Роля Блаженнішого Отця Йосифа у нашій дійсності подібна до ролі біблійних патріярхів серед Ізраїльського народу, а вже тепер можемо твердити, такою перейде вона й до історії. В тій же інспіруючій історії вибраного народу були й інші постаті, що були посередниками між Богом і його народом. Ними були старозавітні пророки. Хочеться тепер провести паралелю між ділом, життєвим призначенням і духовною настановою нашого Первоієрарха та тими великими синами Ізраїля, що перейшли історію як пророки.
Пророча мисль і візія
Популярно називають сьогодні пророками тих, що передбачають наперед, віщують, розгадують майбутнє. Це належало і до біблійних пророків, які мали надхнення і мандат від Бога пророкувати майбутні пляни Божого відкуплення. При цьому вони передбачили й майбутню долю вибраного народу. Справжні і великі пророки, що залишили нам свої свідчення у Святому Письмі, мали глибоке відчуття Божого покликання і його в покорі прийняли. Такий духовний стан виникає іноді і серед звичайних людей, якщо вони у своїй відданості Богові підносяться понад пересіч і себе вповні віддають Божій волі. При цьому мусить бути не лише пасивне сприймання того, що має статися, але насамперед велике особисте заанґажування і внутрішній стимул діяти в дусі цього покликання, проповідувати, голосити, вести, незважаючи на незрозуміння, а навіть вороже довкілля. Такі люди є одержимі великою ідеєю. Вони виступають у житті церковному, трапляються у спільноті національній, у її змаганнях за вищі ідеали. їх різно називають — борцями, революціонерами, реформаторами, національними пророками. Цілком заслужено такою назвою ми наділили великого Кобзаря, Тараса Шевченка, хто пророкував проти різних знаків на небі і на землі, що «Україна встане… світ волі засяє… що помоляться на волі невольничі діти…»
Пророки не перевелися і в наші дні, хоч їх мало у нашу зматеріялізовану добу, вихолощену з духовних вартостей і зорієнтовану на практицизм. А тим менше справжніх і великих пророків.
Коли насмілюємося пристосувати визначення «пророка» до особи нашого Блаженнішого, то робимо це після глибокої аналізи його поглядів, життєвого шляху і діяльности, а головно, намагаючися збагнути його духові настанови. Блаженніший Патріярх Йосиф постійно мав глибоке відчуття свого обов’язку і відповідальности за спільноту. Він утотожнює себе з народом, якому повинен служити. У нього підвищене розуміння свого призначення, від якого людина не має права відмовитися, бо це Божа воля. З нагоди свого 80-ліття Блаженніший Йосиф чи не вперше розкрив важку дилему у своєму рішенні прийняти хіротонію перед сорока роками з рук Слуги Божого Андрея. Коли Митрополит Львівський в час совєтської окупації запропонував єпископське свячення Ректорові Йосифові Сліпому, цей, свідомий важкого стану і небезпеки та неминучих репресій проти цілої Церкви, замітив, що це «страшна відповідальність» приймати єпископське свячення з правами наслідства на митрополичий престіл у Львові, серед даних обставин. Слуга Божий Андрей відповів: «Але ще страшніша відповідальність не прийняти цього обов’язку»!
У свідомості всіх наслідків та в готовості їх зустріти Блаженніший прийняв цей мандат від Бога, переданий йому великим Митрополитом. Він стверджує, що не мав права відмовитися від цієї жертви і обов’язку, що вже тоді переставали бути почестями. Візія наслідків була наявною, бо про це у своїй віщій уяві згадував вже раніше великий наш святець Андрей. П’ять років після таємної хіротонії у Львові, що відбулася 22 грудня 1939 року, здійснилося пророцтво переслідування нашої Церкви і почалася Голгота Галицькго Митрополита. Коли не стало пророка Андрея, його ролю проповідника, наставника і провідника перейняв гідний наступник Йосиф.
Пророк не лише віщує майбутнє. Пророки голосили Божу правду, промовляли до свого народу в імені Ягве, наставляли людей, остерігали їх, вказували правильний шлях, обновлювати віру, очищували вірування і богослужбові культи від принагідного і незгідного з правдивою вірою намулу. Вони — первосвященики, провідники, судді й інтерпретатори Благовісті. Коли занедбана віра, підпадала під вплив панівного поганства, пророки волали і закликали ім’ям Божим завернути з неправильного шляху, стати на дорогу обнови.
