Писав минулого року колишній єзуїт, а сьогодні експерт ватиканських справ у поважних газетах Лондону, Пітер Гебелтвейт: Европа потребує духової /безкровної/ революції. Така революція вже відбулася 16-го жовтня ц.р. Може правильніше сказати — розпочалась. Мюнхенська «Зюддойче Цайтунґ» повідомила про вибір нового папи під заголовком «Революція в Сикстинській каплиці». І справді, перший папа неіталієць від 455 років, перший папа з комуністичної країни. Кардинал Кароль Войтила з Польщі обраний папою, — проголосили з ватиканського балькону. І стотисячна юрба на площі св. Петра заніміла на кілька хвилин від несподіваного шоку. На вулицях Риму цілий вечір панував настрій непевного здивування: як реагувати. У Польщі вибух — шаленої радости: невже це дійсність? Але це дійсність, отже сталося чудо. На Кремлі — занепокоєння. Серед українців погляди поділені. Одні: що можна очікувати від папи поляка? Інші: саме від цього папи треба очікувати чогось ліпшого, отже вітаємо цей вибір. — Я належу до тих, що вітають, не тільки вітають, але й радіють. Дух святий пише історію Церкви. Вірю, що його рука керувала кардиналами 16-го жовтня, коли вони винесли на престол св. Петра таку людину, як Кароль Войтила.
Конкляв кардиналів цього разу мусів мати драматичний перебіг. Його наради суворо засекречені. Але тут і там хтось дещо виговорить. Отже відомо, що вже на початку кард. Бенеллі, якому папа Павло VI дав малиновий капелюх, щоб уможливити йому дістати папську тіяру, отримав 70 голосів; а до вибору треба було 75. Але — замість придбати йому ще п’ять голосів, кардинали висувають «людину з далекого краю». І Войтила виходить. Віденський кардинал, Кеніґ, пів дня переконував його, щоб вибір приняв. Ото ж, кардинали не хотіли куріяльного кардинала, воліли нову людину. І правильно зробили. Вибір кардинала Бенеллі був би продовженням понтифікату Павла VI. А це означало б дальший хід похилою дорогою до занепаду, до закостеніння, до захолодження живої віри у ватиканських мурах під владою тоталітарної бюрократії в атмосфері римського зазнайства.
У Сикстинській каплиці 16-го жовтня вирішились речі великої історичної ваги. Якщо є сила в світі, яка може врятувати людство від потопу нігілізму — не тільки західнього, але й східнього, то це вселенська католицька Церква. Але ж ця Церква була за останнє десятиріччя ідейно демобілізована, політично дезорієнтована, і упокорена невдачами «східної політики». Папа Павло VI з важкими переживаннями спостерігав занепад релігійности в західних країнах. Тому звертав свої очі на Схід, мовляв, «зі Сходу світло». На жаль, тут піддався ілюзіям. Замість шукати сил для релігійного відродження там, де це відродження стало фактом, себто в Церквах переслідуваних, він шукав співпраці з естаблішментом Російської Православної Церкви, яка традиційно вислуговується перед деспотичною владою. Одночасно розпочав компроміси з комуністичною Москвою та її сателітами. Наслідки «східньої політики» — жалюгідні з кожного погляду. Найгірше те, що ця політика підірвала авторитет Церкви в очах переслідуваних католиків і взагалі християн. У католицькому товаристві ім. кард. Нюмена в Лондоні, яке гуртує католиків інтелектуалів, була недавно доповідь про Церкву у Чехословаччині. Науковий співробітник «Кестон-коледжу» казав: тепер у Чехії ніхто зі справді релігійних людей не приступить до католицької Церкви; вона втратила весь авторитет і всю притягальну силу; а причина цього — «східня політика» Ватикану.
Єдина Церква за залізною заслоною, що не втратила авторитету в народі, це католицька Церква в Польщі. Навпаки, її авторитет значно зріс порівняно з передвоєнними часами. А це тому, що вона вперто і послідовно протиставилась «східній політиці». У Польщі католицька Церква має сьогодні 19.865 священиків, майже двічі більше, як перед війною 1939. П’ять тисяч молодих людей студіюють теологію. В дієцезіях виходять 54 релігійні газети. Щорічно видається більше одного мільйона молитовників. Католицький університет у Люблині випустив за останні роки 600 наукових праць. Кожного року в серпні приходить до відпустового міста Ченстохова пересічно 300 тисяч прочан. До війни було в Польщі 7.257 церков і каплиць, сьогодні є 14.039, хоча влада всіляко перешкаджає будуванню нових церков. Як ставиться до релігії робітниче простолюддя, про це вимовно говорить історія церкви в Новій Гуті.
Щоби створити противагу консервативно-католицькому Кракову, комуністичний режим побудував індустріяльне місто на 200 тисяч мешканців, 30 клм. від Кракова. Це — Нова Гута, «символ нової Польщі». Пляновики подбали про все, але свідомо забули про церкву. Жителі повторно вимагали дозволу на церкву. Це дрібноміщанські пережитки, відповідали в партійних інстанціях у Кракові. Нарешті, 1956, робітники поставили величезний дерев’яний хрест на головній площі. Під хрестом почались регулярні богослуження в неділі. Чотири роки пізніше, під прикриттям осінної ночі, заїхала на площу будівельна команда. Почала викопувати хрест, бо тут, мовляв, має бути школа. Збіглась маса народу, міліція стріляла до людей, але хрест залишився стояти на місці.
