«Наш Голос», III, 1979 р.
II
Продовжую мої роздуми з приводу вибору польського кардинала на престол апостола Петра. Іван Павло II увійде в історію вселенської Церкви як один з великих папів. Маю відвагу сказати це сьогодні, всього лиш кілька місяців після його вибору. Але не дає мені спокою задушевне прагнення і мушу голосно висловити його: яка була б ласка Божа, якби він і в нашу історію ввійшов як один із великих. А це могло би статись, якби він привів до зближення двох народів, українського і польського, двох братніх народів. Не для простого ефекту, а з глибокого переконання кажу, знов повторюю, два братні народи.
З нагоди 325-ої річниці Переяславської угоди знов заливає нашу батьківщину повінь пропаганди про «два братні народи», але в іншому складі. Прошу дуже, я щиро бажаю, щоб російський народ став братнім народом для народу нашого, став у дійсності а не тільки в декляраціях комуністичного режиму в Москві, який своїми декляраціями про дружбу двох народів прикриває політику Геноциду в Україні (та це інша тема). Уже чую обурені відгуки: знов те саме — «два братні народи». Так, відповідаю; і нагадаю, що я писав 10 років тому в передмові до моєї книжки про українсько-польські стосунки (вийшла в Мюнхені, в УВУ):
Польський і український народи в ході тисячолітньої історії єднало щось більше, ніж собі це уявляє пересічний громадянин — як у нас так і в них. Ми і вони маємо спільні основи праевропейської духовости, а саме; спільне уявлення про місце і ролю одиниці в суспільстві, про її право бути вільною індивідуальністю. А з цього випливало дуже багато: однаковий стиль життя, ба більше — однаковий уклад усіх людських стосунків у суспільстві і державі.
Такі близькі, та одночасно такі розсварені, А ПРИ ТОМУ ТАК СМЕРТЕЛЬНО ЗАГРОЖЕНІ СПІЛЬНИМ ВОРОГОМ, РОСІЙСЬКИМ ІМПЕРІАЛІЗМОМ! Досі написано багато розумного й переконливого про те, що майбутня свобода тих двох народів залежить від їх політичної співпраці. Додати треба: залежить свобода всіх народів Східної Европи. Такі думки промовляють до людей, що в політиці керуються розумом. І розумом у поєднанні з політичною культурою пізнають, де в даній ситуації інтерес народу. Але загал суспільства йде за своїми почуваннями, якими легко маніпулювати ворожій пропаганді. Так є по обох боках кордону. Тому, незважаючи на зусилля політично вироблених кіл, у широких масах обох народів іще нема досить сприятливого ґрунту, щоб вони прийняли думку про потреби зближення і співпраці.
З вибором кардинала Войтили на престол ап. Петра створилась виняткова ситуація: в мурах Ватикану живуть сьогодні два найвизначніші представники обох народів, папа Іван Павло II і патріярх Йосиф. Чи неправда, що Св. Дух пише історію? В їхні руки він передає долю цих народів. Поляк на престолі ап. Петра, поляк того формату, що кардинал Войтила, може відкрити нову сторінку в історії польсько-українських стосунків. Може провести міст для приязні двох наших народів, такої приязні, якої не зірве ніяка ворожа агентура.
Досі не вирішена справа беатифікації митрополита Андрея Шептицького. Вона застрягла в кабінетах ватиканських урядів. Кожний, хто ближче знає постать і життя митр. Андрея, знає, що це була свята людина. А до його святого життя додаються його великі ідеї і конкретні заходи в напрямі приєднання європейського Сходу до єдности з Апостольською Столицею. Його ідеї на кілька десятиріч випереджували Другий Ватиканський Собор. Тут не місце викладати ці справи. Іван Павло II — Перший папа, який добре знає хто є митр. Андрей і чому він такий великий.