Таку функцію старозавітніх пророків виконував і наш Ісповідник, віри з дому неволі у своєму ближчому оточенні співв’язнів, а також до далеких переслідуваних дітей скрізь у новітньому Вавилоні, а головно супроти тих на рідних землях. Його архипастирські послання, що передавалися таємно з-поза колючих дротів Ґулаґів і ручно переписувалися й поширювалися відданими духовними дітьми, були і є закликами немов старозавітніх пророків витримати у вірі, надіятися на краще завтра, не зрадити Бога, любити свій нарід.
А коли цей новітній пророк з’явився поміж нами на волі і вже сьогодні сімнадцять років живе і діє тут на заході, він знов продовжує ту саму ролю проповідника Божої Благовісті, наставника, обновителя віри, судді і первосвященика. Він є нашим духовним лікарем — ізцілителем; коли в нас загніздилися різні недуги — суспільні і церковні — він відчуває обов’язок їх лікувати, усувати наші язви. Він і наш полководець, бо й такими були деякі пророки, й веде нас у чесну боротьбу за справедливу і чесну справу. Він — реформатор нашого церковного життя, яке занепадало, опортуністично зсувалося по похилій площині до пристосуванства, загублення свого характеру, до втрати свого обличчя. І тут піднісся голос пророка «бути собою», пізнати себе, своє минуле, славні традиції християнського Сходу, коріння київського християнства, і в цьому дусі відновитися, зреформувати наші інституції, настанови, очистити занечищений обряд і направити звихнену ментальність. До цього може закликувати лише людина з пророчою візією, із харизмою провідника. Він натавровує наші слабості, вказує на те, що і як потрібно зробити, перестерігає перед небезпеками.
Незабутні образи
Два вийняткові образи Блаженнішого Отця Йосифа закарбувалися на ціле життя у моїй пам’яті. Мав я щастя бути присутнім на останній врочистій церемонії закриття Другого Ватиканського Собору. Базиліка Святого Петра була виповнена гістьми, від найдостойніших до скромних прочан, що, як мені, пощастило їм одержати квиток вступу. Довкола престолу, що на ньому сослужили з Папою найближчі кардинали і представники єпископату, по обидвох боках сиділи Соборові Отці. Між кардиналами і східніми патріярхами сидів і Блаженніший Йосиф. Мої очі зупинялися постійно на його патріяршій постаті, що вирізнювалася білою камилявкою і сивою бородою з-поміж інших. Але в цій постаті було відмінне, щось інше. Задумане високе чоло, пронизливі очі дивилися кудись у далечінь. Наш Блаженніший був присутнім на цьому небуденному торжеств а одночасно десь інде перебував своєю уявою. Десь у минулому, або й майбутньому, десь поза цим пишним достойним збором, може на Сибірі, де залишив співбратів у службі або своїх вірних, а цілком певно, з тими, що на Україні, може в храмі святого Юра, або у якійсь гуцульській церковці. Думав про ту іншу дійсність, у якій перебуває терпляча і гонена частина Вселенської Церкви, молитвою і в гадках згадував й інших овець, що їх має Свята Церква, згадував своїх дітей, своє ближче стадо, йому духово повірене. І був це погляд, візія в інше сучасне, минуле і майбутнє, очима Пророка.
А другий образ, це на Великдень 1977 року ранком рано в час обходу з Плащеницею довкола собору Святої Софії. Після першого обходу наш Патріярх сказав всім священикам, прислужачим і вірним далі обходити, а сам на відкритій площі залишився стояти з своїм патріяршим жезлом, сам одинокий у ранній тиші ще до сходу сонця на тлі собору і ще заспаної природи римського передмістя. Як хід перейшов на другу сторону собору: перед ним не було нікого, стояв він, один на площі і серед поля. Стояв Патріярх, твердо, незрушимо, наче стіна, і також дивився в даль, на Україну линув його погляд і його думка. Так я собі уявляв старозавітніх пророків і патріярхів. Вони стояли, чували, коли — видавалося — народу не було, десь розбрівся, кудись пішов за своїми дрібними ділами. Лиш він стояв.
Коли б мистці могли витесати ці дві постаті нашого Отця Йосифа з мармуру чи ґраніту. Залишився б майбутнім поколінням справжній образ пророка і патріярха.
«До своїх прийшов, і свої його не прийняли»
Послання, проповіді, принагідні слова Блаженнішого Патріярха Йосифа сповнені саме такими закликами, повчаннями й осторогами. Ось лише один принагідний приклад твердого батьківського слова, яким звернувся Блаженніший до декого, хто готов був заміняти український правопорядок і закон підкиненими нам в ім’я римського централізму сурогатами:
«Кому, отже, не подобається український католицизм з своїми правами і законами від часів Берестейської Унії, нехай переходить на латинський обряд і покаже там свій ультракатолицизм…»
Це мова недипломатична і без завивання правди в паперці. Але такої твердої і виразної мови вимагала і вимагає ще й тепер наша дійсність. Її ніхто інший не міг сказати з таким авторитетом, як це зробив Патріярх.
З такою ж одвертістю звертався Блаженніший Патріярх і до Римського Архиєрея, покійного Папи Павла VI. Аргументуючи справи нашого патріярхату, як передумови нашого існування як окремої помісної Церкви в рамках Вселенської Церкви, Блаженніший Йосиф часто згадував, що це «Божа справа», що вона стане дійсністю, вона вже в наших умах і серцях є дійсністю, вона реалізується у нашому власному правопорядку без різних встановлень, «ерекцій» і буль. Бо що більше може бути виявом справжньої волі Божої і народу, як не те чисте прагнення поколінь найкращих синів народу?! «Патріярхат є, подобається це комусь чи ні!» — часто каже Блаженніший Отець. «Якщо не визнає його сучасний Папа, то визнає його наступний» — додає він. У відповідь тим, хто нераз дуже несправедливо і кривдяче звинувачував Блаженнішого, що бажання Патріярхату є його власною амбіцією, він гірко відповідав. Цитую вислів з однієї нагоди, на якій я сам був присутнім. На Різдво 1977 року ми почули такі слова у його проповіді:
«Не ходить, мої дорогі, про особу. Нині я є, завтра мене нема. Але єдність мусить бути, й Патріярхат мусить нас об’єднати, бо то є єдиним, що нас сильно держить, лучить разом і воно мусить тривати дальше. — Ніколи не втримаємося при Апостольському Престолі, як один буде так, а другий інакше…»
Прості, виразні і тверді слова. Лиш так ми повинні розуміти те велитенське зусилля їх Блаженства, як і багатьох Владик, священиків та мирянства до здобуття наших прав у Вселенській Церкві, Чи доросли ми всі — єпископат, духовенство і миряни до ступеня такої свідомости і чи готові ми за ці переконання і правду, освячену історією, гідно постояти?! Пророків не всі розуміли, пророків нераз обмовляли і засуджували. На пророцтво деякі в Старому Завіті, як тепер, відповідали блюзнірством.
Проте це не змінює факту й істини,що великі люди з’являються на коні історії народів, промовляють, прорікають вічні правди, ідучи за внутрішнім голосом сумління і за Божим покликанням та маючи «дар звише». їм у відповідь різні малі люди просторічать і по своєму мудрують. Але це не «мудрість Божа», це не вислів глибокої віри, тільки вислів людського і вигідного спекулювання, дрібного мудрування.
Долею пророків майже завжди було, що їх не все розуміли, не всі, до кого вони промовляли, їх слухали. Треба було довшої відстані часу, щоб їм визнали правду і за їх закликом пішли. Це може повторитися з нами і нашим Блаженнішим Отцем Йосифом. Не його, але нашою слабістю і провиною перед історією буде, якщо ми не послухаємо його голосу. Його голос залишиться пророчим навіть серед пустині. Але нещасливим, а то й проклятим може стати те покоління, що не послухало голосу післанців Божих.
Як же актуальними є для нас сьогодні слова апостола Павла до євреїв і як дуже потрібно їх повторити зокрема сьогодні у цей день шанобливого зібрання у 88-мі роковини нашого Патріярха:
«Пам’ятайте про наставників наших, які звіщали вам слово Боже,
і дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13,7).
У дусі цих думок я б бажав перефразувати той заклик:
«Шануйте їх і будьте вірні своїм Патріярхам і Пророкам!»
