Надзвичайний Синод Владик Української Католицької Церкви з 24-го до 27-го березня 1980 р. тим особливо надзвичайний, що ще довго буде він предметом ніколи незакінченних спорів про якісь його позитиви, а радше в перевазі своїй про негативи. Надзвичайний він буде головним чином як притча для всіх Церков тим своїм діяметрально протилежним духом до фактичних інтенцій його ініціяторів, до самої аґенди синоду і до тих зобов’язань, які, разючо недобраний своїми актуальними представниками збір, мав би здійснювати.
Один із учасників цього синоду особливою мірою буде нерозгриженим ніколи горіхом. Без сумніву, він насмілився на свою поставу, відчуваючи піддержку декого з владик і їх мовчазну, чи може й конспіраційну, на його виступи згоду. Ім’я його не повинно б бути таємницею. Це екзарх Августин Горняк. Він навіть розхвалився у своїх «Церковних Вістях» з квітня 1980 p., отже безпосередньо після свого приїзду зі синоду, продовжувати валення цієї Церкви, якої він мав би бути зі свого обов’язку оборонцем і пастирем. Можна б переходити статтю за статтею цього антицерковного бюлетеня, але в цьому місці ми зупинимося тільки на одній статті, яка очевидячки не дає йому самому спокою. Стаття ця носить заголовок: «Чи вірні можуть вибирати собі пастиря?». Очевидно, наскільки ми знаємо екзарха, йому хотілось би втовкмачувати в сумління і голови Божого Люду, що владика, який і шкідник він не був би, мусить бути прийнятий церковною громадою за свого «пастиря» і абсолютного вседержителя на часових, а вічних людських душ. Між іншим екзархові не йшлося про академічно-богословське питання (на це його психіка і інтелект не спосібні), а про проголошення своєї закам’янілої у своїх гріхах позиції. Він навіть береться розв’язувати ним самим поставлене питання практично так. «Криза в УКЦеркві у Великій Британії, можна з певністю твердити — каже цей побожний автор — буде тривати доти, поки не привернеться в цілості ієрархічний порядок з-перед 1975 p., поки НЕЛЄҐАЛЬНІ СВЯЩЕННИКИ-РОЗКОЛЬНИКИ (це про посланих Блаженнішим Патріярхом і ним благословенних на місію — підкреслення і завваження Б.К.) НЕ ЗАЛИШАТЬ ЦЮ КРАЇНУ і поки збунтовані духовні овечки не приймуть тих пастирів, що їм посилає Церква, посилає Христос (навіть Господа призиває до свого нечестивого діла — Б.К.), а не партійні боси, чи голови комітетів».
Щоб не було переливання з пустого в порожнє і одночасно, щоб виминути діялог з глухим і сліпим, поставмо тільки прелімінарні вияснення до цього його питання і питання само зі себе переміниться на реторичне питання, тобто таке, на яке не ждуть відповіді. Ці вияснення, чи введення у питання будуть сформульовані вихідними питаннями: Навіщо існує пастир у церковній громаді? Яка то Церква дає можливість пастиреві виявити пастирську функцію? І, чи кожний, хто називає себе пастирем, є насправді ним? Відповідь на перше питання самозрозуміла. Пастир у церковній громаді є на те, щоб вів цю громаду до Бога — не терором, не насильством, не злоріченням цій громаді, чи нескінченними напастями, а Божою благодаттю і найбільшою любов’ю, на яку спроможна б була людина. Також самозрозуміла річ, що пастир у приділеній йому дієцезії, чи території, мусить розпинатися просто за Церквою, до якої він силою свого свячення і призначення належить, і діяти єдино для добра цієї його Церкви, а не на її повалення. Цей пастир, якого народ зве преосвященним, мусить щонайменше здати собі справу з того, що пастирство — це не посада і не професія, ані тим більше якась агентура чужих диктаторів, а тісна духова співдія церковної громади зі шанованим цією громадою її духовним керівником. З цього наочно випливає і відповідь на третє прелімінарне питання. Не всякий, хто називає себе пастирем, є цим пастирем. Найменше ж ним є той, що криком і погрозами добивається визнання його пастирем.
Коли б монсеньйор Горняк завдав собі труду, якщо вже не застановиться над темою, з якою поспішає тільки збільшувати хаос і своє, досі безкарне, просування політики чужих босів, так принаймні зробити хочби поверховний обрахунок свого сумління (поскільки воно ще в нього діє), тоді напевно не торкався б цього питання: «Чи вірні можуть собі вибрати пастиря?» Мабуть нікому з вірних Української Католицької Церкви не спливало ніколи на думку вибирати собі пастиря. Але ж це зовсім не визначає, що ці всією своєю душею і всією своєю мислю вірні своєї Церкви, мали б визнати пастирем того, хто не доглядати їх і турбуватися ними прийшов, а калічити їх на кожному кроці, ранити і колоти взяв собі за ціль свого «пастирювання».
Якщо ж ідеться про пряму відповідь на питання із «Церковних Вістей», то якби цьому й не дивувався монсеньйор Горняк, ця відповідь принципово звучала б: Так! Вірні можуть і повинні вирішувати про те, хто мав би бути їх пастир, а не лиходій для них і наказний тиран. І якщо б могли бути теоретично у певних якихсь випадках нез’ясованості, чи упередження з того, або другого боку, то випадок екзарха Горняка такий проречистий, що волає — кричить до неба.
Від коли Церква устабілізувалася в розбудовану ієрархічну установу, завівся і обряд свячення, у якому рубрика, колись актуально практикована, вдержалася по сьогоднішній день. «Аксіос» співала ціла церковна громада тому, хто цією громадою уважався ДОСТОЙНИМ наділюваного йому достоїнства і власти. Інакше ж «анаксіос» супроводило те ставлення в чин, який ніколи не був реалізований.
Тому, що Надзвичайний Синод мав бути першою спробою ісцілити нашу Церкву, а правлячому Голові нашої Церкви, Блаженнішому Патріярхові Йосифові, якнайвиразніше підтверджено його право скликати наступні синоди, скільки разів буде цього потреба, то найближчий синод мусів би в першу чергу вирішити, чи такі, як монсеньйор Горняк, мають право уважатися членами нашої ієрархії, а тим більше «пастирями» саме тоді, коли такі «пастирі» тільки тероризують своїх вірних і соблазняють їх, а ці ж вірні не хочуть уже цілими роками мати таких за своїх пастирів.
А щоб монсеньйорові Горнякові, який не має за собою ні аза кредиту пастиря, а якраз навпаки, не уявлялося, що йому мала б статися кривда, то вказаним було б загальноосвітнє референдум, у якому б увесь Божий люд Української Католицької Церкви мав би подати свій голос у справі пастирської діяльности екзарха Горняка. П’ятирічні кампанії, обезчещування і несказанні напади на особу Голови нашої Церкви надто всім відомі, щоб вірні Української Католицької Церкви, без огляду на те, де вони живуть, могли дати ясну і недвозначну відповідь на питання: «ЧИ ВИ ВВАЖАЄТЕ ЕКЗАРХА ГОРНЯКА З ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ЗА ПАСТИРЯ ПРИЗНАЧЕНОЇ ЙОМУ ЦЕРКОВНОЇ ГРОМАДИ?» — Так, або ні.
