Наші щирі вітання, себто журнала, його читачів й зорганізованого мирянського руху, з нагоди світлих ювілеїв складаємо з доземним поклоном Главі нашої Помісної Української Католицької Церкви, Патріярхові Йосифові, Кардиналові Сліпому. Вітаючи три, а вірніше чотири світлі, історичного значення нашої Помісної УКЦеркви ювілеї, які величаво будуть відмічені Архиєрейськими Святими Літурґіями, окремим бенкетом і святочною академією, що відбудуться в другій половині вересня ц. р. у Вічному Місті — Римі, а згодом, ці відзначення відбудуться в діяспорі, хочемо підкреслити й наголосити, що ці ювілейні святкування не повинні обмежитись до самого славословія, але й діла. Тим більше, що ці ювілейні відзначення входять у засяг підготовки ювілейних святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України, себто 1000 річчя християнства в Україні. Це вимагає від нас кожного зокрема і всіх разом активної дії. Ці ювілейні дати: п’ятдесят річчя синоду українських єпископів, що відбувся під кермою Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, осінню 1929 року в Римі, 40 річчя єпископської хіротонії Блаженнішого Патріярха Йосифа, 10 річчя з дня посвячення храму Св. Софія в Римі і десять річчя IV Архиєпископського Синоду Помісної УКЦеркви, який є каменоугольним синодом, повинні нам пригадати події тих часів та пізніші нашарування, а заразом накреслити ясну перспективу дальшого майбутнього. Гідно, достойно й величаво відзначуємо ці світлі ювілеї не для того, щоби повернути нашу думку в минуле, щоб в сучасному жити минулим, але щоб через світле минуле виразніше побачити реальну перспективу майбутнього.
Для цього варто собі пригадати, що такий синод відбувся п’ятдесят років тому, запізнатись з ситуацією й обставинами нашої Церкви того часу, щоби побачити, якими шляхами розвивалось життя нашої Церкви. Треба визнати, що не багато серед нас знає, що такий синод під кермою Слуги Божого Андрея, в 1929 р. відбувся. Він припав порохом років і майже пішов в забуття. На іншому місці є поміщені фрагменти статті, що була надрукована в той час. В статті є поданий перебіг синоду, відмічені, порушені проблеми під час нарад та названі його учасники.
40 річчя єпископської хіротонії Патріярха Йосифа, це також історія нашої Церкви. 40 років тому на плечі Патріярха Йосифа покладено долю нашої Церкви. Це був час, коли в західні українські землі вдерлись більшовицькі війська і ситуація для релігійно-церковного життя чим раз то більше утруднювалась. В той час і в тих обставинах було брати обов’язки керівництва УКЦерквою треба було мати відвагу. Власне з перспективи сорок років можна без перебільшення сказати, що наш Патріярх Йосиф вив’язався чудово, понад всякі сподівання. Посвята, витривалість і відданість Патріярха Йосифа на престолі Києво-Галицького Митрополита формували продовження життя нашій Церкві в Україні, яку хоч юридично зліквідували, але фактично вона живе і розвивається у новітніх катакомбах. Це факт. Про це не одноразово писала Хроніка Католицької Церкви в Литві. Згідно з інформаціями з України також і західна преса відмічувала існування Української Католицької Церкви, яка діє в катакомбах.
Поруч з тим слід підкреслити, що Патріярх Йосиф, немов збудив з летаргічного сну нашу Церкву в діяспорі. Не трудно було сказати в якому стані була б сьогодні наша Церква, коли б не було між нами Блаженнішого Патріярха Йосифа. Це колись найбільш об’єктивно проаналізує і дасть належну оцінку майбутний історик церкви, який не матиме жадних ресантиментів. Незалежно від цього ми можемо хоч дещо назвати. З певністю можемо відмітити, що завдяки Блаженнішому Патріярхові Йосифові постав і розвинувся зорганізований мирянський рух, який активно діє у різних мирянських формах. Це є власне те, що дає запевнення, що ідеї, які висунув Блаженніший Патріярх Йосиф знайшли своїх відданих і щирих послідовників. Вони ці ідеї понесуть в життя сьогодні, завтра й глибоке майбуття.
