Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки. Частина 1.
Суперечки навколо «безвізової» заборони дискримінації сексменщин; усі спроби так чи інакше залучити Церкву до передвиборчих процесів в Україні; суперечки навколо Московського і Київського Патріархатів із серії «кого з ким об’єднувати і кого звідки виганяти»; «духовні скрепи» в Росії і всі жарти на цю тему; Церква на Майдані і Церква в АТО – ось питання, які стали темою багатьох суспільних дискусій, що розгорталися на сторінках книжок і в художніх фільмах, у інтернет-блогах і в соціальних мережах, а також невід’ємною частиною суспільного життя і думки в Україні. По суті, у основі всіх цих дискусій лежить одна проблема: відносини Церкви (тобто і церковних конфесій, і християнства загалом з його етичними нормами) та сучасного суспільства. Яке місце повинна займати Церква в житті суспільства? Наскільки мають державотворці прислухатися до порад Церкви? Якою є місія Церкви в світі і чи включає вона побудову християнського суспільства?
В сучасному світі на ці питання відповідають по-різному. Десь можуть заарештувати за образу почуттів віруючих, десь за образу почуттів невіруючих, а багатоконфесійна Україна взагалі на роздоріжжі (одна нога – переважно «східна» застрягла в «совку», друга – переважно «західна» взагалі, здається, залишилась десь у ХІХ столітті, а руками вона намагається спіймати якогось казкового європейського птаха). І це не дивує, адже наша нація в процесі становлення, і цінності наші нам ще належить сформувати. Українським конфесіям варто було б замислитись над тим, яку саме модель відносин із суспільством (а це включає і державу, і народ, і підприємців, і армію – все-все) вони хотіли б бачити і наскільки їхні мрії реальні.
Історія Церкви може дати нам сотні (якщо не тисячі) прикладів того, як вона знаходила своє місце у світі. Церква, яку переслідують, і Церква, яка переслідує. Церква, яку світ зневажає, і Церква, яку світ шанує. Папа Римський, який приймає мученицьку смерть у катакомбах Тавриди, і Папа Римський, перед яким стоїть на колінах імператор, благаючи прощення. Карикатури на християн на стінах давньоримських будинків і Христос в образі римського легіонера на пізньоантичній мозаїці. Монахи в пустелі і монахи при королівському дворі… Різні приклади можна побачити і в Біблії, при цьому підхід до церковно-суспільних відносин (якщо прийняти богословський термін «старозавітна Церква») в Старому і Новому Завітах суттєво різниться.
Старозавітна Церква: народ як релігійна спільнота
В Книзі Буття Яхве спочатку укладає завіт із Авраамом (якщо не брати до уваги Ноя), обіцяючи, що від нього піде великий народ (Бут. 15). Потім був завіт із кланом Авраама Потім був завіт із кланом Авраама (Бут. 17), і на підставі цього завіту Бог вважав «своїми» усіх нащадків Авраама, Ісака і Якова (Вих. 2). На підставі цього завіту Бог вивів євреїв з Єгипту (тут уже ішлося про завіт Бога з цілим народом). Тобто вся нація, вся майбутня держава перетворюється на одну велику релігійну спільноту з відповідним моральним кодексом, немов «колективний Авраам». Закони Тори не були просто моральними настановами для при- ватного користування, а карно-процесуальним і ритуальним кодексом, який постановляє, які жертви в якому випадку приносити і кого, за що i скільки разів карати: прийшов проповідник інших богів – стратити без зайвих попереджень; згрішив нена- вмисно або «по-маленькому» – іди до священика, пожертвуй на храм, священик принесе за тебе жертву; згрішив навмисно, «по-великому» приготуйся до биття батогами чи до каменування; маєш двох жінок і одну любиш – більше не перенось ці вподобання на дітей; даєш у борг – не бери лихви і занадто великої застави; взяв бранця чи бранку – стався до них по-людськи і т. д.
Закони ці базувалися на ідеї того, що весь ізраїльський народ є релігійною спільнотою без винятків. Тому єврей для єврея є братом по вірі і тому треба допомагати один одному, дбати про бідних. Тому раз на 50 років на- лежить відпускати рабів на свободу і прощати борги. Тому ритуальні закони стоять в одному ряду з кримінальними. Тому треба знищувати язичницьких проповідників і по можливості страчувати за скотолозство і т. д. Бо весь народ є в завіті з Богом, серед нього не може бути гріха, а відхід від завіту призведе до катастрофи.
Це дуже сильно проявляється і в історичних, і в пророчих книгах Старого Завіту. Головний сюжет Книги Суддів: євреї відходять від Бога, євреїв завойовують сусіди, євреї каються, Господь визволяє євреїв. І так кілька разів. У Книгах Царств і Хронік постійно наголошується, що розквіт єврейської держави був наслідком вірності євреїв Богові, а занепад – наслідком занепаду цієї віри. В пророчих книгах постійно говориться, що Ізраїль (або Юда) зрадив Бога, і Бог його за це покарає, зате коли народ розкається – Бог його простить і поверне до Землі Обітованої. Причому «одиницею обчислення» тут виступає не людина, а увесь народ (з яким, власне, й укладався завіт).
Звісно, в старозавітній релігії було досить місця й для особистості (згадати хоча б половину псалмів, історії Самсона, Давида, Соломона, Йова, Товита і т. д.). Але це не скасовувало загальної концепції: Бог уклав завіт із цілим єврейським народом, тож народ є однією великою релігійною спільнотою, а тому особисте благочестя кожного окремого громадянина є його обов’язком перед усім народом.
