Повернімося до згаданого вже листа Івана Павла II до Патріярха Йосифа у справі 1000 літнього ювілею хрещення Руси-України. Цей лист написаний у безпосередньому і дуже ясному стилі, без ніяких т. зв. ватиканських дипломатичних закрутасів та двозначників. Папа пише про князя Володимира, володаря Київської Руси, який офіційно запровадив християнство у своїй державі. Він пише також про ще скоріші початки християнства в Русі та про першого володаря-християнина цієї країни, святу Ольгу. Папа виразно говорить, що святий Володимир «почав поширення віри, найперше в межах свого князівства, а потім аж до крайніх місцевостей своєї країни ’Русь’, що були положені на схід сонця і на північ»* чим є виразно підкреслена місійна дія Київської Руси. Дальше Іван Павло II говорить про старання Київської Руси дійти до з’єднання Східньої Церкви з західньою, згадує про собори в Констанці і Базелі та про дію в цьому дусі Київського Митрополита Ізидора, що на Фльорентийському Соборі (1439 р.) «…завзято осягнув і добився так бажаної злуки між східньою та західньою Церквами. Та одначе, по закінченні того собору, цей же сам Митрополит Ізидор, якого верховний архиєрей назначив, між іншим, своїм леґатом ’а латере’ для Литви, Лівонії, Росії і підніс його до кардинальської гідности, І якого його ж нарід за здобуття єдности Церков прославлював, багато натерпівся за свою ревну екуменічну діяльність, а навіть був замкнений у московській тюрмі, (повищі підкреслення мої — Р.Д.) звідки він утік, прибув до Риму, і звідси кермував справами з’єдиненя. Але важкі умовини, які переважили на його батьківщині, остаточно звели нанівець найкращі надії на єдність, що постали на Фльорентійськім Соборі. Не зважаючи на те, прагнення повороту до єдности з Апостольським Престолом ніколи не заникло між руськими єпископами і вони в місяці грудні 1594 р. і липні 1595 р. заявили, що вони готові ступити на шлях поєднання з Римом…» Тут і мова про Берестейську Унію.
Дальше приходять в цьому листі дуже важливі місця, які відносяться до сучасної ситуації нашої Церкви як в Україні, так і на наших поселеннях. Знана річ, що за часу понтифікату Папи Павла VI, щоб добитися хоч найменших можливостей екуменічних зустрічей з московським патріярхатом, Ватикан почав іти на противний християнській етиці шлях, а саме, під тиском Москви, був готовий відректися уніятів, а зокрема українських, та залишити їх в московсько-більшовицьких лапах, а тут на наших поселеннях одобрювати їх повну латинізацію аж до часу їх самоліквідації. Це і були причини великого конфлікту нашого Патріярха Йосифа з ватиканськими декастеріями, а зокрема з Конґреґацією для Східніх Церков. Однак Папа Іван Павло II заговорив іншою мовою. Ось, що пише він у свому листі до Патріярха Йосифа:
«…Як тоді (роз. в часі заключення Берестейської Унії — заввага Р. Д.) так і сьогодні Апостольський Престіл признає велике значення тій єдності, яка визначається в своїм також зрізничкуванні у візантійськім обряді, церковних традиціях, у слов’янській літургічній мові, в церковнім співі і різних формах побожности, які так глибоко увійшли в історію Вашого народу. Бо вони відкривають духа його і певно в якийсь спосіб є його власністю, як теж рівночасно і відмінністю. Це, для прикладу, потверджується тим, що, коли сини і дочки українського народу залишають свою державу, остаються все, навіть як переселенці, зв’язані із своєю Церквою, яка через традицію і мову і свою літургію для них остає наче духовна «батьківщина» серед чужих народів…» (підкреслення — Р. Д.).
Останніми словами потверджена концепція, що права Верховного Архиєпископа чи то Патріярха не є зв’язані територіяльними обмеженнями, але вирішальним чинником при тому є обряд (включно з традицією). Преважне ствердження з позиції Вселенського Архиєрея!
А дальше слідує дуже виразне заперечення хибного поняття екуменізму такими словами:
«…Екуменічні змагання наших днів, то значить цей труд для взаємного зближення і спілкування в молитві — найбільше між Церквами західнього і східнього світу — не може ані поминути, ані зменшити значення і користи поодиноких спроб віднови єдности Церкви, що стались минулими століттями, які мали щасливий, хоч частинно лише, вислід. Як документ цієї правди є Ваша Церква між іншими католицькими східніми Церквами, які мають свій власний обряд, Без сумніву, у справжньому екуменічному дусі, згідно з найновішим слова значенням, повинна проявлятися і на ділі видна бути пошана супроти Вашої Церкви, як теж і супроти інших католицьких Церков східнього світу, які мають різні свої обряди…»
Тепер погляньмо на реакцію Московського патріярхату чи радше большевицького режиму на лист Папи Павла II до Патріярха Йосифа. Ця реакція була висловлена в листі Крутіцького (номен-омен) і Коломенського митрополита Ювеналія (наступника знаного митрополита Никодима), президента Відділу церковних справ для закордону при московському патріярхаті, до кардинала Жана Віллебрандса, президента Секретаріяту християнської єдности. Лист датований 4-го вересня 1979-го року. У цьому листі митрополит Ювіналій пише про, неначе то, назагал неприхильну реакцію на лист Папи Івана Павла II з боку різних Церков та теологів, і що така реакція (роз. неприхильна) є також серед його братів-єпископів та інших членів російської православної Церкви. Ювеналій говорить, що цей лист заперечує духа рішень Другого Ватиканського Собору і «є відступом у відношенні до зв’язків, які установилися після собору між римо-католицькою Церквою і місцевими православними Церквами». Дальше він з гіркістю пише про те, що в листі до Патріярха Йосифа є сказано, що ’Унія’ далі залишається важливим засобом для відновлення єдности Церков і що ’Берестейська унія зберегла до сьогодні свою церковну і релігійну силу… Апостольський престіл завжди приписував цій унії виняткове значення…’». Вкінці митрп. Ювеналій дає признання Кардиналові Віллебрадсові за те, що між римо-католицькою і російською православною Церквами «установилися братерські відносини» та заповідає, що офіційна реакція його Церкви на згаданий лист буде подана до публічного відома, як одержить «відповідне вияснення щодо справжнього значення цього виступу».
