Цвив, ріс, збирав родючі плоди.
Кормив, рідні пташки — діти.
Захищав, як міг. Учив!
Яснів. Думками — У височінь глядів.
Прийшла заграва… Полум’я боротьби…
Знищить!!! Хай не живе…
Поволі знищимо його,
І — предків родючі плоди.
Засміявсь сатана з утіхи…
Дарма гуділи гураґани,
Били зимові вітри,
Снігом обсипали срібну велич.
Не подоліла сибірська фурґа.
Сильний, не вгнутий, терпів,
Вірив, моливсь, і поконав.
Комуж устоятись Божій Волі,
Що вела його у святости,
На кращу нашу долю.
Світило сонце…
Порпурами вкривали чола других,
Йому, за віру — Патріяршу власть наділи.
Україні — служить звеліли.
Здававсь веселий,?…
Хто зна ?…
Може сибірські вітри
В ухах його звеніли.
Може зойки і кривди дітей,
На рідних землях України, на засланнях,
Давили серце — горло…
Молитво! Зброє моя!…
І хрест святий рука стискала..
Нью Гевен, 18 квітня 1965 р.
Параскевія Пікас-Витвицька
