Прощальне слово, виголошене отцем Іваном Дацьком у соборі святої Софії в Римі на похороні світлої пам’яті отця-доктора Івана Музички 25 лютого 2016 року Божого
Kожний християнин, що уважно читає послання святого апостола Павла, не може не звернути уваги на те, скільки разів святий Павло послуговується, так би мовити, військовою термінологією. Достатньо прочитати 6 главу послання до ефесян (Еф. 6,10-17) – слова, якими також святий Патріарх Йосиф закінчив свій Заповіт: «Кріпіться в Господі та в могутності сили його. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла і крови, але проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби… Тому візьміть повну зброю Божу…, щоб ви могли дати опір і… міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости. І взувши ноги в готовість проповідування Євангелія миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже…» Думаю, святий Павло вичислив усі роди зброї, яку вживали за староримських часів, щоб представити християнина як воїна – справжнього послідовника Христа… А передчуваючи свою кончину, він пише до свого учня Тимотея (2 Тим. 4,7-8): «Я боровся доброю борнею, скінчив біг віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя…»
Думаю, що не помиляюся, коли скажу, що таким остався до кінця свого життя. Новопереставлений наш отець Іван Музичка як Воїн Христовий, справжній військовий чоловік.
Ми всі вже читали про його дитячі та юні роки, про його село Пуків, місто Рогатин, його любов до української мови, до нашої літератури, до музики, медицини, а передусім до священства і його бажання стати священиком. Ми чули від нього слова докору, які він висловив раз у делікатний спосіб тридцять років пізніше Патріархові Йосифові, що він не прийняв його в часі німецької окупації до духовної семінарії у Львові… Щоправда, Блаженніший Йосиф, так би мовити, відбився в елегантний спосіб, кажучи: «Так, Брате, скільки разів я пережив у своєму житті, що деякі з тих, яким я сприяв і допомагав, згодом відреклися мене і нашої Церкви, а скільки було таких, до яких я, може, твердо ставився і не сприяв їм, а вони в часи переслідування обороняли нашу Церкву, виявили вірність і до моєї особи…» Отець Музичка тоді так характерно для нього усміхнувся і сказав оте своє типове «Еге…», але відчувалося, що був вдоволений цією відповіддю.
…Не було ради, до семінарії у Львові його не прийняли, одначе Господь часто кличе своїх учнів у дивний спосіб. Отець Іван навчається, набирається досвіду, йде в похідні групи і робить свої висновки. Він учителює, грає на скрипці, вступає у військо в рядах першої дивізії «Галичина» стає «військовим чоловіком»… Одначе при замкненому товаристві ми деколи чули від нього слова: «Та який з мене був військовий чоловік, коли я служив фельдшером і був диригентом оркестри…»
Чи був отець Музичка «військовим чоловіком», чи ні, даймо собі відповідь самі, але безперечно, що він хотів стати Воїном Христовим. Після короткого полону в Ріміні він 21 листопада 1945 року вступає як семінарист до Української Папської Колегії святого Йосафата в Римі. Там Іван Музичка студіює філософію і богослов’я, багато читає, пише, стає редактором журналу колегії Alma Mater, диригує хором колегії, видає Гласопісець. Хоч сам він того не хотів, настоятелі призначають його віце-префектом, а відтак префектом студентів-семінаристів колегії. 3 травня 1951 року Іван Музичка приймає з рук архиєпископа Івана Бучка єрейські свячення, в 1953 році здобуває ступінь доктора богослов’я… і приглядається, обсервує, далі вчиться, набирає досвіду та робить свої висновки.
Його святитель архиєпископ Іван Бучко його цінив. Відповідальність тодішнього архипастиря скитальців була великою: духовна опіка над усіма нашими вірними у післявоєнній Західній Європі. Крім отця Мирослава Марусина, отця Івана Хоми і пана Василя Лосічка, владика Бучко бажав, щоб і отець Музичка став його секретарем. Одначе наш покійний отець Іван цього не хотів, або, як пізніше нам казав: «Я хотів лишитися вільною людиною…». Отець Іван Хома йому радив, що як покличе його владика Бучко на розмову, то «цілуй у руку». Але молодий отець Музичка руки не поцілував… «І так закінчилася моя церковна кар’єра», — згодом жартував Покійний.
Владика Бучко висилає тоді його в половині 1953 року до Англії, де він служить сотрудником у Рочдейлі, а після кількох місяців нелегкого життя з твердим парохом у 1954 році стає парохом у Вольвергамптоні, Бірмінгемі і в інших містах, де оселилися наші вірні англійського Мідленду (середньої Англії).
