Наші читачі напевно будуть ставити питання — чому тепер,
такого змісту друкувати статтю про Папу Івана Павла II,
коли ми недавно пережили стільки болю й розчарувань
у зв’язку з номінуванням митрополита до філядельфійської митрополії.
Все це правда і все це дуже болюче, але й до цього треба мати розуміння.
Крім цього до нас доходять чутки, що з номінацією і взагалі не все так вийшло,
як собі бажав Папа Іван Павло II. Треба не забувати, що Папа Іван Павло є один
а Курія має за собою стару практику й впливи.
Все це перебороти не так легко і не все можна тоді коли хочеться.
Ствердження такого факту й обстановка міняє нашу настанову.
Чи так воно було, життя покаже. Вже сама проповідь Папи Івана Павла II
виголошена з приводу свячення Владики Мирослава Любачівського,
яка є надрукована на іншому місці багато говорить.
Редакція
Недавня подорож Папи Івана Павла II до своєї батьківщини Польщі, не сміє зникнути з нашої уваги з пресовими депешами та передовицями, які відмічували кожний крок і кожний день його подорожі. Це не була тільки романтична прощальна подорож відірваного від рідної землі новопокликаного апостола Христа й це не була теж тільки дипломатична подорож престижевого характеру. Ця подорож вкладається в рамці того звороту, який відчув кожний християнин і теж цілий світ з цим несподіваним вибором Папи не-італійця, Папи-слов’янина, Папи з країни з-поза залізної заслони. Якщо дотепер говорилось реторично про діяння Святого Духа в Церкві, то цим разом він промовив до світу як Христос до невіруючого Томи… Ті, які його вибрали, тільки опісля й ідучи послідах нового Вселенського Патріярха почали собі здавати справу, що вони не знали, кого вибирають та що цей вибір відкриває їм і цілій Церкві, а ще ширше цілому християнському світові нові горизонти. Й теж усі усвідомляють собі чимраз то глибше, що «невідомі шляхи Господні» й що треба бути готовим на щось нове й величне. Недарма подорож Івана Павла II співпадала з святами Зіслання Святого Духа: за свідченням Євангелії, апостоли тоді вийшли у світ й пішли навчати всі язики, розпочали той непереможний шлях, який через століття й лихоліття й досьогодні, в найбільш розпачливих моментах наново спалахує вифлеємською благовістю: «Слава на висотах Богові й мир на землі людям доброї волі».
Іван Павло II є таким новим спалахом, в наш час глибокого духовного й фізичного занепаду Христової Церкви. З цілим світом і наша Церква, а в дальшому всі українські християнські церкви, мусять уважно поспішати за цим новим сяйвом, не даючи себе спинити приреченим Іродам, щоб не спізнитись на історичну стрічу, яка заповідається. А спокуса є велика приглядатись збоку до чергової дії на сцені світу, знижуючи її на рівень інших сензацій в безперервній хронології. Чуваймо — «кустос кві де нокте…» А зокрема, відповідальні люди мусять чувати: «Збудіться, встаньте …» — ці слова св. Павла треба тепер повторювати.
Іван Павло з євангельською простотою та такою ж силою видвигнув найбільш просту й найбільш притемнену правду в наш час: «Христос — Спаситель». Цю правду вспіли притемнити у вільному світі різні ідеології: розмово-теоретичного, релятивізуючого характеру, технічно-економічні побутово-споживчого, та політичні силово-есхатологічного характеру. Геґель, Маркс, Ніцше і їхні менш-більш вдалі прислужні стероризували-спараліжували тисячолітнє довір’я до Христа. В самих рядах Церкви, до найвищих щаблів закралось рівнодушшя — навіть проблиск Другого Ватиканського Собору ставав мертвою буквою. Наша Церква, християни в Україні відчули це найбільш глибоко. А тут на Заході, з розпачем доводилось приглядатись до жерців, які погодились бути чи не останніми чинослужителями «анахронізму»… — не во гнів сказавши, усмішка Івана Павла І-го здавалась розчарованою, гіркою усмішкою.
