Вступлення у понтифікат Папи Івана Павло II створило міраж у вірних Христової Церкви, що дотеперішня криза в Церкві раптом зламалася і оце систематично почнеться поворот до нормального пливу життя Божої Установи. Перші бо самостійні і як же багато — надійні кроки нового папи були справді найкращими заповідниками, що врешті Церква найшлася у гідних руках, до того ж ще незвичайно харизматичних і ніби для цього спеціяльно освячених. Правду кажучи, немає ще, Богу дякувати, покищо крикущої причини попадати у повну зневіру. Але вичувається, що папа, навіть з такими прикметами, як Папа Іван Павло II, не багато може зарадити лиху. У чому ж справа? Справа в тому, що тепер властиво Церквою керує не папа, а його Курія. Папа, як папа, закінчив повноту своєї, ніким не квестіонованої, влади зі смертю папи Пія XII. Хто ж ця Курія? Звичайно її окреслюється досить вірно названням — «машина Ватикану». На ділі це безіменний легіон. Уже напередодні папи Пія XII почали висувати голови всякі екстремісти, тоді ще тільки всякої масти «аджіорнаментолісти». Раптом за понтифікату добрячого папи Івана XXIII всі вони вже вспіли оформитися аж у сім груп, з яких 6 у Католицькій Церкві були досі навіть не до подумання. Як це сталося, що не зважаючи на офіційне засудження Папою Пієм ХІІ комунізму і не зважаючи на прибавлену до цього погрозу, що кожний священик, який явно буде признаватися до комунізму, буде екскомунікований, комунізм знайшов таки доступ до Церкви і то доступ до найвищих верхів Церкви, буде ще довгий час загадкою. На всякий випадок за комуністичні симпатії Папа Пій XII мусів видворили від себе свого довіреного секретаря, Монтіні, і послати його на покуту до Міляно, прирікаючи йому урочисто, що доки він (папа) живе, так довго він (Монтіні) не бачитиме кардинальського капелюха. Але вже наступник Пія XII, Іван XXIII подбав за те, щоб Монтіні став кардиналом і тим самим отворив йому шлях до понтифікату. Очевидно, підбадьорені регабілітацією цього найбільш визначного симпатика комунізму всі інші, які досі причаїлися, почали вже явно визнавати комунізм, який у кардинальських колах носив назву «християнського марксизму».
Коли хтось вірить у тщесловні теорії, то це ще не біда. Але, коли той хтось із уряду покликаний вести Церкву, то це вже горе. Горе тоді і йому і горе сотням мільйонів вірних. Та як же не вхопитися комунізму, коли в Церкві допущено вільну, а то й фальшиву інтерпретацію теології, у якій ні догми Церкви, ні традиція не мають ніякого пошанівку? Партія католицьких кардиналів таких то «переконань» назвала себе «новими теологами». За їхньою інтерпретацією усе те, що досі визнавалося абсолютною, бо Божою правдою, треба б піддати ревізії. Само собою ясне, що цілий ряд традиціональних правд, як от чоловіче священство, чи традиціональне подружжя, перестало було бути правдами взагалі, а злочин зігнання плоду і гомосексуалізм треба б наново передефініювати … Очевидно, щоб надто ярко не вражали самі названня цих фракцій, вибрано для цього назву «прогресистів». До цих прогресистів включено й «харизматистів». Ці покликаються на особливі ласки Божі, знані так в історії біблійній, як і в історії раннього християнства і вимагають, щоб ці особливі ласки Божі застосовувано у справуванні священних обов’язків у сучасному світі. Ці особливі ласки Божі, за їхньою інтерпретацією, дари св. Духа. Святий Дух, так вони навчають, безпосередньо сходить на кожну людину і співдіє з кожною зокрема. Авторитет Папи і єпископів тоді зовсім зайвий… Під маркою прогресистів і підшилися всякі лібералісти не зовсім чітко спрецезованого визначення. Як і не дивно дуже поважне число кардиналів стало в тій, чи іншій формі прогресистами.
Порівняльно посереднє становище зайняла радикальна фракція. Ця вимагала, щоб Церква визбулася своїх соціополітичних і перш за все фінансових інтересів, а орудувала чисто духовним капіталом. Виглядало б на перший погляд, що ця група зовсім правовірна. Та це тільки на перший погляд. Самозрозуміле, що обмеження посідань і матеріяльного добра зовсім не пошкодило б Церкві. Але виректися цього всього Церкві, відразу підтяло б її екзистенцію і тим більше всі можливости розвою цієї Церкви. Поки прийдемо до двох інших фракцій треба сказати, що повищі фракції усилив і санкціював своїм понтифікатом папа Павло VI. Бувши папою, сам не міг здійснювати як Папа своїх соціял-комуністичних вірувань, зате ж добрав собі для цього таку Курію, що здійснювала б це за нього. Не дивно, що цей папа так розпинався за миром, байдуже якою ціною купленим, аби тільки не зачепити тих, які у сатанічний спосіб знищили Церкви підбитих ними народів, а з ними самими взявся через своїх емісарів за діялог, як за єдине завдання свого життя.
