Не один читач поставить перед собою питання, який тут зв’язок змагань Помісної Української Католицької Церкви з баварською місцевістю, себто невеликим селом в Альпах, що має назву Оберамерґау. Хоч село числом своїх жителів невелике, але історичною дією, відомими «пассіонсшпілє», себто показом Христових страстей знане на весь світ. Справді, це на перший погляд може видаватись що немає жадного зв’язку з нашими змаганнями нашої Церкви. Тут ідеться не про сам факт цих ігрищ, але про деякі зміни які зайшли в останньому часі. Про це пізніше.
Історія «пассіонсшпілє» в Оберамерґау надзвичайно цікава. В 17 столітті ця місцевість переживала страшну епідемію. Люди масово вмирали і не було на це жадної ради. Всіх охопила розпач. Одинокою надією була Божа поміч. Люди з сильною вірою молились і прирекли Всевишньому все його величати. Коли Господь вислухав їх молитов і зберіг село від повної загибелі, село своїми власними силами створило на прославу Сина Божого, Ісуса Христа «пассіонсшпілє», як подяка за врятування села. Перша така вистава Христових страстей відбулась в 1634 р. і вона триває з незначними перервами по сьогодні. Ці ігрища відбуваються що десять років, себто на початку кожної нової декади. Вони починаються в місяці травні і тривають до пізньої осені. У цих ігрищах бере участь ціле село. Так було від самого початку і так залишилось по сьогодні. Там немає посторонніх учасників. Село Оберамерґау до цих гор приготовляється далеко наперід. Побачити ці «Пассіонсшпіль», це щось унікального й надзвичайного, що залишається в пам’яті на ціле життя. Сама місцевість серед Альп виявляється чудовою, масові сцени, страсти Ісуса Христа, хресна дорога, розп’яття і воскресення, це зворушливі й незабутні картини. Цього року ці ігрища проходять у перше при зміненому тексті. Тепер коли Ісус Христос стоїть перед Понтійським Пилатом, він не кричить хай невинна кров Ісуса Христа спаде на нас і наших дітей. Також жидівська товпа не кричить, домагаючись смерти Христа. Та й інше в текстах біблійної правди Нового Завіту улягло змінам.
Зміни зроблено на доручення Ватикану, а точніше на безперебійне домагання євреїв. При цьому слід нагадати, що на Вселенському Соборі Ватиканському II, на одній з останніх своїх сесій в 1965 р. Собор прийняв рішення і відкинув дотогочасне збірне обвинувачення євреїв за христовбивство. Згідно з такою резолюцією Вселенська Католицька Церква змінила цей історичний факт. У зв’язку з тим зроблено стосовні зміни в релігійно-церковних виданнях.
Останні ігрища в Оберамерґау, що відбулись в 1970 році були під сильною атакою єврейських організацій, а зокрема з СІНА, що відмічає Нью Йорк Таймс, за 19 травня 1980 р. Для цього вживались різні шляхи тиску й вимог не тільки перед німецькими властями та церковними чинниками, але також і Ватиканом. Євреї не здавали під тим оглядом позицій. Вони добре знали, що за десять років буде те саме, тому вони вже далеко перед тим робили відповідні старання і пресію для того, щоби текст був змінений.
В 1975 році був змінений текст з 18 століття драматичного твору, якого автором був монах чину Бенедиктинів Фердінанд Роснер і після через два роки улаштовано постановку. Американсько-Єврейський Конгрес на цю постановку вислав офіційного представника, який ствердив, що змінений текст є вільний від антисемітизму. Це саме ствердив мюнхенський кардинал Йосиф Рацінґер. Але село Оберамерґау не погодилось з запропонованим новим текстом. Село перевело голосування, яке випало три до одного проти нового тексту. Таким чином перший акт постановки був привернений з старого тексту. Після цього почалась знову пресія з сторони євреїв в США з загрозою бойкоту. Знову почались переговори і домовлення і в кінці таки повернено до змін. Правда зміни ще не повністю вдоволяють євреїв, бо Ісус все ще говорить про тридцять срібняків які взято з єврейської божниці на заплату за зраду Юди.