Патріярх Йосиф повернув розвиток нашої Помісної Церкви на нові шляхи і показав мету до якої ми повинні постійно й безперебійно прямувати. Ми повинні це належно наголосити, щоби Блаженніший наш Патріярх Йосиф побачив і відчув, що ми зрозуміли й належно цінимо те, що зробив для нашої Церкви Страдниці та висловлюємо нашу безмежну вдячність. На жаль не всі це зрозуміли! Для декого треба більше часу, щоби побачити ці неоціненні надбання. Серед буденної й щоденної малечі дехто не спроможний побачити великі речі. У всьому є Божа воля.
Святоюрська Гора у Львові хоч перестала після 1946 р. юридично існувати у свойому первісному призначенні, але вона фактично живе і творчо діє в Римі в особі її дійсного переємника, що 40 років тому, там же, на Святоюрській Горі принимав тайно єпископські свячення з рук Слуги Божого Митрополита Андрея, а поруч з тим брав на свої плечі обов’язки і наслідство Львівського Престолу. Глядячи на пройдений 40 річний шлях Патріярха Йосифа запримічуємо те, що в своїй подивугідній посвяті для Церкви спирався не тільки на минулих основах нашої Церкви, але їх сам творив, визначував правне й історичне розуміння нашої церкви. Власне в цьому лежить найбільш сутнє нашої Помісної УКЦеркви.
Для Патріярха Йосифа з нагоди Його так величного і радісного ювілею 40 річчя єпископських свячень прийдеться йому зробити підсумки, а для нас ці підсумки повинні бути цим маяком, що нам має все вказувати і пригадувати яким шляхом нам дальше йти.
Хто, десять років тому думав, тоді коли посвячувався храм Св. Софії, що разом з його будівничим Патріярхом Йосифом величаво відзначуватимемо десять-річний ювілей. Свята Софія стала українським релігійним осередком у центрі Вселенської Католицької Церкви. Учасником посвячення. Св. Софії був сам Святіший Отець Павло IV. Це було велике піднесення. Тисячі українських паломників з різних країн нашого поселення прибули на ці торжества. Були всі наші владики включно з залізної занавіси і Югославії. Всі раділи величним надбанням Блаженнішого Йосифа. Щоби цю подію, ще більше підсилити і замаркувати, відбувся IV Архиєпископський Синод, який є каменноугольним для нашої Церкви, бо на ньому наша Церква законно стала на патріярхальних основах. За патріярхальним устроєм висловились всі учасники, а крім цього всі владики, за виїмком одного підписали спільного листа до Святішого Отця Павла VI з проханням, щоби підніс нашу Церкву до гідности патріярхату. IV Архиєпископський Синод був знаменний ще й тим, що в ньому взяли участь представники мирянства. Синод прийняв важливі для нашої Церкви постанови, але на жаль самі учасники не придержувались власних ухвал й постанов. Це сталось десять років тому в цьому ж самому Вічному Місті. Визначений шлях на IV Архиєпископському Синоді підхопило зорганізоване мирянство й пішло й дальше йде і буде йти цим шляхом безповоротно. За десять років чи мало зроблено. Наша Церква стала патріяршою, а Блаженніший Йосиф став її Патріярхом. Сьогодні стоїмо на шляху закріплення патріярхату нашої Помісної УКЦеркви. Ми ступили на шлях на якому нема роздоріж і нема вороття.
Кинене зерно Митрополитом Андреєм п’ятдесят років тому в цьому ж самому місті Римі довго зростало поки набрало на силі. Його дбайливо з найбільшою увагою та посвятою доглядав і піклував наслідник Львівського Престолу теперішний наш Патріярх Йосиф. Про це він не забував навіть тоді коли перебував там звідкіля більшовицькі вожді десятки мільйонів віруючих християн післали на лоно Аврама. На цьому сорок-річному шляху багато й подивугідно пройдено, записувались і вкривались багряницею сторінки історії нашої Церкви, творились нові вартості і визначувався новий воскресний шлях для нашої Помісної Церкви по якому незламно йде й провадить, як біблійний Мойсей до обіцяної землі Блаженніший Патріярх Йосиф. Підім усі за нашим Патріярхом Йосифом не тільки в ці ювілейні дні, але все, а напевно наша Церква відродиться і зросте до своєї слави, як за княжої доби, а Київ дальше стане творчо-діючим центром християнства на сході Европи.