Очевидно, мусіла з’явитися реакція. До голосу прийшла з черги фракція, якій на ім’я «традиціоналісти». Ці заатакували прогресистів усіх відтінків. А скоро опісля, знаючи добре, що за прогресистами окривається і папа, почали свій наступ на папу. Таврували його єретиком і вимагали ануляції всіх порядків, що їх позаводив у Церкву Павло VI за 15 літ свого понтифікату. Не було вже ніякою таємницею, що зудар традиціоналістів із кардиналами, якими окружився папа Павло VI, грозить куди більшим роздором Церкви, як колинебудь досі. І коли традиціоналісти могли собі дозволити називати папу Павла VI зрадником, чи хоч би, дещо мягше сказавши: «інструментом витівок диявола», то їм це могло пройти безкарно тільки тому, що до традиціоналістів належали незвичайно могутні і впливові кардинали.
Єдині серед цих фракцій по-божому думаючі виявилися консерватисти.
Ці уважали всіх із попередньо клясифікованих груп кардиналів і прелатів гідними тільки того, щоб їм протиставитись. Вони бажали в основному зберегти Церкву такою, якою вона дійшла до наших часів. Усучаснення Церкви потрібне, але зміни не повинні бути ні радикальні, ні раптові. Коли ж іноді винуватили папу Павла VI, то тільки тому, що Павло VI пішов задалеко, зарисковно і заскоро зі своїми змінами. Так ото й найправдовірніша група церковного проводу не могла признати папі Павлові VI повного вотуму довір’я, хоч і отверто не демонструвала проти нього.
Цікаво для нас, українців, яке становище займали в цім хаосі Церкви наші владики, особливо ті, які говорили про себе, що папа для них альфа і омеґа їх поступування. Правду сказавши ті якраз владики, що заслонялися на кожному кроці Апостольською Столицею, найменше доросли до того, щоб не то що розбиратися, але й мати повне уявлення, що взагалі з цим Апостольським Престолом діється. А до Апостольського Престолу вони не вище того, чи іншого кардинала могли доступитися. Єдине, чого вони могли вчепитися, це стояти вірно на службі і диктаті тих, які їх поставили єпископами і яким вони самі заоферували свої послуги на виразну шкоду якраз тій Церкві, у якій і для якої їх поставлено єпископами.
II
З усіх наших Владик єдиний, що мав усі дані себе опреділити, був ніхто інший, як Блаженніший Патріярх Йосиф. Це і зробив наш Патріярх силою свого всесвітнього авторитету, силою своєї інтелектуальної передовости і силою свого покликання служити Справі Божій. Очевидно, Блаженніший наш Патріярх виявився від першого дня свого приходу бути найбільш емінентною особою консервативного табору. Якщо б його позиції не сторпедували ті «наші» владики, яких ми уважали добрими тільки для збирання колєкти, і на їх образ і подобу підібрані духовники, тоже наші, то мабуть і лінія Павла VI не прийняла б такого трагічного кінця. На превеликий жаль ті, які дістали отой «центр, до якого б їм заєдно звертатися» і від якого їм тільки б набиратися сил, так потрібних для ведення Божої Справи, стали якраз на прю тому центрові, а то ще стали працювати на виелімінування цього ж центру.
Це ствердження стосується не до всіх владик.
Трьох із них зостались завжди у найтіснішій співдії і приляганню до цього центру. І це саме зостанеться та єдино світла сторона зовсім темних часів нашої Церкви. Зо смертю Павла VI не багато змінилось у розподілі церковних фракцій. Єдина зміна наступила в таборі консерватистів. їхні ряди прорідли у першу міру дякуючи рескриптам Павла VI, що всіх 80-літніх кардиналів відсувається від конкляви, а опісля по причині смерти і захворіння стільки ж то їх. Значить залишалися у повній силі як не Сцілла, то Харібда. У черговій конкляві вийшли ні ці, ні ті. Говорилося про те, що новообраний Папа Іван Павло І буде компромісовий для всіх фракцій. Але багатонадійному і добрячому цьому Папі обірвано раптом понтифікат… Був зразу крик розслідити причину смерти Папи, але стато на тому, що без автопсії і ніякого досліду поховано цього Папу, який не мав ще часу не то що визнатися у ситуації, але й розглянутися по своєму володінні.
А все ж смерть Папи таки спаралізувала рухи анонімного легіону.
Новий Папа Іван Павло II мав повних 9 місяців свободу рухів. Коли за виром усе свіжих подій призабулась уже афера з Папою Іваном Павлом І, давня «медіолянська мафія» — так загально називали завербований Павлом VI штат церковного управління Павла VI — вичула, що вже може далі безперебійно діяти.
Тепер руки Папи Івана Павла II будуть дедалі більше і більше зв’язані. Він матиме тільки вибір: слухатися Курії, (яка в основному та сама, що була за Павла VI), або розігнати її. Це друге — це щось більше, як гераклеве діло. На всякий випадок навіть неустрашимий для Божої Справи герой вимагав би щонаймеше кількох років на таку чистку, чистку при цьому украй небезпечну…