Ціла справа відкинення збірного обвинувачення євреїв у христовбивстві і похідні від цього має широке політичне і релігійно-церковне значення. Правда православний світ під тим оглядом не ввів жадних змін. В них залишається так, як було. Не буду тут торкати політичних аспектів цієї справи, бо це є окрема тема. Тут власне хочу підкреслити зовсім інший елемент, а саме, завзятість євреїв у праці й прямуванні до мети. Чи хтось міг був подумати перед Вселенським Собором Ватиканським II, що Католицька Церква займе таке становище до домагань євреїв? Значить можна було це осягнути. Зрозуміло, що євреї для цього вклали багато систематичної і безперервної праці та зусиль. Це не сталось скоро, але таки сталось.
Ось тут є відповідь, який має зв’язок наша Помісна Церква, а зокрема її змагання за помісність і Патріярхат. Євреї зуміли вимогти змінити історичну правду, а нам трудно осягнути навіть те, що історично нашій Церкві належить і що за нашою Церквою визнав Вселенський Собор Ватиканський II. Нам все ще кажуть чекати, що не прийшов той час і справу відкладається до без означеного реченця. Поруч з тим постає питання чому так? Це зовсім просто, бо ми ніколи не стали всі разом, не стали одним фронтом. В нас все чомусь є більше, як один Юда. На жаль деякі наші єпископи ще до тепер не виявили в тому відношенні зрозуміння до одностайносте Деякі серед владик все ще підказують, що мовляв нашій Церкві ще не належиться патріярхат або в кращому випадку кажуть, — ми також за патріярхатом, але це на слові кінчається. Знаємо добре, скільки з приводу цього було різних лицемірств і, то в першу чергу серед єпископів. Це вже сьогодні й історія і продовження цієї несвітлої історії.
Здається, що зайво тут пригадувати факти й події з другої половини шістдесятих років. Хоч і це, мабуть не зашкодило б пригадати. До речі ідея патріярхату має своє глибоке коріння в нашому історичному минулому. На жаль, ті які повинні були бути першими в піддержці й реалізації ідеї патріярхату, деякі з них стали поборниками. Не всі владики, як і священики відчули потребу фактичного здійснення, яке вимагало наполегливих і постійних зусиль.
Треба з всією об’єктивністю підкреслити й наголосити, що одинокий зорганізований мирянський рух всеціло, морально і матеріяльно піддержував і піддержує ідею патріярхату Блаженнішого Йосифа. Без наполегливої і плянової праці мирянського руху трудно було б собі уявити будьякі зміни в нашій Церкві. Без мирянського руху, який не опускав Патріярха Йосифа, ледви чи зовнішній, позаукраїнський світ був би знав, що така Українська Католицька Церква існує. Пригадаймо собі, скільки світова преса писала про нашу УКЦеркву до 1963 p.? До того часу ми мали двох митрополитів і єпископів. Що ж все було спокійно. Поволі переходили на новий календар, уподібнювались до латинської Церкви, якщоб не поява у вільному світі Блаженнішого Митрополита Йосифа то не важко було передбачити, де була б сьогодні опинилась наша Церква в діяспорі. Чи це комусь подобається, чи ні, але факт є такий, що наша Церква стала певним чинником. Про нашу Церкву пише не тільки світова католицька, але світська преса. Без причини не пишеться, це значить, що є для цього причина. Іншими словами — існує проблема, якої не можна заховати, відкласти, чи зігнорувати, вона потребує серйозного підходу і справедливої розв’язки.
