Останнє число Церковних Вістей Екзархату УКЦ у Великій Британії старається нас переконати, що патріярхальники всі помилялися лише один єп. Горняк від початку до нині був непомильним. Патріярхату нема, не буде й нам його не потрібно. Ось останні зарядження папи йдуть не по лінії закрпілення та збереження нашої УКЦ (це єп. Горнякові й не цікаве і неважне) але, щоби дати особисту сатисфакцію йому, який від початку до нинішнього дня не признає зверхности Голови нашої УКЦ, веде проти нього, отверту війну й радіє, що патріярхату таки нема. Це загальний тон останнього числа «ЦВ», які вже навіть ради такого тріюмфу визбулися вульгарного тону та особистих напастей.
Чи це не передвчасний тріюмф? Знаємо з власного досвіду, як єпископська канцелярія інформувала чужинців і своїх зверхників з Східньої Конґреґації, команду метрополітальної поліції, «Гом Офіс» і деяких адвокатів. Вона будувала свої інформації на невірних даних, радше видуманих лише для того, щоби очорнити Блаженнішого та його ідеї, а для себе знайти виправдання, співчуття, допомогу чи нагороду.
З численних листів о. канцлера С. Вівчарука, ми часто чули погрози й ворожби про швидку перемогу «законного Владики», про «Сталінград» для патріярхальників. Всі ці листи сповнені обіцянок, що вже ось — ось прийде побіда і ви на колінах будете проситись повороту до законної церкви , надуживано часто слів самого Блаженнішого, щоби доказати, що він сам побачив свої помилки й скоро їх виправить. Ці ствердження вказують, що сторона «оборонців правопорядку в церкві», виходячи із фальшивих заложень доходила до таких самих неправильних висновків.
В чому полягали ці фальшиві заложення. Всіх їх не перечислиш, але зупинімся на деяких. Патріярхальний рух що розгортався по всіх наших поселеннях, єп. Горняк із своїми «дорадниками» старався звузити до чисто льокальної «авантури». Тому підмуровував, знова зовсім фальшивими, аргументами, як «заговір бандерівців проти єпископа», «спроба здобути впливи в Церкві», «горстка заговірників й зтероризована маса збаламучених людей», «спроба неграмотної маси накинути свою волю вченим священикам»…
Коли показалось, що конфлікту не можна обмежити ані до рамок самого Екзархату, ані до самих бандерівців, то почалась акція очорнювання й знеславлювання Патріярхального руху, поодиноких його діячів, самої ідеї закріплення Патріярхального устрою нашої УКЦ, називаючи «схизмою», «непослухом папі»…
Вся повінь наклепів, фальшивих обвинувачень, фарисейських натягань законів Церкви, успіху не принесли. Противно, вони скріпили Патріярхальний рух, а суспільству стало ясним «хто є хто».
Якщо останні почини у справі нашої Помісної УКЦ започатковані Папою Іваном Павлом II хтось уважає перемогою єп. Горняка, то це його справа. Ми добачаємо у всіх тих подіях перемогу нашої УКЦеркви. І хоча ця перемога не є стовідсоткова, бо немає ще визнання, то є всі передумови для здійснення цього в будучому. Тому ми з повною свідомістю твердимо, що це перемога Блаженнішого та тих, що йому допомагали.
В чомуж розбіжність оцінки ситуації? Єпископ Горняк нам заявив, що коли треба вибирати між льояльністю папі й голові своєї Церкви — то він завжди стане по стороні папи. Отже логічно, коли Папа Павло VI ради реалізації ватиканської «остполітік» був готовий призначити нашу Церкву як видиму перешкоду на загладу, а Блаженніший Йосиф закликав нас стати на її захист, — то єп. Горняк вибрав чужий нашій Церкві шлях.
