Спочатку будуть представлені підставові, загальні проблеми сучасного сакрального мистецтва. В наступних статтях аналізуватимуться безпосередні джерела цього мистецтва, тобто не середньовічний іконопис, але українське сакральне мистецтво, що творилося протягом ХХ століття. Адже саме воно створило те поле, в якому розвиваються митці сьогодення. У завершальній частині огляду побачимо окремі явища та особистості сучасного сакрального мистецтва.
Яка ціль пропонованого огляду? Навіщо писати, говорити про сакральне мистецтво? Хіба ж не можна просто вдовольнитись пропонованими творами? Адекватне сприйняття того чи іншого культурного продукту включає і критичний, чи то пак усвідомлений погляд. Такий підхід дозволяє сформувати певні вимоги до себе як глядача, того, хто сприймає сакральне мистецтво, а також певні вимоги до тих, що творять це мистецтво сьогодні. Я не схильний надавати надто великого значення оцій моїй критичній публіцистиці, а проте певні питання та проблеми повинні бути названі, над ними варто подумати. Публікації такого формату – чи не найкраща для цього форма.
Церковне і сакральне
Однак спершу спробуємо визначитись із термінами. Яке мистецтво звемо сакральним, а яке церковним? Чи існує між ними межа, чи це лиш синоніми одного й того ж явища? Я обстоюю думку, що між цими двома визначеннями існує дуже важлива різниця. Сакральне мистецтво твориться художником на основі власного творчого пошуку й без огляду на ту чи іншу релігійну громаду, тоді як церковне мистецтво твориться з огляду на духовні потреби певної громади. В даному випадку термін «релігійне мистецтво» залишається більш узагальненим означенням, яке включає сакральне і церковне мистецтво.
Іншими словами, для мене поділ на церковне і світське бачиться як поділ на сфери впливу – від того, хто має останнє авторитетне слово під час роботи над тим чи іншим мистецьким твором чи проектом, залежить, чи це мистецтво сакралне, чи церковне. Якщо останнє слово за художником – тоді це сакральне мистецтво, якщо ж останнє слово за представниками церковної громади – тоді це однозначно мистецтво церковне.
Традиція
У проблематиці церковного мистецтва, подібно як у деяких інших ділянках богослов’я, важливою темою залишається поняття традиції. Чим є традиція для церковного мистецтва? Очевидно, нею повинні були б стати постанови Соборів та писання отців Церкви, котрі сформували б богословське підґрунтя для творення церковного мистецтва. Ймовірно, саме так воно й було у ІХ столітті. Можливо, навіть в ХІІ столітті творці давньоруського мистецтва могли покладатись на цю богословську спадщину. Однак для сьогоднішнього церковного мистецтва ці писання, так само як іконописні підручники XVII-XVIII століть, дають небагато.
Тому, на мою думку, визначальну роль «традиції» в сучасному церковному мистецтві відіграють не так богословські писання, як візуальні зразки. В інформаційну епоху зображення міріади зображень щоденно штурмують нашу свідомість і саме вони диктують нам естетичні смаки та вподобання. Відключитись від світського зображення і переключитись на зображення церковне стає дедалі важче. Хоча саме це бажання часто залишається визначальним у дискусії про сакральне мистецтво – в храмі ми хочемо бачити ІНШЕ мистецтво, ніж поза ним. І знову ж таки, чи це можливо? На яку традицію повинні покликатись церковні громади та митці у творенні сучасного церковного мистецтва?
Ми живемо в часи множинності традицій, тому на практиці покликання на традицію часто відіграє дещо «декоративну» роль. Набагато важливішим залишається суб’єктивне поняття «подобається/не подобається», а відтак важливо, хто останнім має сказати, вдалий це мистецький твір чи ні. В мистецькому світі попри самого художника останнє слово мали мистецькі критики, а тепер доволі часто це мистецькі дилери й галеристи. В церковному мистецтві це мали б робити богослови, однак частіше цим займаються парафіяльні комітети та церковні адміністратори.
В час, коли вже не існує якоїсь однієї сталої мистецької церковної традиції, а радше традиція вибирати собі традицію чи змішувати різні традиції (навіть заперечувати попередні), саме поняття традиції трансформувалось. Можливо, загубилось. Колись цей процес передання знань та досвідів від одного іконописця (чи богослова) до іншого ще можна було назвати традицією (він включав активного об’єкта і пасивного суб’єкта). Але запитаймо себе: чи залишається сучасний митець отим пасивним сприймачем по- передніх досвідів? Ні. Під зливою знань інформаційної епохи сучас- ний митець приречений вибирати. Іншими словами, у виборі попере днього досвіду він набагато актив- ніший, аніж художник двадцять чи тридцять років тому. Сучасному митцеві ніхто нічого не передає він бере сам.
Клерикалізм versus модернізм
У таких обставинах, коли традиція формується не так переданням, як вибором, варто запитати себе: чи можна сьогодні розділяти мистецтво на світське та сакральне? Де саме пролягатиме ця лінія поділу, якщо вона взагалі ще існує? Цей поділ, з’явившись у добу Ренесансу, набув відчутних вимірів у ХІХ столітті, коли (дещо умовно кажучи) позитивізм з одного боку, а клерикалізм з другого роздерли суспільну культуру навпіл. Саме тоді з’являється ідея «чистого мистецтва» чи «мистецтва заради мистецтва». В міському пейзажі державні будівлі, музеї, оперні театри починають займати центральне місце – саме те, що його раніше посідали собори й монастирі.