Ми є безпосередніми свідками, як Папа Павло VI старався проблему нашої Церкви відкласти, щоби не сказати гостріше зігнорувати, але які цього наслідки то ми самі бачимо. Проблема, як така не перестала існувати і це добре побачив сучасний Папа Іван Павло II і тому почав діяти в напрямі наладнання цих питань. Хоч правда, Папа Іван Павло II у листі до Патріярха Йосифа з 5 лютого 1980 року написав, що він стоїть на позиціях по відношені до нашої Церкви Папи Павла VI то все ж таки у своїх практичних потягненнях, а зокрема у скликанні Надзвичайного Синоду у порозумінні з Патріярхом Йосифом виявився іншим. Звичайно треба припускати, що на це мала вплив візита Патріярха Йосифа у Папи Івана Павла II, яка відбулась 7 лютого 1980 р. під час якої Патріярх сказав — я Вас інформую, що питання українського патріярхату завершене і є бездискусійне. Варто на цьому місці підкреслити, щоби себе не обдурювати, що Папа Іван Павло Іі покищо тільки виявився іншим, але ще нічого не зробив з особливої любови до нашої Церкви. Все, що сталось діяв і діє з конечности і потреби, як Голова Вселенської Католицької Церкви, до родини якої і наша Церква належить. Таке ствердження може декого здивувати. Коли ми приглянемось і проаналізуємо те, як діяв і що робив Папа Іван Павло Іі по відношенні до нашої Церкви то прийдемо до переконання, що він діяв в дусі конечної розв’язки питання нашої Церкви. Відкритим залишається питання, чи здійснено цю розв’язку? Звичайно ще ні, але все ж таки деякі питання поставлено в дещо відмінній площині, не так разючо, але більше сприємливо. Покищо в цьому нічого не виявляється особливого, чи якоїсь любови до Української Церкви й українського народу, який на протязі історії так багато потерпів.
Очевидно і оправдано, що можна було мати деякі надії і сподіватись від Папи Івана Павла II, як поляка, який розуміє, знає і також відчуває проблеми нашого народу і Церкви. З єврейського прикладу треба нам вчитись, а це значить дальше безперебійно працювати і не спиратись на надії. В цій ситуації ми повинні в першу чергу ставити до себе більші вимоги, бо від нашої постави більше залежить, як декому здається. Якщоб наша постава, тут маю на увазі поставу наших єпископів, на Надзвичайному Синоді була іншою то очевидно й вигляди були б кращі. Що ж можна вимагати від деяких наших єпископів, які місто слухати свого слухають тих, які мають і розділяють почесті та єпископські мітри. На спільному прийняті перед Надзвичайним Синодом Патріярх Йосиф заявив, що його кандидатом на заступника є архимандрит Любомир Гузар. Як довідуємось, що ця заява Патріярха не була всіма принята але мало цього зараз після цього один з патріотичних владик побіг до Східної Конґреґації і папи, щоби сказати кого висунено кандидатом на заступника Патріярха Йосифа. Чи це не прикре. Отже в таких обставинах ми не спроможні нічого здобути. Вислід був такий, як було подано до загального відома, що маловідомий став відомим і голосним, вибрано більшістю голосами митроп. Мирослава Любачівського. Звичайно в таких випадках не можна заперечувати «Святого Духа», але було б цікаво знати, які сили і з яких мотивів ще діяли поза Святим Духом?
Перед багатьома ще по сьогодні стоїть питання, як це так що мало відомий отець сотрудник скорим темпом скочив на митрополита, а тепер на коадьютора? В останньому часі поширилась вістка, що це заплата за віддану працю. Про це найкраще знає сам митр. Любачівський. При кінці травня митр. Мирослав Любачівський був у Клівленді. На Надзвичайному Синоді Папа Іван Павло II виголосив довшу проповідь про єдність і сказано, що коадьютор Патріярха Йосифа митр. Мирослав Любачівський має юрисдикцію над Церквою-Матір’ю в Україні і Дочерними Церквами у діяспорі. Це справді досягнення, але як виглядає, цього не здійснює коадьютор Мирослав Любачівський. Він будучи в Клівленді не виявив найменшого жесту до патріяршої парафії св. Покрови, не відвідавши її, а вона також парафія Української Католицької Церкви, якщоб митр. Любачівський був відвідав патріяршу парафію, то напевно був би на цьому скористав. В таких випадках добротою роззброюється упереджених. Розуміємо, що тяжко бути самим собою знайшовшись між двома стільцями, себто між Східною Конґреґацією і Патріярхом Йосифом. Ось цими натяками хочеться тільки дати знати, що мирянський рух знає своє місце в Церкві і є свідомий того, що вимагати від своїх владик, а що від Апостольської Столиці. Від українських владик вимагаємо в першу чергу, щоби вони були самі собою, себто українськими владиками, які в першу чергу дбають, турбуються і працюють для добра своєї Помісної Української Католицької Церкви й свого народу і щоби для нашої Церкви відзискали її історичні права, які вона мала перед і в час Берестейської Унії. Якщо євреї могли досягнути таких успіхів, що змінено і виправлено в текстах історичну правду то хіба нам можна осягнути те, що нам належить і що за нами визнав Вселенський Собор Ватиканський II.