Можна багато говорити про переваги й недоліки такої системи. Важливе інше якщо брати до уваги – історичні й пророчі книги Старого Завіту, можна дійти висновку, що євреї навряд чи колись повноцінно жили за своїми законами. По-перше, зі старозавітних книг знаємо, що народ ізраїльський постійно захоплювався богами сусідів, а також «власною» єрессю у вигляді поклоніння золотому тельцю; по-друге, в умовах життя більш-менш великої держави (а тим паче в діаспорі) додержувати цих законів було неможливо, особливо якщо врахувати, що задля кожного жертвоприношення треба було б їхати до Єрусалима.
Ще один важливий момент: всі пророчі книги Старого Завіту скеровані на очікування Месії, який прийде і встановить Царство Боже на землі. Але коли цей Месія прийшов, Його вчення принесло євреям низку несподіванок і розчарувань.
Новозавітна Церква: Божа спільнота серед язичників
Ісус дійсно багато говорив про Царство Боже і про спасіння для дому Ізраїлевого. Однак під Царством Божим він розумів дещо інші речі. Зга- даймо євангельські притчі: господар посіяв пшеницю, а ворог серед пшениці бур’ян, настав час, пшеницю зібрали, а бур’ян викинули… Рибалка закинув у море сіті, витягнув їх, вибрав добру рибу, а погану викинув… Цар кличе гостей на весілля, але вони не йдуть, і цар запрошує інших… Тобто зараз Царство Боже «наблизилось», а коли воно прийде, Бог відділить праведників від грішників, причому лінія розподілу ця не співпадатиме з кордонами народів чи навіть сімей (згадаймо: будуть двоє в одному полі чи навіть в одному ліжку, і один береться, а другий залишається). А ще – «багато хто прийде зі Сходу і Заходу і засядуть у Царстві небеснім»… Царство Боже не від світу цього, а також не «ось тут» або «ось там», але «всередині вас». Тобто якщо в Старому Завіті Божа спільнота так чи інакше асоціювалася з Ізраїлем з народом, з державою, з землею, то в Євангелії Ісус рішуче розірвав цей зв’язок.
І якщо в Старому Завіті Яхве та пророки промовляли до народу, то Ісус в усіх проповідях звертався до осіб, від яких вимагав зробити особистий вибір. Якщо єврей має вірити в Бога, бо він єврей, і колись Бог уклав з його колективним предком колективний завіт, то слухач Ісуса має жити за Його заповідями, бо інакше з нього Бог особисто спитає, де він був, коли Той до нього приходив. Ну і щодо Завіту, то про нього Ісус говорить на Тайній Вечері про Новий Завіт, запорукою якого є Його Кров і учасниками якого є Його послідовники, апостоли, з яких пізніше народиться Церква. Себто Божа спільнота з цього часу не дорівнює народові. Це група окремих людей (навіть індивідуумів) з різних народів, які віритимуть в Бога згідно з власним усвідомленим рішенням. І до речі, вони будуть у меншості, і за віру їх час до часу переслідуватимуть (“Блаженні вигнані за правду… “). Відповідно, зовсім іншим є відношення до грішників, іновірців та інших порушників вселенської гармонії. В Старому Завіті їх наказувалось терміново знищувати, а язичників просто цурались. А ось про ставлення до грішників у Новому Завіті свідчать слова святого Павла в Першому посланні до коринтян: «Я вам писав був у листі не мати стосунків з розпусниками – не взагалі з розпусниками цього світу… бо вам довелося б вийти з цього світу. А написав я вам, щоб ви не мали зносин з тим, що, називаючи себе братом, є розпусник чи зажерливий, чи ідолопоклонник… з таким – навіть не їсти!»
Тобто в Церкві слід підтримувати порядок, злісних порушників з неї вигнати геть, а із «зовнішніми» грішниками поводитись спокійно й невимушено (а що з ними зробиш?). Бачимо, що проводиться чітка межа між Церквою, яка живе за Завітом, і грішним світом, на який Церква прямого впливу не має. Таким чином, у Новому Завіті бачимо зовсім іншу модель відносин Церкви і суспільства, яка передбачає, що суспільство за замов- чуванням грішне, а Церква («світло для світу», «сіль землі») покликана нести суспільству Благу Звістку про Божу любов, милосердя і прощення. А якщо ще точніше, то не суспільству в цілому, а його окремим членам, бо Новий Завіт не про народи, а про особистості. В світлі цього багато питань і проблем сучасності постають значно легшими і простішими.
Звісно, беручи до уваги цю модель, залишається ще багато питань: наскільки член Церкви може чи повинен бути активним у суспільстві? Скільки доброго можна знайти за межами Церкви? На ці питання Церква шукала і знаходила відповіді протягом всієї своєї дотеперішньої історії. Але коли вона здобула престиж і повагу в суспільстві, у неї з’явилася велика спокуса повернутись до старозавітної моделі, де ціла країна, цілі народи проголошуються частиною Церкви, тобто спокуса повернутися від персональної релігії до колективної. Тому такі поняття, як «християнська нація» чи «канонічні території», «свята Русь» тощо, мають мало спільного з новозавітним вченням вже навіть тому, що відповідальність за життя кожен несе особисто і особисто звітуватиме про нього. Колективного спасіння в проповіді Христа ми не бачимо.
Віктор Заславський, історик і публіцист
Продовження циклу есеїв Віктора Заславського «Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки» читайте в наступних числах «Патріярхату»