Відтак митці, котрі намагались оповісти про містичний, релігійний досвід, були відтіснені в нішу церковного мистецтва. Цей поділ між релігійним та світським увиразнився на початку ХХ століття з розвитком модернізму. А разом із тим твори, які стояли на межі цього поділу, не підтримуючи явно ні «чисте мистецтво», ні «церковне мистецтво», наражалися на гостру критику. Наприклад, картина «Христос у батьківському домі» Джона Еверетта Мілле. В українському живописі, таким невизнаним художником, що «застряг» поміж двох таборів, можна вважати Корнила Устияновича з його центральним живописним полотном «Мойсей».
У ХХ столітті гострота дискусії поволі спадала. Очевидно, траншеї цих ворогуючих таборів ще не засипані, однак пафос поділу на церковне та світське мистецтво вже минає. Навіть «батьки модернізму» в пізню епоху своєї творчості звернулись до тем, які тепер можемо назвати сакральними, церковними. Наприклад, каплиця вервиці Анрі Матіса чи храм Нотр-Дам-дю-О в Роншані, побудований Ле Корбюзьє. В католицьких та протестантських церквах виокреслилось середовище, що прагнуло цього «примирення» із сучасним мистецтвом. Цей процес почався вже у 30-50-ті роки ХХ століття й триває досі.
І якщо в Україні цей поділ залишається ще дуже відчутним, то в Європі він поволі зникає. Цю відмінність між ситуацією в Європі та в Україні можна пояснювати з двох різних точок зору. Для когось визначальним тут буде східнохристиянська мистецька традиція, іконопис та стінопис якої сформували протягом середньовіччя виразну візуальну мову. До неї звертаються майже всі без винятку сьогоднішні творці церковного мистецтва. З іншої точки зору цю відмінність між європейською та українською ситуацією навколо світського/церковного мистецтва можна пояснити консервативністю смаків замовників церковного мистецтва, нечулих до сучасного мистецтва. Як уже згадувалося, покликання на традицію часто відіграє радше «декоративну» роль, аби обґрунтувати власні упо- добання. Ця паралельність світів сучасного церковного/сакрального/релігійного мистецтва чи не найкраще характеризує епоху, в якій живемо, розділені сотнями обов’язків, смаків, уподобань та переконань.
Теми і завдання церковного мистецтва
Тут варто розпочати із запитань: яке місце посідає церковне мистецтво в світлі сучасних політичних та соціальних катастроф? Або навіть загальніше: яким є основне завдання мистецтва? Створювати певну атмосферу, свій особливий світ чи, навпаки, змінювати світ, у якому живемо? Очистити? Можливо, навіть преобразити? Чи здатне сучасне церковне мистецтво змінювати? Чи радше допомагати у створенні атмосфери «іншості», «іншого виміру», «відчуття трансцендентності», відгороджувати, захищати, а не приголомшувати актуальними проблемами? Це дискусійні питання, що об них ламали пера та мечі ще богослови і VIII, і XVI століть.
У сучасному мистецтві багато проектів заторкують соціальні теми. Можна сказати, що соціальне служіння стало невід’ємною частиною творчості багатьох сучасних митців, чого не можна сказати про минулі епохи. Навіть модернізм зі своїм перенаголошенням на проблематиці сучасності не завжди був здатний сформувати адекватну відповідь тодішнім політичним та соціальним трагедіям (величний та жахливий символ світових воєн, картина Пікассо «Герніка» стала радше винятком, аніж правилом модерного живопису ХХ століття).
Саме тому до сучасного мистецтва варто придивитись не лише зі скептичністю глядача, що не розуміє цього мистецтва. Часом не завадить подивитись на сучасне мистецтво і з точки зацікавлення цією естетичною позою ховається щось більше? Політична програма можливо, за або соціальна позиція. Серед сучасних європейських митців тут варто відзначити творчість Бенксі або ж групу архітекторів Assemble, a з українських творів можна згадати проект Post vs Proto-Renessans Оксани Мась для Венеційського бієнале 2011 року.
Тепер запитаємо себе: а чи можливі такі проекти у середовищі церковного мистецтва? Чи може воно сьогодні оповідати й про драми сучасної люди? А може, наше церковне мистецтво, закуте в пам’ять візантійської іконографії, почувається комфортніше, коли оминає ці незручні сучасні проблеми та неоднозначні запитання?
Заплутавшись у дискусіях про модерні й традиційні напрямки розвитку, церковне мистецтво ри- зикує залишитись десь далеко позаду, в той час як самі поняття «модерне» і «традиційне» часто звучать немов анахронізми. Щоби проілюструвати цю тезу, візьмемо за приклад актуальну тему війни – це нагода для чергових монументальних мистецьких творів чи можливість шукати і знаходити нові мистецькі явища? Наприклад, можна побудувати каплицю на честь полеглих, а можна створити соціальний проект з тими, що вижили. Тут доречно буде сказати, що потрібні і одне, і друге. Так, потрібні. Однак що буде першим, а що другим? Віддати пріоритет каплиці чи соціальному проекту? І чи може такий проект бути також сакральним або навіть церковним мистецтвом?
Це запитання без однозначної відповіді. Подібно і завдання нашого сучасного церковного та сакрального мистецтва аж ніяк не однозначні. Мистецтво покликане розвиватись, а не лише консервувати та зберігати досвіди минулих епох. Нам у цій ситуації потрібно пам’ятати, що розвиток мистецтва – то справа не лише художників та їхніх замовників. Сучасне мистецтва набагато комплексніший феномен, котрий включає і нашу активну роль як глядачів. Чи скористаємось ми з цього шансу? Побачимо років за десять.
Маркіян Філевич, куратор галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart
