Надзвичайний Синод нашої Церкви відбувся і його вислід прикро вразив широкі мирянські круги. Українська преса вишукала старанно окрушинки його позитивів і представила їх читачам через побільшаюче шкло як великі досягнення того синоду. Чужомовна преса подала реалістичні звідомлення називаючи ту подію перемогою Риму, цебто ватиканських бюрократів.
Свідомі миряни журяться вислідом синоду, але бояться словами критики вразити Папу Івана Павла II і митр. Любачівського, якого протягом пів року із сотрудника піднесено до гідности помічника і наслідника Патріярха Йосифа, без огляду на те що не піддержував змагань за помісність нашої Церкви.
При тому також насувається низка питань. Чому не прибув котрийсь владика УКЦеркви із Югославії? Чи це мало б бути доказом, що ту вітку нашої Церкви вже відірвали від живого її тіла? Також не була заступлена Пряшівська Епархія, хоч у IV Архиєпископському Синоді брав участь Ісповідник Віри й оборонець прав рідної Української Церкви бл. п. Владика Василій Гопко, який визнавав патріяршу владу Блаженнішого. Не була заступлена й Перемиська Епархія під Польщею, де проживає приблизно пів мільйона українців-католиків, цебто стільки що в ЗСА і Канаді разом. Можна було сподіватись, що зі вступленням на престіл Папи Івана Павла II польська єрархія нарешті погодиться на відновлення Перемиського Єпископства.
Вістку про скликання синоду властиво прийнято із великим ентузіязмом. Навчені прикрим досвідом і попередніми потягненнями Ватикану, миряни заздалегідь журились що з того вийде. Свіжими в пам’яті ще були події зв’язані із номінацією та хіротонією нового філядельфійського митрополита, коли то навіть пляновано зіґнорувати законного Голову УКЦеркви Патріярха Йосифа. Також під час свойого побуту в українській Катедрі у Філядельфії папа ані словечком не згадав про Блаженнішого. Отже причин до журби не бракувало, тимбільше, що заплянований синод не мав відбутись у Соборі Св. Софії. Опісля вже прийшли вістки, що предсідником був папа, а не Блаженніший, не Голова тої ж Церкви, якої важливу справу вирішувано.
Як подає «Ньюсвік» із 7 квітня, Блаженніший у зверненні до учасників синоду «зробив останню спробу забезпечити собі сильного наступника, «який мав би бути об’єднуючим чинником для всіх наших вірних — в Україні і в розселенні». Але папа з-поміж трьох кандидатів вибрав 66-літнього митрополита Мирослава Любачівського, який аж до останнього року, коли папа персонально призначив його архиєпископом філядельфійської єпархії, був мало знаним капеляном жіночих манастирів у ЗСА. Цим папа недвозначно сказав українцям, що відтепер Ватикан безпосередньо контролюватиме Українську Католицьку Церкву, щоб вона не видала з себе другого такого сильного і популярного провідника як Сліпий».
Передтим ще в цьому широко почитному журналі написано, що «відколи українці-католики втратили свою Церкву в межах СРСР, Ватикан поступово примусив емігрантів зректися своїх східніх прероґатив. Зокрема римська курія відмовилася санкціонувати всі попередні українські Синоди. Дипломати Ватикану вважають, що автономна Українська Католицька Церква стоятиме на перешкоді їхній політиці в східній Европі. Вони твердять, що створення українського католицького патріярхату серйозно загрожуватиме римській політиці детанту з Москвою… Незадовго перед початком синоду ватиканська делегація запевнила провід російської православної Церкви, що папа нічого не зробить, щоб зрушити з місця справу українського Патріярхату. Це було пізніше підтверджене самим папою, коли він, плавною українською мовою, закликав зібраних єпископів не антаґонізувати російських православних, а ставитися до них як до «братів у спільній Христовій вірі».
У журналі «Ньюсвік» також стверджено, що… «цей синод був тріюмфом римської курії в її довголітній боротьбі за підпорядкування непокірних українців — найбільшої групи католиків східнього обряду».
«Нью Йорк Таймс» із 28-го березня подає, що «хоч Папа особливо підкреслював, що архиєпископ Любачівський був першим на листі кандидатів, яка вийшла в наслідок тайного голосування 15-ох українських єпископів на спеціяльному синоді… ватиканські джерела заявили ясно, що вибір був контроверсійним… Більш того, можна очікувати, що архиєпископ Любачівський працюватиме тісно з курією, адміністративною установою Ватикану, твердять ці джерела. Вони додають, що інші кандидати настоювали б на більшу незалежність від Риму… Багато спостерігачів у Ватикані поставили назначення філядельфійського владики у контекст відносин поміж Ватиканом і комуністичними країнами».
У свойому листі Папа написав, що не має наміру поширити юрисдикцію Блаженнішого поза Львівську Митрополію, ані визнати (створити) український Патріярхат. Єп. Горняк поспішив повідомити про це на сторінках свойого офіціозу «Церковні Вісті» (квітень, 1980), подаючи з вдоволенням, що «Українська Католицька Церква в діяспорі та її ієрархи юрисдикційно підлягають Апостольському Престолові»; за визнання цеї «істини» зрештою довгі роки боровся єп. Горняк зі своїми союзниками.
Із листа папи довідуємось, що Блаженніший зможе скликати синоди, але за кожним разом мусить бути внесене прохання до папи, щоби дав дозвіл на відбуття синоду, а також мусить бути предложений до затвердження порядок нарад. Цебто не обійдеться без цензури.
Ось так виглядає Помісність УКЦеркви, яку через мікроскоп стараються добачати оптимісти і в тому переконати інших.
Можна побоюватись, що саме по тій лінії пішли також праці кодифікаційної комісії, яка вже кілька років розглядає Декрет про Східні Католицькі Церкви. Можливо, що з того Декрету вже майже нічого не залишилось.
Кажуть, що папа не може визнати патріярхату УКЦеркви (і навіть обмежив юрисдикцію Голови нашої Церкви до Львівської Митрополії) з огляду на політичні потягнення Ватикану й діялог із Москвою. Тому й застосовано територіяльний принцип, який був схвалений під час Халкедонського Собору в 451 році, хоч умовини від 5-го століття дуже змінились і в час джетових літаків, масових еміграцій та космічних полетів той перестарілий принцип є вже абсурдом. Йдеться чейже про спасіння людських душ, а не про штучно створені людьми границі держав та колоніальних імперій. Патріярхат — це для нас справа бути-чи-не бути, коли для інших на першому місці стоять різні політичні потягнення.
Багато мали надію, що із понтифікатом Папи Івана Павла II буде привернена християнська справедливість в Апостольській Столиці. І ми терпеливо чекали… Дехто ще надіється на слідуючий Синод УКЦеркви який мав би відбутись у зв’язку з опорожненням владичих престолів. Але якщо й далі папа буде вибирати «одного із трьох» кандидатів, «або одного з поза них», то надії на поправу не може бути.
Згідно із декретом 2-го Ватиканського Собору Східні Католицькі Церкви, а в тому й УКЦерква, мають право й обов’язок рядити собою, цебто також в першу чергу вибирати своїх владик. Досвід показує, що назначування владик нашій Церкві чужими чинниками принесло вже трагічні наслідки. Їх мусять толерувати з конечности, але їхня праця в Господньому винограднику не принесе належних плодів через обоятне а то й вороже ставлення до потреб вірних, до потреб рідного народу, до життєвих потреб Української Католицької Церкви. Вони є тими які легкодушно перерішують різні справи в некористь УКЦеркви й ради здобуття особистих почестей нехтують її правами.