Серед вірних у В. Британії єп. Горняк не знайшов підтримки. Завдяки єп. Горняка та його прибічників церква знайшлась у критичній ситуації: його, та його прибічниками, нерозважними та негідними духовних осіб, вживалось не гідних способів для очорнювання вірних і голови Церкви. Прийшло воження вірних до Лондону та інших місцевостей де відважився показатись, під охороною поліції, екзарх. В репортажах говорилось про відношення поділу вірних є на «фіфті-фіфті» себто п’ятдесят на п’ятдесят, знаючи добре, що на Богослуження під зарядом єпископа приходить 10 до 20 осіб. Тоді коли на Служби Божі, що їх правлять священики Бпаженнішого приходить вірних кілька соток. Отже всі у В. Британії добре знають як на ділі виглядає оте «фіфті-фіфті». Це не перешкаджає у звітах далі твердити, що єпископ має попертя біля 50% вірних, а скоро й це поправиться на краще.
Останнє число ЦВ є призначене для того, щоби черговою брехнею, підорвати довір’я вірних до Патріярха Йосифа, щоби всяких малодухів загіпнотизувати «законами», «рішеннями» чи «заявами папи».
Ми виходимо від потреб нашої Церкви, від її потоптаних прав, від того, що нам потрібне й тому ми уважаємо Блаженнішого Отця Йосифа нашим патріярхом, а нашу Церкву — патріяршою Церквою. Не тому, що «низи того хочуть», але тому, що здоровий розум й національно-реліґійна ситуація того від нас вимагають. А законність, признання прийдуть тоді, коли всі вірні стоятимуть за тим, коли всі священики та єпископи будуть закріплювати Патріярхальний устрій і на своїм синоді рішать ще раз і ще раз домагатись визнання й затвердження. Раз наша Церква стала на патріярхальній базі, то ми Патріярхат принимаємо за дійсний і діючий. Визнання Вселенською Церквою нашої Церкви патріяршою це справа єпископського синоду. Тож не валити осягнене, як робить єп. Горняк та ті, що з ним, але закріплювати, крок за кроком, розбудовувати, та домагатись визнання — це чергові завдання нашої церковної установи.
Оспорювання осягненого й доконаного великим зусиллям так Патріярха Йосифа, як широких кругів мирянства — це очевидне діяння на шкоду нашій Церкві. Виглядає, що «все, що роблять свої, це зле, а все що нам кажуть робити чужі, це добре». Все, що подумане на розбудову своєї рідної Церкви, це «схизма», «непослух» папі, це змова на захоплення влади в Церкві. Чи не так, оборонці правопорядку в Церкві? Поставмо справи ясно й відкрито. Керуймося не особистими анімозіями, але добром нашої Церкви й нашого народу, серед якого вона призначена нести Христову правду.
Трудно повірити, щоби у наш час із Савла став Павло.
Апелюємо до тих, які далі ще вірять, що єп. Горняк дбає про довірену йому Церкву, коли всім нині ясно, що лише тупа впертість, зарозумілість штовхає його на шлях явної зради своєї Церкви та її Голови. Коли йому важніше поставити на свому, чим дивитись на добро цілої Церкви? Коли він замість пошукати загублену вівцю, подбати для неї про безпеку — розганяє своє стадо. Як можете ще нині вірити, що вся злива очорнювань Голови нашої Церкви, яке випливає з під його «благословення» — це діяння на добро нашої Церкви?
Пригляньтесь ближче, поміркуйте й самі судіть. Християнство може бути інтернаціональне, але почитання Бога в кожному народі є своє, відмінне, а в нас на сході зокрема відмінне від латинського. Що нам ближче, наша рідна Церква, чи чужа? Хто має дбати про нашу Церкву ми, наші владики чи папа? Папа дбає про Вселенську Церкву, бо на те він і є наступником Петра, а про нашу мають дбати наші владики із своїм головою). Єп. Горняк нас вчить, що Патріярх Йосиф над ним ніякої юрисдикції не має, бо він залежний прямо від папи.
У томуж числі Ц.В. маємо вже всоте повторене, що єп. Горняк ніколи не був проти патріярхату, ані проти особи Блаженнішого, як кандидата на патріярха. Твердження необосновані, тоді чому така непогамована втіха, що «патріярхату таки не має»? Знаючи спосіб думання єпископа та його канцлера, догадуємось, що він справді є за патріярхатом, але таким, який йому буде особисто довподоби, а інший буде заперечувати. Для єп. Горняка нічого не змінилося, все, ті самі видумані обвинувачення, перекручення фактів для своїх особистих потреб.