Отець Музичка вивчає англійську мову, володіє нею вільно, як німецькою, італійською (знав він також іспанську і французьку), не говорячи вже про російську, польську чи латинську мови. Він багато читає, стає книголюбом і збирає книжки… Отець Музичка не ізолюється – він знайомиться з місцевими англійськими єпископами, бере участь в деканальних зборах англійського Римо-католицького Духовенства (чого не робив ніхто з інших наших отців на тому терені), він нав’язує дружні зв’язки і з польськими вірними та священиками, внаслідок чого стає близьким приятелем єпископа Владислава Рубіна. Ця дружба дуже придалася, коли єпископ Рубін згодом (1979 р. ) став кардиналом і префектом Конгрегації Східних Церков.
Тому що його рідний брат Стефан, нині вже покійний, студіював у Мадриді, отець Музичка на час студій брата стає, з благословення архипастиря скитальців, академічним душпастирем українських студентів у Іспанії.
Покійний любив молодь, часто бував на пластових чи сумівських таборах, а передусім багато писав. Його друкували в газетах «Християнський голос», «Голос Христа Чоловіколюбця», «Наша Церква», «Українська думка», «Вісті з Риму», у бюлетені священичого Товариства святого Андрея і так аж до наших днів у журналі «До світла».
Отець Іван Музичка писав спогади з війська, з полону, із семінарійного життя. Писав він добре, представляв дійсність такою, як вона була, не бракує там і позитивної критичності. І хоч не поцілував руку свого святителя у 1953 році, все ж улюбленим його читачем був саме архиєпископ Бучко, який завжди його цінив задля його ревності, відданості і творчості і нетерпеливо чекав, коли появиться у «Християнському голосі» наступний фейлетон Кащука – псевдо отця Івана Музички.
Таких фейлетонів він написав чи не зо двісті, з дотепом і гумором, сарказмом та й з критикою він описував реалії українського еміграційного життя. Вже будучи в Римі, отець Хома нам оповідав, що як до владики Бучка надійшло найновіше число «Християнського голосу», то він насамперед читав фейлетони Кащука і часто сердечно сміявся…
Вийшовши на волю, святий Патріарх Йосиф скоро спостеріг ревність і працьовитість отця Івана і хотів його мати при собі в Римі, при Українському католицькому університеті. Отець Музичка радо приїжджав до Риму, але напостійно він не хотів сюди приїхати – він надто любив душпастирську працю і своїх вірних.
Однак обставини склалися інакше саме так, як отець Іван не хотів. Він приїхав до Риму в жовтні 1975 року, і коли я його провадив до його кімнати, в якій він тепер і помер, він мені сказав: «То я вже тут напостійно. Звідси мені вже нікуди».
І чого тільки тут, у Римі, отець Іван за той сорок один рік не робив, яких функцій він не сповняв! Віце-ректор, згодом проректор, а відтак ректор УКУ, парох церкви святих Сергія і Вакха, ректор, а згодом духівник Колегії святої Софії, ректор собору святої Софії, член Релігійного товариства «Свята Софія», дійсний крилошанин Львівського Архиєпархіального крилосу, член Львівської Архиєпархіальної консисторії. І при цьому постійні виклади, зокрема з улюбленої ним катехитики і пасторального богослов’я. Хоч формально отець Іван Хома був редактором «Богословія» і «Благовісника», але фактично левову частку роботи виконував отець Музичка. Скільки статей у цій же «Богословії», скільки рецензій, вся рубрика «Всячина – Varia» були з-під його пера. Вся коректа різних видань УКУ переходила крізь його очі. Коли було потрібно, він працював у Літургійній комісії. Редакція п’ятнадцятитомної збірки Opera Omnia Патріарха Йосифа – переважно його робота. Скільки він готував послань, листів, звернень Блаженнішого… і все появлялося не за його підписом… З досадою і гумором говорив отець Музичка: «Я хіба тільки пишу “голодні кавалки і ніяк не можу зібратися, щоб видати свою книжку –підручник з катехитики»… Цієї книжки він таки і не написав, зате лишив нам силу-силенну статей – мабуть, з п’ятсот…
Отець Музичка мав енциклопедичні знання. З ним можна було дискутувати на різні теми – богословські, філософські, політичні, історичні, про мистецтво. Він знав медицину, фізику, хімію… Словом, він постійно читав і доповнював свої знання.