Українсько-польські стосунки дуже обтяжені минувшиною, тому їх поліпшення — важка задача. Але поліпшення таке потрібне-конечне, що людина тужить і долю кличе: хай станеться щось велике, хай прийде хтось, хто переможе віковічні упередження, свари й звади і боротьбу; щоб оба народи усвідомили, що — замість їсти один одного — вони мають велике й шляхетне завдання: іти у взаємній пошані й довір’ю, спільному фронті, щоби свободу здобути і мешканцям їхніх країн запевнити життя, гідне людини, створеної на Божу подобу.
Ось надія: за понтифікату Івана Павла II, поляка, беатифіковано митрополита Андрея, українця. Чи уявляєте собі той перелім в українсько-польських стосунках, який настав би наслідком такого акту? Це був би психологічний злам, що мав би значення на сторіччя в майбутнє. — Та що ви, наївні мрії, утопії! — скаже будь-хто із тих окислителів, які воліють, щоб і далі все гнило на українсько-польському фронті (а на чию користь?). Я ж волію, щоб росло і квітло. Багато з того, що сьогодні здається утопією, завтра може стати дійсністю. І моя мрія — беатифікація нашого митрополита за понтифікату теперішнього папи — є в межах людських можливостей. Але для здійснення такого задуму потрібна сприятлива постава і співпраця з папою з боку польської церковної ієрархії.
Недавно хтось писав про потребу генеральної катарзіс на полі українсько-польських стосунків, ідейно-морального прочищення атмосфери. Не мені ставити будь-які вимоги до польської ієрархії. Я дозволю собі лише піддати думку. Невдовзі буде 400 років, як уповноважені ієрархії Руської Церкви підписали в Римі акт унії. З’єдинена з Римом Руська (українська й білоруська) Церква відома до кінця 18-го сторіччя як «уніятська». І я тут буду її так — називати, бо говоритиму про 17-18 сторіччя. Чи не пора, щоб сучасна польська ієрархія на передодні 400-річних роковин Берестейської унії критично розглянула політику своїх попередників із 17-18 сторіч у стосунку до уніятської Церкви?
Я чув нераз то від наших католиків то від православних земляків, чув голоси невдоволення, мовляв, накинули нам поляки «унію», а тепер стільки клопотів з неї. «Клопоти» — одне велике непорозуміння, та про це сьогодні говорити не буду. Але теза про накинення унії поляками є суцільною помилкою. Таку тезу впродовж сторіч голосить російська пропаганда, а в нас її повторюють безкритично. Якщо хтось комусь «накинув» унію, то накинув її тодішній Польщі польський король, Жигмонт III. Він, зі шведської династії Ваза, ревний католик, найбільше допоміг руській ієрархії здійснити унію. У польських істориків переважає погляд, що унія Руської Церкви з Римом не відповідала інтересам польського народу. У польській історичній та політичній літературі я зустрічав нераз докори на адресу Жигмонта III, що він, чужинець, не розумів польської державної рації, а бувши завзятим католиком, він поставив інтерес католицизму вище інтересів польської держави. Тодішні правлячі кола Польщі, сейм, уряд та церковна ієрархія (за винятком примаса Польщі кард. Бернарда Мацєйовського) не хотіли такої унії, яку руська ієрархія уклала в Римі 1595 р. Вони зовсім інакше уявляли собі розв’язку «руської справи»: полонізація українського і білоруського народів через накинення латинсько-римського католицизму. Не маючи тут місця, я можу подати лише найбільш характерні голоси.
Міхал Бобжинський, який серед польських істориків відзначається глибиною політичної думки, пише: Якби польський уряд провів унію на умовах 1595 року (МБ має на увазі повне зрівняння в правах уніятської Церкви з латинською Церквою в Польщі), вона була би принялась безумовно і принесла б державі неоціненний дарунок: єдність релігії. Але Польща тих умов не виконала. Польський уряд був заслабий, щоб дати належну підтримку уніятським єпископам. А польські єпископи були занадто пихаті, щоб допустити руських єпископів до сенату, тобто до політичних впливів. Ото ж, унія така, як її здійснено, була політичною помилкою. Смутно сказати тут цілу правду: шляхецька пиха й виключність дала на церковному полі найгірші плоди. (Дзєє Польські, Краків 1890, І, ст. 171, 172.).