Відповідь Кардинала Віллебрандса вийшла з Ватикану з датою 22 вересня 1979 року. Найперше щодо цієї дати. Це було якраз під час українських урочистостей, що відбувалися тоді в Римі з нагоди п’ятьох ювілеїв. Подруге, коротка, але важна інформація про Кардинала Віллебрандса. Він з титулу президента Секретаріяту християнської єдности брав участь в інтронізації московського патріярха Пімена в Заґорську, 1971-го року. Коли Пімен під час цієї урочистости проголошував підтвердження ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яку проголосив т. зв. «Львівський собор» у березні 1946-го року, то кардинал Жан Віллебрандс і його секретар, єзуїт Джан Лонґ — мовчали. Після їх повороту до Риму також не було ніякого комунікату, що заперечував би таке становище Пімена.
Яка ж була відповідь кардинала Віллебрандса? Найперше він заявив, що відписує в порозумінні з Папою Іваном Павлом II. І це видно з багатьох місць цього письма. Можна сказати, що Кардинал Віллебрандс заперечив себе з часу свого побуту в Заґорську, під час інтронізації патріярха Пімена. Виходить, що повіяло іншим вітром, як на Петровому Престолі засів колишній польський кардинал Кароль Войтила. У відповіді кардинала Жана Віллебрандса є потверджена вагомість уній Східніх Церков з Римом, а в тому і Берестейської Унії. Дальше президент Секретаріяту християнської єдности, відкидаючи закиди президента Відділу церковних справ для закордону при Московському патріярхаті, уточнює екуменічні зобов’язання Католицької Церкви, а зокрема сучасного Папи, і робить таке ствердження:
«…ми бажаємо продовжувати наші зусилля для поглиблення братерських зв’язків між нашими Церквами на те, щоб настало замирення між усіми, включно з нашими українськими католицькими братами…»
Є однак у відповіді Кардинала Жана Віллебрандса один пасус, який може викликати піттійське тлумачення. Можна бути занепокоєним, щоб цього знову не надужила Москва у свою користь. А цей пасус звучить:
«Цим листом я хочу Вас Запевнити, що, пишучи до Й.Е. кардинала Сліпого, Папа бажав звернутися до однієї з Церков і її вірних, які в негодах історії аж до наших днів терпіли за свою вірність Римському Престолові. Вони готуються святкувати тисячоліття особливої важности в їх історії і в історії вашій. В дійсності, Папа, навіть коли він цього не сказав у своєму листі, признає без вагання у вашій православній російській Церкві спадкоємця славної традиції св. Володимира і давньої київської Церкви, яка стала основою віри і тривалости вашого християнського народу».
Тому ми мусимо бути чуйні на московську забріханість і московське загарбництво та давати цьому тверду відсіч!
На жаль, українські вересневі святкування в Римі попереднього року проходили під моральним тиском листа Крутіцького і Коломенського митрп. Ювеналія, під цим тиском жив тоді також Ватикан. Ми дуже боляче це відчули! Ось, ці хмари дещо розвіялися під час промови вселенського архиєрея в Сикстинській каплиці, 12 листопада 1979 року, коли був свячений Філядельфійський Митрополит Мирослав Любачівський. Папа звільнився тоді від впливу ватиканських ворожих нам чинників і був собою. Його слова подиву і признання, звернені в бік нашого сьогоднішнього Солінізанта, Патріярха Йосифа були сповнені великою християнською любов’ю і справедливістю. Дай Боже, щоб в цьому напрямі розвивалися і дальші події в нашій Церкві. Хай Всевишній вселаскаво вислухає наших молитов та уможливить нашому Ісповідникові Віри побачити плоди своїх великих страждань за Церкву і народ в більшовицькій каторзі, як також своїх затяжних змагань у західньому світі.
* Уже після прочитання своєї доповіді в Пітсбурґу я познайомився зо статтею д-р Василя Маркуся, оприлюдненою в журналі «Патріярхат», лютий 1980: «Реакція російських православних на листа Папи Івана Павла II до Патріярха Йосифа (І)». Шановний Автор, між іншим, пише: «…Щобільше, в листі є натяки, що з Києва християнство було поширене й до сьогоднішньої Росії: звідси воно ’перейшло і до крайніх місцевостей Руси, що були положені на схід сонця і на північ’». По-перше, повищий цитат не є вповні ідентичний з дотичним місцем у листі Папи (гл. «Вісті з Риму», надзвичайне видання, 24 березня 1979). По-друге, з наведеного речення виходить, що з Росії християнство перейшло і до крайніх місцевостей Руси… На мою думку, така інтерпретація є дуже довільна.