Організація Літніх академічних курсів (а відбулося їх чотирнадцять), була в руках покійного професора Богдана Лончини і отця Музички. Він був знаменитим і доступним викладачем. Готувався до викладів солідно. У програмі цих курсів завжди були спільні вечері, гутірки, прогулянки з курсантами. Зокрема, незатертими лишаться в моїй пам’яті святкування празника Різдва святого Івана Хрестителя так званого Купала – 7 липня кож- ного року. Блаженніший Йосиф в цей день не тільки служив у соборі святої Софії Архиєрейську Святу літургію, але лишався на обід, радів з нами, і ми святкували, співали веселилися…
Вже наприкінці життя Патріарха Йосифа отець Музичка береться за організацію дияконських курсів. Їх відбулося чотири. Отець Іван був і організатором, і викладачем, і душею цих курсів. Три курси відбулися в приміщеннях УКУ, а четвертий – у монастирі «Студіон». Він переконав і тодішнього архиєпископа-коадютора Мирослава-Івана Люба- чівського викладати на тих курсах і був усе життя вдячний, що владика Мирослав-Іван прийняв це запрошення.
Не забував ніколи Покійний своїх вірних в Англії. Він часто туди їхав у душпастирських цілях. Коли Блаженніший Йосиф у 1977-1979 роках закупив прекрасний будинок у Лондоні як філію Українського католицького університету, він став першим директором філії й після Блаженнішого Йосифа першим головою Британського товариства «Свята Софія». Він і там організовував різні конференції й виклади.
Коли Україна стала незалежною, а наша Церква вільною, він уже в старшому віці кілька разів на рік їздив в Україну, у свій Пуків, і написав книжечку про своє рідне село. Коли я цю книжечку перечитав, то не знав, яке місто більше – Пуків чи Париж… Він викладав очевидно у нашому Українському католицькому університеті, в Національному університеті імені Івана Франка, у Політехніці, у Львівській академії мистецтв і перший раз у 1992 році отець Музичка поїхав до Києва… Повернувшись, він мені сказав: «Отче Іване! Я нарешті побачив Київ – столицю вільної самостійної України!»
Він радів, уболівав та сприяв відродженню Львівської богословської академії, а згодом і Українського католицького університету, і даймо належну данину історії… Блаженніший Мирослав-Іван мав серйозні наміри назначити отця Музичку ректором Львівської богословської академії. Думаю, радше знаю, що єдиною причиною, що так не сталося, було те, що на той час отцеві Музичці сповнилося вже 72 роки. Щобільше, я сам питав отця Музичку, чи він готовий стати ректором УКУ у Львові, на що він мені відповів: «Та що ви? Куди ж мені тепер до того? Нехай до того діла беруться молоді руки, а я завжди, доки матиму силу, допомагатиму УКУ і тим якраз більше зроблю для справи, ніж старий і немічний ректор».
Доля так ним покерувала, що хоч він і часто приїжджав до Львова, все ж постійно проживав у Римі. До останніх днів він уболівав над долею УКУ у Римі, до кінця життя дбав і журився, щоб відбувалися тут виклади, конференції чи курси. А передусім йому залежало на тому, щоб належно торжественно, літургійно і науково ми щороку дня 8 грудня святкували празник нашого покровителя святого Климента Папи. Він був свідомий вартості Риму і вважав, що на першому місці після України слід дбати за розвиток УКУ і всіх наших установ у Римі.
Приглядаючись до постаті покійного отця Івана, бачимо людину зі справжньою священичою поставою як це любив повторяти Патріарх Йосиф. Характер в нього був зрівноважений, хоч мав деколи нахил до меланхолії. Він був людиною второпною і благорозумним священиком, який – завдяки цій прикметі розв’язував важкі, часто й особисті проблеми і ситуації.
Був надзвичайно добрим сповідником. Я хочу наголосити на цьому, опираючись на свій власний досвід. Будучи вірним священиком Католицької Церкви, він добре усвідомлював, що з проповідальниці він повинен говорити як учитель і навчати науку Христову і його Церкви. Одначе у сповідальниці він старався бути справжнім лікарем, який шукав всіх доступних та дозволених ліків, щоб людина, яка прийшла покаятися, видужала.
Отець Музичка був повсякчасно відданим главам своєї Церкви. Чи то глава Церкви звався Андрей, Йосиф, Мирослав-Іван, Любомир чи Святослав він їх усіх любив, поважав і шанував. Це, одначе, не означало, що він не міг висловити і критичну думку чи слово. Блаженніший Йосиф спочатку різко реагував на таку критику, але бувало і таке, що після якогось часу він поступав, як пропонував отець Музичка, і то неначе ця ініціатива виходила від нього… За те Блаженніший Йосиф його дуже цінив.