Та з Іваном Павлом II прийшов час ісповідників. З певністю віруючого, та з ясністю просвіченого, на зразок апостола Павла між «мудрими-греками», чи француза Паскаля перед наростаючою гордістю науки, чи теж — для українського світу — з надхненністю Сковороди перед зісвітченою примиреністю, Іван Павло II сказав голосно своє «вірую». І всі християни, а з ними і весь світ стрепенувся і це вірую в Христа-Спасителя починає відгукуватись по континентах, в країнах, в людських серцях і умах. Всі покріпились у вірі. Кожний з нас зазнав це в церквах, на вулицях, в гуртах. Світ, як той Петро на воді, відзискав довір’я й певність під ногами. Не заперечуючи світ, а перемагаючи його. Тепер ми, українці, можемо бути впевнені, що голос і чин наших ісповідників не пропав і не пропаде…
Іван Павло теж промовив до світу голосом, який привернув йому почуття гідности. В його устах, поняття прав людини набуло значення твердого зобов’язання. Ці права людини за останні десятиліття теж стали цинічними параграфами, якими прикривались фаталістичні примирення з непоправною людською долею й примхою. Іван Павло II пішов до найбідніших в Південній Америці та найбільш переслідуваних в Східній Европі, та пригадав, що не вистачає казати «Господи, Господи…» та теж, що не хлібом єдиним живе людина. А то, завелися в самій Церкві лжеслужителі, які тільки від помноження хлібів і риб очікували спасіння. Але призабули, що Христос наситив люд і … віддалився. Голосом наслідника Петра, мовчазні Церкви прийшли до голосу й цього процесу вже не завернути. Мексіканські маси та польське голосне вірую є початком тих містичних єрихонських труб, які вже валять мури сильних цього світу. Чуваймо, не біймося, вже ставляться кроки на дорозі до правди. Наочно починаємо розуміти: «… і Він з вами перебуватиме ввік».
І повернув Іван Павло у свою батьківщину. Це теж євангельський крок. У своїй батьківщині Іван Павло II розпочав свій ісповідницький шлях. І не могли перешкодити йому в цьому новітні проконсули та інші Пилати. Він віддав їм належне, «цісарське» — і більш нічого. Тут теж є наука з поступування Івана Павла II. Він не пішов до своєї батьківщини, щоб звільнити з щоденної роботи своїх рідних, ні від громадських і політичних завдань, включно з контестаторськими сумлінними зобов’язаннями. Він і одним і другим пригадав, що євангельська правда є понад ними і що перед Христом не встояться ні мури, ні замкнені двері. Він вивів на світ тих, які в кімнатах замкнулись очікуючи Христа, й першим пішов перед власть імущих, гуртуючи довкола себе, перед лицем світу стотисячні маси віруючих, а … їхні мечі безсило опустились. Іван Павло з оправданням потвердив польському народові, що його сподівання почерез історію не пішли намарно і смерть його пророків — св. Станіслава — не пропала без плодів. Іван Павло скріпив єдність польського народу у тяжку годину випробування й закликав його вірити в свою історичну ролю — ролю порівняльну до новітнього Ізраїля. Ми сусіди польського народу мусимо піднестись теж понад історичні наші неполадки й тішитись прикладом вірности польського народу: його нагорода велика й заслужена. Недарма поляки пригадали історичну візію Словацького з середини минулого століття: «… слов’янський Папа, брат народів прийде й прочистить в Церкві й на переддвір’ю»… «В думці Словацького це не славофільська візія панування над світом, а духове оновлення, яке й в Шевченка знайшло вислів у «помоляться на волі невольничі діти».
Папа — християнин-патріот — є пригадкою для нас теж, що слід нам віднайти наші історичні християнські джерела, що слід нам закріпити нашу історичну євангельську правду, й нашим прикладом української християнської родини дати приклад нашої причетности до вселенської правди Христа, а не відворотом від нашого першого обов’язку: жити прикладним українським християнським життям, перед приставанням до інших церковних спільнот, які мають свої завдання-покликання й свої клопоти. Пригадаймо, що апостоли звертались своїми посланнями до точно означених церковних спільнот, а не до безіменних, безосібних одиниць. Христова Церква вже з перших початків була спільнотою спільнот, і кожна спільнота буде відповідати за свої талани. Наші пастирі мали б це найкраще усвідомити, бо ні закопати, ні безплідно віддати ці талани не вистачає. Іван Павло це пригадав польському народові, пригадав це й нашій Церкві в публичному листі до нашого Отця Помісної, тисячолітньої української Церкви й не сумніваймося, що іще зробить дальші кроки перед сильними цього світу. Але решта буде тяжіти на наших плечах й нагорода наша буде, як належиться вірному євангельському слузі.
Новим світлом і новим подихом Святого Духа зажила Вселенська Церква. Чуваймо, ідім, але тримаймось доброго пастиря!