Цікаво було б почути, як ці питання плянує і думає здійснювати наслідник Патріярха Йосифа митр. Мирослав Любачівський.
P.S. Як стаття була вже зложена в друкарні, в Українському Католицькому Тижневику «Шлях», за 15 червня 1980 р. появилось дві папські Буллі Апостольської Столиці для митр. Мирослава Любачівського. В одній були визначенні права і обов’язки, як коадьютора Патріярха Йосифа, а в другій його права, як Апостольського Адміністратора для філядельфійської метрополії. Це перший офіційний документ, що говорить про наслідки Надзвичайного Синоду, що його скликав Папа Іван Павло II в порозумінні з Патріярхом Йосифом. Зміст Буллі представляє зовсім іншу ситуацію нашої Церкви і кидає інше світло на відбутий Надзвичайний Синод, як передбачалось і, як до тепер писалось.
Оправдано, читачі можуть ставити питання, чому ж так багато писалось про позитиви Надзвичайного Синоду? Чому підкреслювалось великі досягнення і ще більші надії з яких згідно з Буллею нічого не осталось, а ролю коадьютора зведено до марґінесової — бути інформатором для Східної Конґреґації. Правда в нашому журналі на цю тему були поміщені різні голоси, наскрізь позитивні, здержливі й критичні. Очевидно ніхто з тих, що висловлювались на тему відбутого Надзвичайного Синоду не диспонували жадними офіційними документами, чи інформаціями ні з Апостольської Столиці, ні Патріяршої Канцелярії. До появи Буллі були доступні офіційні промови і проповіді Папи Івана Павла II на Надзвичайному Синоді, але в них нічого не вирішувалось вони мали радше реторичний характер і були деякі натяки, але як виявилось з Буллі, вони не мали жадного практичного примінення. Отже ті що писали про значення Надзвичайного Синоду спирались на припущеннях, здогадах і побожних бажаннях.
З другої сторони можна запитати, чи Булля справді відзеркалює дух і те, що справді мало місце на форумі Надзвичайного Синоду? В це можна мати великий сумнів. Зрештою не все, що появляється з благословення Апостольської Столиці обов’язково мусить бути правдою! По сьогодні ми не знаємо договорень Патріярха Йосифа з Папою Іваном Павлом II. Все ще є багато питань не вияснених. З причин браку вірної інформації голоси в українській пресі були переяскравлені, це зрозуміло. Нам трудно зрозуміти чому в такому суперлятивно-позитивному тоні було інтерв’ю митр. Максима, яке перевів о. мітр. Маріян Бутринський, що появилось в чікаґському Церковному Віснику. Без найменшого сумніву митр. Максим Германюк знав багато більше, він знав все, що діялось на Надзвичайному Синоді, бо ж був його безпосереднім учасником? Можна з приводу цього зробити припущення, що від закінчення Надзвичайного Синоду по сьогодні, до появи Буллі зайшли якісь зміни, чи хтось ці зміни сам зробив? Це може вияснити багато Патріярх Йосиф й Апостольська Столиця, але цього сподіватись трудно.
Останньо прочитавши інтерв’ю переведену з о. д-ром Любомиром Гузарем, що появилась у «Свободі», за 20 червня 1980 р. під заголовком: «Здійснювання Помісности», де підкреслено єдність…» є великим кроком вперед для нашої Церкви, бо об’єднує в одне всіх наших Владик, де б вони не сповняли свого служіння під одним батьком і главою нашої Церкви». Цей самий елемент єдности підкреслює у згадуваному інтерв’ю Владика Максим Германюк. На жаль щось подібного не має сліду У Буллі. Тому ставимо запитання, де написана правда?
Цей Пост Скріптум можна закінчити тим, що ми повинні піти за прикладом євреїв і дальше змагатись за права нашої Церкви. Напевно при наполегливій праці і посвяті ми своє здобудемо. Ми мусимо гідно і достойно видержати.
