу Церкву та її проблеми.
о. В. Поспішил робить правильно, коли він вичисляє помилки і слабості мирянського руху, але було б добре, якщо б він поруч того також для самої ілюстрації, написав скільки проповідей було виголошено священиками з церковних амвон на патріярхальні проблеми? Чи з церковних амвон поінформовано про ідеї і пляни Патріярха Йосифа? Також варто було підкреслити, що мирянський рух починав з нічого, не мав для своєї праці жодного форуму і не міг боронитись перед різними нападами. Український Католицький офіціоз «Шлях» писав про мирянський рух, як про комуністів і вєтконґ. Де були ці патріотичні і віддані священики про яких згадує о. Поспішил, що боряться за правду і не стали в обороні правди?
о. В. Поспішил інтересно висловлюється про буллю для коадьютора. Він пише: «Очевидно, що зміст буллі може означати теж і те, що Коадьютор є наділений властю розпочати слідство проти осіб, які в теперішньому часі заряджують тими інституціями і їхньою діяльністю. Він може усунути їх з уряду, а може покликати їх до церковних і цивільних судів. Булля є з легальної точки погляду, дуже добре зложена і може управнювати Коадьютора розпочати судовий позов…» Трудно собі уявити, що думав о. Поспішил пишучи ці рядки.
Коментар о. В. Поспішиля на буллю має свою інтенцію. Ми її тут не будемо називати, щоби не бавитися ворожбою, але про це найкраще знає сам о. Поспішил. Починаючи, що сама булля для коадьютора не дає жадних прав, крім одного — про все інформувати Священну Конґреґацію для Східних Церков, що звучить образливо і недоречно. Це о. Поспішил називає … з легальної точки погляду, дуже добре зложена» … спробуймо запитати, що означає слово «коадьютор»? Помічник, заступник, це значить, що він не може мати більших прав за того, кому має допомагати, чи його заступати. Тут здається в нікого навіть не може бути найменшого сумніву. Можливо, що це в каноністів ці питання представляються інакше? Отже коадьютор не тільки, що не може мати більшого права за свого зверхника, але не може мати тих самих прав, що їх має його зверхник. Так було у всі часи, згідно з Божим і природними законами. Можливо, що каноністи мають свої, відмінні закони, яких простий народ не знає.
Коадютор щойно після смерти успадковує ці права, що їх мав Патріярх Йосиф. Згідно з твердженням о. Поспішиля, то коадьютор має право подавати до суду свого зверхника чи ним створені інституції? Що за аномалія. Тут аж напрошується, сказати, що булля для коадьютора є зайвою. Байдуже хто її видає, чи підписує, це є освячене «беззаконня». Не забуваймо, що папа є помильний, як кожна інша людина тільки у випадку навчання віри й моралі є непомильним. На жаль булля є порушенням Божих і природних законів, Що має робити коадьютор не визначує Ватикан, чи чинники Курії, але той для кого він є коадьютором, себто Патріярх Йосиф. Чи це комусь подобається, чи ні, але булля є ще черговим насильством над нашою Церквою. Де є таке право, яке давало б більші права помічникові-заступникові за главу. Перегляньте родину, громаду, громадські, політичні і державні організації і ви не знайдете такого курйозу, щоби коадьютор мав рівні права? Але це у очах о. Поспішиля одержує признання, що «Булля є, з легальної точки погляду, дуже добре зложена…»
Ми присвятили найбільше уваги о. Вікторові Поспішилові, бо його відповіді виявились для нас найбільше контроверсійними.
Редакція