Владислав Студніцький, історик, публіцист, політичний діяч, стверджує появу агресивної динаміки в польському католицизмі після його перемоги над реформацією. І каже: Католицизм мав шанси підбити Русь для західньої культури. Але 1596 року він зробив компроміс, шкідливий для. наших національних цілей. Це була унія, якась мішанина (?!, МД) східних обрядів, слов’янської мови в літургії і визнання влади папи, який ставав протектором унії, захищаючи її від наступального католицизму. Отже, «унія була нашим національним нещастям». (Справа польська, Познань 1910, ст. 26-27.).
Евґеніюш Страчевський: Більшість польського сейму 1621 року була проти унії. Два роки пізніше, 1623, рішуча постава сейму проти унії. І здавалося, що унія догоряє.—Цей історик дає таке свідоцтво українським ініціяторам унії: Немає сумніву, що єп-пи Потій і Терлецький діяли зі шляхетних спонук. В їх особах бачимо ревних руських патріотів, які хотіли створити з унії руську народну Церкву. (Можнавладцтво в Польсце на тлє дзєюв, Варшава 1914 ст. 282, 289).
Павел Пясецький (1649), польський єпископ у Перемишлі, високо цінив українське козацтво як мілітарну силу, що боронила Польщу від татар. Він інформує: на похорон короля Жигмонта III приїхали до Кракова уніятські єпископи. Польські єпископи тільки на інтервенцію папського нунція поступились і погодилися допустити руських єпископів до похоронної урочистости. (Кроніка, 1648, ст. 458; польське видання, Краків 1870, ст. 385). Про це саме пише у своєму щоденнику канцлер литовський, кн. Альбрехт Радивил.
Михайло Малиновський, гр. кат. крилошанин у Львові, дає у своїй просторій праці (890 ст. нім. мовою) багато матеріялу про неґативне ставлення польської ієрархії та духівництва до уніятської Церкви. Зокрема згадаю: Вже в перших десятиріччях після Берестейської унії ряд польських дієцезальних синодів приняли постанови проти української Церкви. Уніятські митрополити раз-у-раз вносили скарги до Риму, що польські єпископи та священики перетягають українську шляхту на латинський обряд, Папи це забороняли, це саме робили римські єзуїти. Генерал єзуїтів, Муціюс Вітелескус, писав 1624 року до провінціяла єзуїтів у Польщі: ані перетягати, ані заохочувати русинів до переходу на латинський обряд, бо є бажання папи, щоб русини залишилися при свому обряді. Папи вимагали, щоб уніятських єпископів допустити до сенату, згідно з угодою з 1595 року. Але все це нехтували на польському боці. (Церк. і держ. закони щодо гр. кат. обряду, Львів 1861).
Степан Качала, український священик, посол до галицького сойму, пише: Митр. Вельямин Рутський у своїх листах до Риму, 1615 і 1624, жаліється, що перетягають русинів на латинський обряд, а це найбільше перешкаджає поширенню унії. Єп. Яків Суша, від імени всієї уніятської ієрархії, вносить 1664 року скаргу до римської курії: латинські єпископи змагають до того, щоб уніятські дієцезії були скасовані, їхні маєтки передані латинським єпископам, а вірні уніятської Церкви піддані під юрисдикцію польської Церкви. (Політика поляків супроти Руси, польською мовою, Львів 1879, ст. 215-218).
