Сам і не знаю, у які слова убрати цей стан. Ніби й вірю, а почуваю таки, що я загубив свою віру. Усе неначе б то плило давнім, усвоєним, усім моїм «я» утвердженим, руслом, а віра моя чомусь то не та. Колись, було, ця віра була віддихом моєї душі, світлом у життьовій сіризні і мряці, прибіжищем у скрутах і тіснотах життя, натхнінням у хиткій і зрадливій путі та й завжди готовою відповіддю на тисяча галасливих і запаморочливих питань. Цієї віри вже в мене немає. Щось сталося з цією вірою. Десь вона віддалилась від мене. Чи справді воно так, а чи таке тільки якесь нез’ясоване гнітуче почуття? Треба б обслідити і треба впевнитися, бо стан цей невиносний і стан цей дратує украй. Можливо ніхто із сторонніх цього по мені не помічає, але ж, чи це допомагає мені? Голос же десь із глибин кричить у душі: «віруєш, чи не віруєш ти?». Як же дослідити це і як сказати — так, або ні? — Візьму ото, сказав я собі, — те «вірую», що його склали святі Отці першого християнського Собору, коли вже не свідки Христового перебування на землі, то найближчі переємники Божої істини.
Проказую собі: «Вірую у єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі …» І воднораз озивається душа: вірую. Так, безумовно вірую.
… «І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, що від Отця роджений перед усіми віками» … Спонтанний знову отвіт: вірую!
«Він задля нас, людей, і ради нашого спасіння із неба зійшов і воплотився із Духа Святого і Марії Діви і став людиною». — Беззастережно вірую, вірю у це.
І що Він «був розп’ятий за нас за (часу) Понтія Пилата і страждав і був похований». — Так! Вірую і визнаю це за безсумнівну правду!
«І воскрес у третій день, згідно з писанням». — Вірю, вірю, вірую!
«І вознісся на небеса і сидить праворуч Отця». — Вірую, без сумніву вірую!
«І вдруге прийде зо славою, судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця». — Вірую у це всією моєю душею.
«І в Духа Святого, Господа, животворящого, що від Отця і Сина ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославлений, що говорив через пророків». — Так! Вірую і жодних сумнівів не маю.
«В єдину, святу, соборну і апостольську Церкву»..
— душа мовчить. На самі по собі слова, століттями і живою вірою освячені слова, відрухово хотілось би сказати: вірую. Але … ця ЦЕРКВА ЄДИНА, СВЯТА, СОБОРНА і АПОСТОЛЬСЬКА віддалюється у сиві віки і чомусь то якось не зринає перед очі Церква наших днів. Дивно самому стає. Ціле своє життя я вірив в цю Церкву, оту Божу Установу, учительку людства, провідницю по цій долині сліз і з найбільшим довір’ям приймав все, що
вона тільки до вірування подає. А от раптом якась порожнеча … Нехай тепер хтось розгонить із душі цей туман, що оповив її. Нехай знайдеться хтось такий, хто б вияснив мені, як це зрозуміти, що напр. 20-25 літ тому комунізм був офіційно для Церкви єрессю і признаватися духовним особам до цієї єресі накликало церковну клятву на ці ж духовні особи … А от в цій хвилі цей самий, здавалось би, провід Церкви не то що не вважає комуністичну доктрину за якусь єресь, але найвищі владарі цієї самої Церкви приймають комуністичну «біблію» за свою, а пактування і братання з комуністами стало навіть святим ділом (екуменізм!). А скажіть мені, як погодити ту істину, що Церква навчає вічних правд, з тим фактом, що в одній і тій самій Церкві найвищі її представники поділилися аж на сім ідеологічних відламів, з яких шість є явно єритичні і незбіжні ні з навчанням Церкви,ні з традицією? Скажіть мені, як це можливо, щоб Учителька вічних правд дозволяла на існування, ба! і дію «нових теологів»? Для неознайомлених із цими «новими теологами» треба вияснити, що для них не існують уже тверді правди Христової Церкви, не існують ні догмати, ні навчання Вселенських Соборів, чи Отців Церкви. Все це за їхнім «поглядом», чи уявою треба тепер переосмислити і зревідувати. Це вам не звичайні єретики, а правляче тіло Церкви. Скажіть, будь ласка, якщо все те таке змінливе і часове, то яка певність, що це, що проповідують ті, що тепер при владі, є якось наближене до правди, або мало вас переконати і зв’язати вас прийняти це за правду? Дві тисячі років люди жили і вмирали, як годилось християнам, за християнським звичаєм і християнським законом. Дві тисячі років не має тепер для деяких церковників ніякої ціни. Церква починається тепер від них. Вони розуміють церкву, як видовище. Назвавши себе «харизматиками», богослужбу, ними заведену, повертають на спірітуальні сеанси, де автосуґестія і самогіпноза плюс многолюдна психоза заступають Божу присутність, а шаманські обряди Службу Божу. Чергова дивізія Церкви, це т. зв. «християнські марксисти». Для них церква — це соціо-політична справа. Активна, мілітарна боротьба, переважно в підпіллі, або революція в ім’я будування комунізму є їхньою «вірою» і службою для … церкви.
Не було б потреби згадувати їх і робити їм рекляму, якщо б вони були поза рамами Церкви. На жаль всі ці орієнтації, уґрупування і табори вдерлися у Церкву і охопили всевладну верхівку Церкви… Прошу, не кажіть мені, що Церква сьогодні єдина, свята, соборна і апостольська. Чи здаєте собі справу з того, що правляче тіло Церкви складається сьогодні у подавляючій більшості з прогресистів і всяких вільнодумців? Незорієнтовані люди думають, що екуменізм, який тепер проводиться в життя, готує нову еру для Церкви. Ідуть діялоги. Але які їх наслідки? Заражене завжди небезпечне для здорового. Ніколи не до подумання було, щоб Церква витрачала час на такі «проблеми» як гомосексуалізм. Сьогодні ця справа першої ваги, а деякі «церкви» навіть узаконили цей гомосексуалізм. Якщо дальше будуть іти в Церкві такі діялоги і такий екуменізм, то не зчуємося, як скотоложство і содомський гріх стануть чеснотами.
Якби й цього не бажалося, сьогоднішньої Церкви ви не можете назвати святою. Та й апостольською вона тільки символічно. Те, що їй підходить тепер, то це названня: зганьблена і збезчещена Церква.
І коли я мав би перед своїм сумлінням і перед Богом назвати ще у сучасну пору один виняток із повищого ствердження, то це воістину свята і справді апостольська є на сьогоднішній час моя рідна, незамінна, Українська Церква. А, коли бачу і на кожному кроці відчуваю, що ця якраз заслужена, геройська і свята всією своєю істотою Церква дізнає таких гонінь, нападів і пекельного підриву зі сторони «нових теологів», що обсіли всевладно Апостольську Столицю, то я примушений сказати, що я втратив віру. Віру у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву.
