Над збереженням правопорядку і єдности в нашій Церкві чуває Синод а зглядно голова Синоду — Їх Блаженство Патріярх Йосиф І. На тему правопорядку і єдности в нас дискутується вже віддавна, і на превеликий жаль — без належних успіхів. Візьмім, наприклад, болючу справу єп. Августина Горняка. Ця людина вже від років, проводить в життя роз’єднуючи та відщепницьку політику в нашій Церкві, використовуючи для того єпископський престіл — інституцію Помісної УКЦ. Трагедія в тому, що анти-українсько-християнська робота єп. А. Горняка проходить безкарно зі сторони зорганізованого українського суспільства. Однак наймогутнішим голосом повинно бути становище Синоду Помісної УКЦеркви у відношенні до справи єп. А. Горняка. До сьогодні наші владики не знайшли відваги, яка потрібна для розв’язки цього питання. Ієрархія Помісної УКЦеркви повинна взяти до уваги, що особа єп. А. Горняка для української спільноти являється символом зрадника. Ми не маємо довір’я до єп. А. Горняка і ми не бачимо як цей стан може змінитися в майбутньому. Синод Помісної Церкви повинен заявитися по стороні церковного правопорядку до подій у Великій Британії, залишаючи єп. А. Горнякові до диспозиції дві альтернативи: знехтувати голос Синоду Помісної УКЦ, і залишити ряди українського Божого Люду, або піти слідом Владики Мирослава Марусина.
Як на ділі дорожить єдністю нашої Церкви їх Блаженство Патріярх Йосиф І, видно також з прикладу в Чікаґо. Там минулого року парафія св. Володимира і Ольги канонічно підпорядкувалася Чікаґському Епархові Преосвященному Ярославові Габрові.
Координація і контроля нововведень
Всі роди нововведень до богослужень в Помісній УКЦ — повинні мати дозвіл від Постійного Синоду Помісної УКЦеркви, а зглядно його голови Патріярха Йосифа І. Немає і не повинно бути дискусії в справі централізації й контролі над богослужебними змінами. Архиєпархіяльні правопорядки, якщо такі існують, мають звичайно характер хуторянський і як такі не є спроможні задовольнити потреб цілої Помісної Церкви. З огляду на специфіку обставин серед яких живуть вірні нашої Церкви добро й потреба нашої Церкви вимагають одної всеохоплюючої керми, особливо коли йдеться про впроваджування змін до наших богослужень в автохтонних мовах, які являються корінною зміною нашого церковного обряду. Питання залишається покищо відкритим, як далеко і до якого ступеня можна такі зміни допустити, щоби вони не прибрали характеру, який є несумісний з потребами Помісної Церкви. Асиміляція може послужити як клясичний приклад, де неукраїнськомовні богослуження будуть тому процесові сприяти і тим самим шкодити потребам Помісної УКЦеркви. Побудова певних інституційних границь, в середині яких автохтонні богослуження повинні придержуватися при всяких умовах являється середником першорядної ваги. Організаційні рамки такого оборонного пояса повинен узакономірнити Синод Помісної УКЦ.
За непорушність поставлених границь відповідають поодинокі архиєпархії. Слід мати на увазі, що вага проблеми з єп. А. Горняком, полягає також в тому, що дехто з нашої церковної ієрархії і громадянства не можуть спромогтися розглядати й насвітлювати його роботу в нашій церкві в контексті чужих — неукраїнських інтересів. Однак границі оборони самобутности Помісности Церкви не є ще спрецизовані і тому ми мусимо терпіти це що робить єп. А. Горняк.
Богослужебники в автохтонних мовах
Потреба виготовлення відповідних перекладів наших богослужень на автохтонні мови є необхідна. На цьому відтинку в нас існує свого рода отаманія. Відчувається необхідна потреба дати мирянам і священослужителям один служебник і тим самим усунути з церковного вживання ту різноманітність книжок, які в нашій Церкві набрали права прилюдности. При патріяршому престолі існує вже від давна літургічна, міжєпархіяльна комісія. Склад цеї комісії треба підсилити і скріпити людськими та фінансовими ресурсами. Такий підхід до справи є куди корисніший й ефективніший, ніж братися індивідуально за діло перекладання і видавання служебників, як це в нас часто практикується. Недавно, мав я нагоду говорити на тему впроваджування англомовних богослужень зі священиком з Канади. Наша розмова зійшла на тему перекладів служебників і мій співрозмовник ознайомив мене з такою подією: свого часу владика, до которого єпархії належить отець-співрозмовник повідомив священиків своєї єпархії про скликання соборчика, на якому плянувалося розглянення перекладу служебника на англійську мову. Декілька днів пізніше прийшло повідомлення від того самого владики, що соборчик не відбудеться тому, що переклад нашої св. Літургії на англійську мову вже приготовив сусідний владика. Таке поступовання наших владик в Канаді не має оправдання з таких причин: воно є неправомірне і воно є, сказавши ласкаво, явищем згіршуючим. Наші богослуження в автохтонних мовах повинні бути точними перекладами українських богослужебників. Їх повинна приготовити міжєпархіяльна літургічна комісія при патріяршому престолі. Ця комісія і ніхто інший повинна занятися перекладами наших богослужень на автохтонні мови. В противному випадку в нашій Церкві сіятиметься різнородність і проходитиме докорінна зміна не тільки українського святого церковного обряду, але також зміна змісту самих богослужень. За живий приклад такої перспективи може послужити англомовний служебник св. Літургії Івана Золотоустого яким користуються деякі церковні громади Помісної УКЦ в ЗСА. Цей переклад, якщо його таким можна назвати, не покривається в багатьох місцях з текстом цеї самої св. Літургії надрукованої в служебниках виданих Патріяршим Престолом. В даному «перекладі» аж роїться від крикливих пропусків і помилок. Мабуть тому згаданий «служебник» не має апробати церковної влади. Однак його вживають і священослужителі й миряни. Дійсно це є приклад безсоромности, що заіснувала на цьому відтинку в нашій Церкві.