Дуже нерадо, 1967 року, влада дозволила побудувати церкву в Новій Гуті. Десять років пізніше церква була посвячена при величезній масі робітничого народу. Краківський архиєпископ, Войтила, мобілізував католиків усього світу. Пожертви приходили з найрізніших країн; дзвони з Голландії, головний хрест з Австралії, основоположний камінь із Фундаментів собору св. Петра в Римі; американські космонавти подарували камінь з місяця. Із польських річок молодь назбирала приблизно два мільйони шліфованих камінців. Їх вмуровано в зовнішні стіни церкви. Половина мешканців Нової Гути це практикуючі католики. У церкві щонеділі служать літургію 13 разів. У Польщі католицька Церква — сила, з якою комуністичний режим мусить рахуватися.
Найвидатніший представник цієї Церкви став тепер папою. І багато справ великої ваги радикально змінились. Змінилися на ліпше. Бо це перший раз поставлено у проводі вселенської Церкви людину з комуністичного царства, яка має всі дані характеру, інтелекту, сили волі, знання і досвіду, щоби протиставитись наступові войовничого атеїзму, Знаємо, що Кароль Войтила людина непересічної інтелігенції, філософ, учений, педагог, душпастир, організатор; борець за права людини і свободу релігії. А найважливіше: він знає комунізм і комуністичну дійсність не з книжок і не з дипломатичних звітів, а зі щоденного досвіду і щоденної боротьби. Ті, що знають його, вказують на його чисто людські вартості, які притягають до нього молодь, здобувають йому пошану, викликують захоплення. Вже тепер видно, що йому не відповідає понтифікальне вивищення. Він хоче бути не над народом, але з народом. Замість понтифікального «сини і доньки», він звертається до вірних через «браття і сестри». Обравши таку людину 264-им наступником апостола Петра, Церква нарешті дала довгождану відповідь, творчу відповідь на визов комуністичного атеїзму.
Одна з найсвітліших голов сучасної Англії, лорд Джорж Бравн (лейборист) пише: вибір польського кардинала папою дає надію, що боротьба зі злом, із насильством, зі загрозою для свободи людини не засуджена до поразки. І далі: «Я дивився на інавгураційну літургію Івана Павла II. І хоча я протестант, я чув присутність святого Духа. Бо дано нам незаперечний знак тріюмфу одиниці над гнобителями».
Вибір поляка папою римським викликає багато роздумів. Зокрема насуває чимало думок українцеві.
І багато ще треба би сказати, але розмір цієї статті не дозволяє. Та дечого не можна й тут поминути. Радіємо з польським народом із приводу його тріюмфу. Але саме це спонукує додати: наша радість — хоч яка дійсна і щира — не дозволяє забути про ту ролю, яку в нашій історії відіграв польський католицизм. Не пора сьогодні заглиблятись у цю тему. Сьогодні багато справ минулого дістають іншу перспективу. Але питання, від якого не можна відмахнутись, бо воно стосується нашого та їхнього майбутнього, питання ось яке:
Вибір поляка папою — велике відзначення для польського народу, але одночасно й зобов’язання. Тут одне з перших зобов’язань: критично перевірити свій історичний католицизм, що стосувалось його ставлення до Східної Европи, зокрема до українського народу а передовсім до нашої уніятської Церкви. Чи польська громадськість зуміє пізнати помилки минулого й випрацювати нову поставу до проблем Східної Европи, які вже стають актуальними? Виразно виключаємо з цих роздумів папу Івана Павла II. Бо, по-перше, він вийшов із краківської школи польської національної думки, а Краків звичайно тримавсь осторонь від головних нуртів польського націоналізму, що мав головні джерела у Львові та Варшаві. По-друге, папа-поляк уже при вступі на свій апостольський уряд виявив, що він розуміє ці проблеми.
Із приводу його привіту для литовських і українських католиків, проголошеного їхньою мовою газета «Ді Вельт», одна з передових, написала:
Сьогодні вже немає сумніву, що вибір Кароля Войтили папою додав нових імпульсів не тільки польському та східно-европейському католицизмові, але посередньо й некатолицьким Церквам Східної Европи. На престолі Петра засіла людина, яка ніколи не приховувала своїх симпатій для оборони прав людини і громадянина на Сході. Кормлені сензаціями західні європейці не спостерегли, що , вухо людей на Сході добре підхопило сенс слів, коли папа промовляв своєю рідною мовою, але також по-литовському та по-українському. Тут перший раз без дипломатичних рукавичок папа звернувся до католиків у Радянському Союзі, де вони живуть на пів у катакомбах. І вжив мови двох народів, котрим пограбовано право на самовизначення. Забуті Заходом та опущені, ці народи Східної Европи добре зрозуміли символічну силу цього жесту.
«Наш Голос», XII, 1978 р.