Едвард Ліковський, професор історії в познанській духовній семинарії, потім архиєп. Ґнезно-познанський. Він серед польських істориків — той, що присвятив найбільше уваги уніятській Церкві. Він автор двох книг про нашу Церкву, яким Бобжинський дає високу оцінку: до цеї теми «найліпші, бо джерельні і без тенденції». Даю слово Ліковському:
Важко повірити, але автентичні документи не дозволяють сумніватись у цьому. Латинське духівництво — замість притягати до себе уніятів — у дитячому засліпленні радше дразнило їх та упокорювало. Найнижчий владою латинський єпископ (суфраґан) не дав першости найпередовішому достойникові Руської Церкви. Навіть матеріяльно убоге руське духівництво, тяжко працюючи на ріллі, як селяни, на своє утримання, бувало кривджене латинськими священиками; вони забирали десятину від руського люду, що мав своїх душпастирів. Уніятський священик перебував не тільки в матеріяльних злиднях, але й з погляду суспільного був понижений у стосунку до латинського духівництва поставлений на рівні з селянином-кріпаком. У 18 стор. навіть православне духівництво менше терпіло ніж уніятське, бо православне мало могутнього протектора в особі російського посла у Варшаві, мало царицю в Петербурзі і російську армію на території Річипосполитої.
Апостольська Столиця щиро обороняла уніятів, як тільки їхні слушні жалі доходили до неї. Але проминуло багато часу, заки нагадування з Риму, пересилані польському духівництву, мали повний успіх. Від Урбана III (від 1624) не припиняються заборони Апостольської Столиці проти примушування русинів до латинського обряду. А проте перехід руської шляхти на латинський обряд тривав аж до половини 18 сторіччя. Щойно загострені заборони папи Бенедикта XI (1756) їх зупинили. Та до того часу майже вся руська шляхта й усе, що було освіченіше, опинилося в латинській Церкві. І так руська релігія стала, як у нас говорили, релігією хлопською (мужицькою). Яке велике нещастя було з того для унії, виявилось пізніше, коли бідна Руська Церква, загрожена Москвою в своїм існуванні, не мала нікого на свою оборону.
Направду, важко відмовити подиву та похвал цим героям віри, коли зважити наступне: вони, залишаючись уніятами, в дочасному житті нічого не зискували, а навпаки — ступали на дорогу найбільш тернисту. (Гісторія унії Косцьола Рускеґо, Познань 1875 ст. 131-132; Дзєє косьцьола уніцкеґо в 18 і 19 вєках, Познань 1880, ст. 189-190).
Польський історик, Валеріян Калінка (теж священик) пише в книзі «Сейм чтеролєтні»: «По смерті Мацєйовського Бернарда не було жодного приятеля Унії між латинськими єпископами» (II том, стор. 368, Львів 1884). Кард. Мацєйовський помер 1608 р.
При цій нагоді хочу навести ще іншу думку о. Калінки.
Говорячи про недопущення уніятського митрополита до Сенату Річпосполитої, польський історик Калінка пише:
Уся Русь, найгарніша та найбагатша частина Річпосполитої, залишалась і далі без свого представника в головній Раді Державній. Як до того, так і далі тільки силою гадали тримати Русь у підданстві… Панування Польщі на Русі залежало тільки від сили зброї: а коли зброя притупилась і заржавіла, це панування мусіло завалитись, і своїми румовищами придушило всю країну! Швидше чи пізніше кара йде за гріхом, нещастя за злом. Як довго Русь тримала з Польщею, так довго Москва була безсильною супроти Річпосполитої: війни, багато разів розпалювані, завжди кінчались ганебно для московських царів. Щойно коли Русь при них станула, вони дістали двері навстіж до нас відкриті (тамже, стор. 370).
До цих голосів можна ще додати й додавати. Але чи потрібно? Може ці голоси дійдуть яким чудом до сучасної польської ієрархії. І може спонукають до якоїсь рефлексії. Саме у зв’язку зі справою митр. Андрея Шептицького така рефлексія була б дуже в пору. Кожному заподіяну кривду треба направити, кажуть християнські заповіді. Але — не мені вчити польську ієрархію.
А Ви, український Читачу? І для Вас я писав це. Та писав НЕ на те, щоб розпалювати гнів у Вашому серці. А навпаки, щоб Ви пізнали і — простили. Прощення — не обов’язок а чеснота. Прощення — це перемога. Подумайте.
Лондон, 7.11.1979