Саме тому як Патріарх Йосиф святив на владик отців Стефана Чміля, Івана Хому та Любомира Гузара в монастирі «Студіон» 2 квітня 1977 року, то як свого наступника він бачив саме особу отця Івана Музички… Одначе наш отець Іван відмовився від єпископської гідності і можливого предстоятельства Церкви. Він відмовив Блаженнішому в цьому проханні. Блаженніший був тим невдоволений, але пошанував його рішення і щойно відтоді шукав можливостей переконати єпископів обрати владику Любомира Гузара своїм наступником. Хоч отець Музичка відмовився від єпископського служіння, він був єдиним, і то важливим, свідком цієї хіротонії.
Згодом, коли я його запитав: «Чому ж ви відмовилися від єпископства? », то він, може, наївно, але щиро відповів: «Та який там з мене був би єпископ!».
Впродовж усього свого життя отець Музичка зберіг гарну, властиву йому рису доброго гумору. Любив анекдоти, карикатури і передусім життя. Дійсно, він був справжньою доброю людиною!..
Любив він монахів-студитів і ще перед смертю мене питав: «Де є наші студити? Що буде зі “Студіоном”?» Він до смерті журився майбутністю цього монастиря, якого він так любив і в якому провів не один місяць свого життя, зокрема коли був недужим.
Любив наш отець Іван в особливий спосіб сестер. З ними він, крім духовних наук, любив пожартувати і посміятися, не раз перекручуючи їхні імена. . . Напевно це пам’ятають сестри-катехитки святої Анни з ча- сів, як він був парохом на Мадонні і якого вони доглядали в старшому віці вже у Львові, як він їхав на дов- ший час в Україну.
В особливий спосіб любив він сестер-василіянок, що його доглядали довгі роки. Коли я був тут, у Римі, два тижні тому, коротко перед смертю я провів з ним кілька незабутніх розмов. Він тоді між іншим сказав: «Ці наші сестри-василіянки з такою любов’ю мене доглядають, вони прямо як ангели». Почути такі слова від військового чоловіка, який не любив компліментів, було справжньою рідкістю.
Особливо слід підкреслити, що після Бога, своєї Церкви, її глави і України покійний отець Іван Музичка любив наш Український католицький університет. Він особливо вболівав його долею у перших роках існування цієї нашої високої наукової установи. Він всіма силами старався знайти якийсь позитивний вихід із ситуацій, які не раз видавалися невиносимими. Згодом він радів його відродженням, розвитком і ростом у Львові. Коли в листопаді 2013 року отець-ректор Богдан Прах в моїй присутності формально спитав Покійного, чи він згідний прийняти гідність Почесного доктора УКУ, він з місця і з радістю відповів: «Так! Це для мене велика честь». Згодом він кілька разів дав мені до зрозуміння, як цінить цю гідність і яка дорога йому грамота Почесного доктора УКУ, яка оправлена ще висить у його кімнаті.
Дозвольте мені ще сказати кілька слів зі свого особистого життя, яке від 1953 року є пов’язане з особою Покійного. Це ж отець Іван Музичка приготовляв мене до Першого Святого причастя, яке я прийняв на початку 1954 року. Моя мама, вона ще сьогодні живе і є десять місяців молодша за нього, і вся наша родина дуже його любила. Він залюбки бував у нашій хаті та й ночував у нас, як ми ще жили в Рочдейлі в Англії. А перед смертю він не раз ще мене запитував: «А як там ваша мама?»
Коли я був востаннє тут, у Римі, щоб особисто попрощатися з покійним отцем Іваном, він мені вимовив ці слова: «Отче Іване, я вже більше не є військовим чоловіком. Я гарне і довге життя пережив, а тепер я буду вмирати». Очевидно, я бундючно відповів: «Дайте собі спокій, Військовий Чоловіче, Kopf hoch! Голову вгору!». Одначе він з усмішкою і властивим йому гумором мені відповів: «Ех, не молодий вже, чоловіче, я буду вмирати…» Він і я добре знали, в якому стані він перебуває, і слова його сповнилися в понеділок, 22 лютого 2016 року, о годині 20-ій…
Очевидно, нам сумно, нам жаль, і до наших очей тиснеться сльоза, та таке Боже повеління…
Так, Дорогий мій Учителю, довге, добре і богоугодне життя Ти прожив. Наш отець Іван Музичка – військовий чоловік, та в дійсності – Великий воїн Христовий, в якому найбільш влучно здійснюються слова святого апостола Павла: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя…» (2 Тим. 4,7-8).
Воістину подвигом добрим подвизався новопереставлений наш священноєрей Іван упродовж 95 років свого праведного життя!..
Його тлінні останки у крипті собору Божої Премудрості в Римі будуть нагадувати грядучим поколінням, зокрема кандидатам до священства і працівникам, викладачам, професорам, ректоратові й членам Сенату Українського католицького університету, Великого Христового Воїна – отця Івана Музичку.
Вічная Йому пам’ять.