При перекладах наших богослужень на автохтонні мови слід триматися засади збереження органічної пов’язаності й одності цілости Божого Люду Помісної УКЦ, втілюючи до перекладів богослужень в автохтонних мовах певні літургічні частини в традиційних мовах. Водночас, з метою зближення і удосконалення богослужень в автохтонних мовах з нашими традиційними богослуженнями необхідно втілювати до служебників в автохтонних мовах св. богослуження в транслітерованому виді української мови. Транслітерований текст повинен послужити вірним мирянам як засіб для методичного навчання й засвоювання слів українського тексту св. Літургії, тощо. Реалізацію таких практик переводить в життя священослужитель постепенно підчас проповідей кожної неділі й свята. І так, наприклад, священослужитель спочатку пояснює і робить переклади на автохтонну мову слова, як, Господи помилуй, амінь, Тобі Господи і т.д. Підчас наступних богослужень священослужитель допомагає вірним втілити засвоєні слова молитви до автохтонних богослужень. Так процес продовжується аж до часу вичерпання заплянованої і виготовленої в служебниках програми українізації всіх богослужень в автохтонних мовах. Митрополит Амброзій Сенишин колись твердив, що зрозуміння нашої св. Літургії вимагає знання около 500 слів. Пропоновану програму можна перевести в життя на протязі кожних двох років. В розмовах з активними учасниками англомовних богослужень виявляється, що серед них знаходиться поважне число приклонників ідеї впровадження систематичного навчання українських слів — мови до тексту у св. Літургії. Запорукою успіху пропонованої програми являється наше духовенство, а радше постава нашого духовенства до програми українізації наших святих богослужень і нашого святого Обряду. Останнє й вирішальне слово залишається за Синодом УКЦ. Ця установа повинна постанову українізації наших богослужень ухвалити й забезпечити її життєздатність відповідною організаційно-канонічною структурою. Програма українізації автохтонних богослужень в нашій церкві мусить бути забезпечена, так би мовити, зубами від імени і в імені Синоду наших владик. Посилення і поглиблення церковно-релігійного життя українського Божого Люду в діяспорі в навечеря святкувань 1000-ліття хрещення Руси-України справою актуальною і благодатною. Ефективним засобом в розв’язці цього завдання являється відродження і відновлення українських богослужень в нашій Церкві офіційно-інституційної українізації богослужень в автохтонних мовах. Дальші занедбування українського фактора в богослуженнях в нашій Церкві може погіршити стан до такої міри, що 1000-ліття хрещення Руси-України будемо святкувати одною ногою в могилі.
Крім служебників необхідно забезпечити наше духовенство відповідними посібниками призначеними для проповідей. При виготовленні посібників слід додержуватися такої засади, щоби зміст тексту проповідей базувався виключно на одному джерельному матеріялі, в якому повинні бути включені пояснення про історію нашої Церкви, святий церковний обряд, помісність, синодально-патріярхальний устрій тощо. Проповіді в нашій Церкві треба усучаснити до того степеня, щоби українські миряни також відчували свою посередню відповідальність за долю Помісної УКЦеркви. Недостатнім є спиратися в проповідях виключно на аспекти сумління. До арсеналу катехизації необхідно втілювати докази, свідоцтва живі документи, як наприклад релігійний елемент наших змагань за національне і державне визволення, Патріярхальний рух і т.д. Героїчна свята постава наших церков і УПА проти німецького і московського колоніялізму. За приклад повинні послужити проповіді св. Отця Івана Павла II, які він голосив в Польщі в 1979 р. Український Католицький Університет повинен заопікуватися виготовленням такого посібника для проповідей, покликуючи до цього діла експертів з нашого духовного й мирянського наукового світу.
