У той тривожний час народньої скорботи,
як серп і молот звис, зачервонивши Львів,
прийняв Ти хрест тяжкий Церковної Голготи,
бо святоюрський князь Андрей так повелів.
А згодом взяв до рук посох митрополита
і Церкву очолив в огні війни та бур,
яка, мов Йона той, попала в пащу кита, —
на смерть тягнув її Москви кривавий шнур.
Як пастир, Ти овець не кинув на поталу
жорстокості катів, верстав свій шлях в снігах,
пив чашу горя, мук, бо ж били, катували,
від стужі завмирав у час пурґи в тайґах.
Так вісімнадцять літ пробув Ти на Сибірі,
аж янгол — посланець звільнив Тебе з всіх лих;
за чесність, святість, біль, за непохитність в вірі
нам Церкву прикрасив, неначе німб святих.
У Римі, як колись, опинюєшся знову,
та не змарнуєш дня, із творчих вже спонук
довершуєш свій плян духової обнови:
Софійський ставиш храм, будинки знання й штук…
і сорок років вже, немов Мойсей в пустині,
ведеш розбитий люд у рідний Ханаан;
задивлений на Львів, на Київ, небо синє…
На шляху бунтарі лукаві, мов Датан.
Сій, Патріярше, сій між нас любови слово,
що лине з уст Твоїх, чи писане пером,
щоб єдність, віра, труд, зродили волю знову,
щоб золотів наш Львів і Київ над Дніпром.
Дай, добрий Боже наш, щоб Патріярх мав силу,
щоб довго жив, завів свічад у вільний край;
очищених з гріхів і беззаконня пилу,
нехай благословить нас всіх там Адонай.
Філядельфія, 28 серпня 1979 р.
