Як уже повистрілювали, повипалювали й вимордували всіх, кого зловили в свої руки москалі й червоні поляки, а ліси стояли поломані скорострілами, Бескид лежав, як покалічена, смертельно ранена людина, тоді рештки недобитків позбирали на авта й вивезли силоміць на «3ємє одзискане». Бодай би так відзискували тифус і чуму, як відзискували ту нашу Лемківщину, тай Шлеськ, ті людські закривавлені землі. В печінках би їм то стояло!
Ми плакали, товкли головами до повалених одвірків, проклинали того кулявого Рузвелта, але боронитися вже не було сили. Чоловіків не було, яких не вистріляли, то забрали до криміналу. Вергло би їх у хмару! Лишилися старенькі та й молодиці з немовлятами.
Завезли нас до німецького села обідраних, босих і порозкидали по зрабованих німецьких хатах. Нехристи, німці, такі ж розбиті й принижені, як ми, дивилися на нас, як на злодіїв, що зрабували їхні хати, людські землі. Вони нас обминали як заразу, відверталися, ніби ми заражені й прокажені були, показували на нас пальцями і полякам вірили, що ми «бандити». Боже, які ж ми «бандити»?! У нас же все забрали і як худобу погнали нас світами, на заріз! — Ми ж ґазди з діда прадіда…
В неділю пішли ми до косьцьола, бо кожний хотів хоч помолитися за тих небіжчиків героїв, що навіть не знати де, під якою ялицею поклали свої кості, хоч Богові поскаржитися на ту страшну кривду нашого народу просити, щоб змилувався над нами. Де там! Ми в церкву, а люди відступилися від нас… Вони вбрані, під новими капелюхами, тай фудульні, а ми — босі, в наших вишитих сорочках, та й у шматтю, що не встигло згоріти, та й закопчене смерділо лемківською землею. Бідні й сухі як тріски — виголоджені, а тільки очі запухлі від плачу. Молимося навколішках, а вони посідали в лавки та й щораз: «Крульово Польскі», чуємо, співають, а Служби нічого не розуміємо. Нічогісько!
Так ми поневірялися і в Божім домі на тих «одзисканих», аж з’явився між нами священик. Ми з ним порадилися й рішили просити «Людову Польску», аби нам позволила будувати церкву, що буде, то буде, але до косьцьола більше не підемо, їздили, просили, підплачували, але не позволили нам будувати.
Тоді ми зібрали між собою, що хто мав, позичили й купили стару повалену каплицю за селом, щоб там ніби «клуб» робити, але на думці ми мали щось інше. Нам було вже й так все одно. Ніхто й так не мав нас за людей. Легше вмерти, як жити отак.
Одного дня, скоросвіт, ми всі, хто жив, з лопатами, сокирами, тачками спішили до старої каплиці і, як на команду, взялися до праці. Старі, діти, вагітні жінки, працювали, як навіжені; носили, копали, мурували, кипіла робота в руках і співали ми побожні пісні. Навколо нас, на безпечну віддаль «від бандитів» стояли поліцаї і люди, які не могли з дива вийти, які зручні, роботящі і здисципліновані ті «бандити». Нікого з нас не зачіпали, бо бачили, що це відчай, що одно слово, і ми з розпуки кинемось з лопатами на них.
З великим завзяттям ми робили так день-у-день кілька місяців і до «косьцьола» не йшли, а клякали довкола каплиці і так відправляли. Аж усе було готове. На верху стояв хрест, що хтось приніс його крадьки вночі з котроїсь лемківської спаленої церкви, стіни біленькі, а всередині вишиті рушники і помальовані святі й квіти, і царські врата, ну все, як треба. Дуже файно, так як вдома, як має бути. Тай німці вже інакше дивилися на нас. Побачили, що й ми люди. Інакші, але люди.
Священик тепер сказав, що в церкві не можна правити, поки не посвячена. Давай ходити, давай знов просити, але нич не вдалося зробити. Ні, та й ні. Не хотіли їх біскупи до нас їхати, казали, що ми бандити, що бояться їхати між нас, що замордуємо їх, як Свєрчевського, що ми маємо йти до косьцьола, бо «України юж нєма, а ви поляци». Які ж ми поляки, грім би їх побив. Та ж ми лемки!
Поїхала делегація аж до Кракова. Тамтешній біскуп сказав, що він розуміє все і приїде посвятити, бо сяк чи так, то є Божий дім.
Зачалася підготовка до посвячення, а отець все просив: «Будьте людьми. Покажіть, що українці, то гідний нарід». І прийшов той день.
Від гостинця аж до нашої церковці стояв шпалір — насамперед маленькі діти з квітами в кошиках, а далі дівчата повишивані та й у віночках тримали букети, а людей, людей і не знати звідки стільки набралося, а жінки тримали хоругви, а за гостинцем по другім боці стояли німці тай дивилися, що з того буде.
Почули ми на гостинці великий шум, як на облаву. Боже, що з того буде! Чи нас тут зараз усіх повистрілюють, чи танками розчавлять разом із церковцею? Але стоїмо і молимося. Аж побачили повно поліції на мотоциклях, а в середині як арештанта везли в авті аж з Кракова того біскупа. Як заїхали на гостинець, то поліція стала, бо для них, тих комунарів, церква то «трефне», як кажуть жиди. Бояться Бога, як чорти! Біскуп стояв на авті, молодий, ставний, як вояк, а волосся русяве, а очі сині. Виглядав, як добрий чоловік, хоч поляк. Люди замовкли і було нам маркотно, що не свій. У серці кожного кипіло. Стільки кривди зазнали від тих людей, а тут їх чоловік і церкву нам буде святити і між Богом і нами він горою стоїть, а не ми… Кипіло в душі і стискалися п’ястуки, але він відважно дивився людям в очі. Діти почали сипати квіти, дівчата кидали букети під авто, а він благословив усіх.
Коли ж ми увійшли до церкви то заповнили її по береги. Така тіснота, що чоловік рушити рукою не міг. А він стояв на казальниці під бальдахимом, високо над людьми, над нами, а той жаль, що роками стискав нам серце, що кров’ю накипів у грудях вже не міг поміститися всередині. Наше горе вже не мало місця в грудях і воно вибухнуло страшним плачем. Вся церква заридала і заголосила аж тряслися мури. Ми плакали й оплакували тих, що загинули, тих, що по криміналах і на каторзі, тих, що ховалися ще від людей, як дикі звірі, та й свою гірку, прокляту долю вигнанців оплакували. Хлипали діти, що комуною їх начиняли по школах, плакали старці тверді, що цілий вік сльози не зронили, і плач той був нестерпний і страшний.
Отець промовляв і успокоював, але груди ще більше розривалися. Довго ми так гірко плакали, а плач той був, як страшна молитва.
Біскуп зложив руки й молився. Тоді великим голосом заговорив: «люди я розумію вас». І моє серце розриває такий біль: «Од такіх модлуф бєлєє влос» — (від таких молінь волос біліє), але на небі є Бог, і він все знає. Він дасть Вам велику нагороду за ваше горе й кривди»… і так він по людськи до нас промовляв по «українськи», аж ми стихли. Виглядало, що добрий чоловік і нічого не боїться, і я собі так гадаю, чи то не той самий, що тепер є папою?
«Америка»