Наше духовенство — включно з тими, які дають реколєкції — повинні взяти до уваги, що від них сьогодні вимагається порушувати і систематично насвітлювати українську самостійницьку тематику у світлі св. Євангелії і в рамках Христової Церкви. Провід нашої Церкви повинен пам’ятати, згідно з думкою подавляючої частини вірних нашої Церкви, індиферентне ставлення частини нашого духовенства до таких справ, як помісність, Патріярхат, український дисидентський рух, УПА і т.п. є явищем неоправданим, яке не служить для добра нашої Церкви.
Потреба поновної підготовки духовенства
Для успішного засвоєння і закріплення теоретичного і практичного матеріялу в таких посібниках поодинокі єпархії організують і переводять періодичні семінарі для свого духовенства. Такі семінарі дадуть нагоду поділитися думками, практичними порадами, занотувати побажання та піддати критичному оглядові досягнення за пройдений проміжок часу. Очевидно, що такі семінарі повинні бути так улаштовані, щоби їх учасники мали змогу продемонструвати свою індивідуальну ініціативу, оригінальність в підході до розв’язки існуючих чи наростаючих проблем. Взагалі семінарі повинні мати характер інтелектуальної, українізуючої обнови для нашого священства, включаючи в тому вимогу, що учасники підчас семінарів послуговуються українською мовою. Якщо зайдуть індивідуальні потреби — то необхідно проводити семінарі-курси проповідувань в українській мові. Такі вимоги повинні знайти зрозуміння і підтримку серед нашого священства а особливо серед тих духовних осіб, які досить ревно пропагують потребу впроваджування богослужень в автохтонних мовах. При цьому вони оправдують своє становище бажанням служити обидвом частинам парафії однаково, або бажанням задовольнити душевні потреби неукраїнськомовних мирян нашої Церкви. Пропоновані семінарі і пов’язані з ними передумови й вимоги ідуть крок дальше. Від тепер духовенство Помісної УКЦеркви буде мати золоту нагоду стати на зустріч душевним потребам цілої Помісної УКЦеркви — не занедбуючи при тому потреб неукраїнськомовної частини українського Божого Люду. Немає сумніву що інтелектуальні збагачення нашого духовенства на таких семінарах буде корисне для всіх вірних мирян нашої Церкви. Вимога все більших особистих вигод завважується серед нашого духовенства. Питання є чому воно так мусить бути. Чому в нас існують випадки, що священик дивиться на телевізію або сидить в холодку під деревцем, підчас того, як в українській школі відбувається навчання релігії яку переводить мирян? Чому в нас завівся нікчемний спосіб спілкування деяких духовних отців з нашою молоддю в неукраїнській мові? Або ще такий приклад: батьки заохочують сина до вівтарної служби. По закінченні св. Літургії син приходить до батька і каже зі сарказмом: «І ви думаєте, що за престолом, при престолі і в захристії вживається українська мова»? Не місце тепер розглядати причини браку покликань в нашій Церкві. В нас існують духовні особи, які, мабуть зі звички, стараються це питання звузити до гри слів. Українізуюча програма наших богослужень, при динамічній підтримці семінарів може послужити не тільки як терен але й також як засіб для подолання недоліків, які мають нездоровий вплив на покликання в нашій Церкві.
Підготовка мирян
Немаловажливим фактором у впроваджуванні автохтонних богослужень являється мирянство. Звичайно миряни є поставлені перед доконаним фактом. Подібно як впроваджувався новий календар в нашій Церкві. Практика показала, що несолідне приготування мирян до так важливого рішення як впровадження чужого календаря чи впровадження неукраїнськомовних богослужень в нашій Церкві є нашою хворобою якої ми мусимо позбутися. Підготовку мирян до такої події не вільно утотожнювати з пропагандою спрямованою в сторону про автохтонних богослужень. Навпаки, необхідно пояснити всі негативи які є пов’язані з переходом традиційного богослуження на автохтонне богослуження. Рівночасно, охочих на автохтонні богослуження треба познайомити з передумовами й вимогами, що їх впроваджування нововведень супроводить, включно з програмою українізації. Слід уникати впроваджувати нововведення шляхом заряджень чи дерективів. Такий спосіб є чужий для нашої Церкви. Він виказався в минулому непродуктивним, він є нехристиянський. З мирянами треба порозуміватися і шукати порозуміння на базі любови і єдности українського Божого Люду в його Церкві. До акту впроваджування богослуження в нетрадиційній мові необхідно приготовити обидві сторони: тих, які бажають богослужень в автохтонній мові і тих, які є проти нововведень. Обов’язком духовної влади є перестерігати тих мирян, які знають українську мову, що св. Літургія в автохтонній мові не є придумана для них. Вигода й опортунізм не є свідоцтвом прикладного християнина-українця. А вже ніяк не сміється допустити в нашій Церкві до такої ситуації, коли священик агітує до співучасти в англомовній св. Літургії юнаків і юначок які є активними членами українських молодечих організацій.
