2015 рік, як і попередній, видається роком змін, що тривають, а тому, підбиваючи його підсумки, варто постійно мати на увазі ширшу картину. Цей рік українці прожили в постмайда ній Україні, в якій ось уже два роки триває війна, відбувається водночас затяжна економічна криза та «перезавантаження» влади на різних рівнях, де спостерігаємо одночасну надмірну чутливість та некритичність до повідомлень ЗМІ, де голоси «Зрада!» чи «Перемога!» часто надто голосні й невмотивовані. На початку року «Патріярхат» міркує над тими темами, що стали емблематичними для 2015-го, волонтери, благодійні організації, капелани, реформатори.
Війна, яка змінила рондо
Мабуть, у підручниках з історії України про 2015-ий напишуть «ішов уже другий рік війни…» або якось інакше, але в будь-якому випадку реальність війни протягом року вкоренилася у свідомості та в побуті. Війна стала тлом і мірилом для всіх інших процесів, які відбуваються в Україні, навіть якщо вони з нею не пов’язані.
Після підписання мінських угод (12 лютого 2015 р.) кількість жертв зменшилася, хоча початок року ознаменувався трагічними подіями штурму Донецького аеропорту та оточенням українських частин в Дебальцевому, на які припала найбільша частка втрат серед українських військових, що в 2015-ому, за офіційними даними, становила понад 650 осіб (а загалом, за даними ООН, війна на сході України вже позначилася 9 тисячами смертей, серед яких 2 тисячі 700 смертей військових).
Для більшості громадян України, крім тих, чиї рідні та близькі на передовій, і тих, що активно включені у волонтерський рух, ця війна поступово протягом року відсувалася за задній план, адже зменшилася інтенсивність бойових дій. Проте капеланам роботи не поменшало: на лінії розмежування залишаються війська, але їх підтримка не припиняється. Капелани й далі працюють, тренуються, удосконалюються, систематизують свою роботу. Наприклад 14-17 грудня у Києві відбувся ІХ Всеукраїнський з’їзд військових капеланів Української Греко-Католицької Церкви.
«Для мене цей рік, коли оглядаюсь, здається, тривав цілу вічність, яка минула, як мить. Аналізуючи все, що трапилося, важко повірити, що все це можна прожити впродовж одного єдиного року. Це був дуже трагічний період, зокрема, перші місяці року через події навколо Донецького аеропорту та Дебальцевого. Це був і дуже творчий час, бо вдалося зробити аж стільки! Рік болючих втрат, важкої праці, безупинного служіння на всіх можливих фронтах, рік утоми та надії, рік великих Божих благодатей у глибоких сутінках людського болю», – каже один із найдосвідченіших капеланів УГКЦ отець Андрій Зелінський, ТІ, який побував у найгарячіших точках.
Війна внесла корективи в рейтинг довіри: волонтери отримали найбільше довіри суспільства, на другому місці Церква, на третьому – Збройні сили України, добровольчі батальйони та громадські організації. Раніше тільки медіа і Церква мали позитивний баланс довіри.
Волонтерський рух за порівняно спокійніший 2015 рік став упорядкованішим. І хоча зберігаються приватні ініціативи, багато з них оформилися у великі рухи. Однак проявилися й певні розколи та непорозуміння через боротьбу за впливи. Волонтери стали потужною силою, з якою владі доводиться рахуватися, а тому кортить контролювати. Волонтерський рух такий успішний та гнучкий тому, що суспільство зрозуміло свою персоналізовану відповідальність за долю країни, вважає Мирон Кравчук, координатор Волонтерської сотні Українського Католицького Університету.
«Це був захоплююче важкий рік, усі завдання щодо волонтерства вдавались із легкістю. Стільки тепла, взаєморозуміння, витримки та підтримки я не відчував у своєму житті раніше (перед Майданом та війною з окупантом, що для мене об’єднані події). Стільки знайомств із людьми, яких зараз сміло називаю своїми друзями та у важку хвилину знаю, що зможу їх просити про допомогу й реалізацію спільних проектів, не пов’язаних виключно з допомогою війську. Також минулий рік був часом боротьби. Хто як умів так боровся, було відчуття міцного плеча та прикладу невгамовних самовідданих волонтерів і доброчинців», – підсумовує він.
На думку Мирона Кравчука, фактор волонтерства слід розглядати як вияв оздоровлення суспільства. «Можливо, волонтерський рух все ще малий, проте війна підняла громадянське суспільство на вищий рівень довіри. Цей сигнал є позитивним та безумовно дає надію на майбутнє України!» – наголошує координатор Волонтерської сотні. І його слова знаходять підтвердження в соціологічних дослідженнях, які показують підвищення соціальної активності. Безліч волонтерів допомагають армії, вимушено переміщеним особам, і це дає надію, що після закінчення конфлікту об’єднані волонтерські зусилля будуть спрямовані на інші «мирні» проекти.
Події на сході не лише породили потужний волонтерський рух, спричинили створення різноманітних волонтерських осередків та відкриття місій великих міжнародних організацій, але й суттєво змінили порядок денний і завдання благодійних організацій, що вже багато років працюють в Україні. До 2014-го «Карітас України» займався переважно соціальними проектами допомоги довголежачим хворим і літнім людям, дітям вулиці та родинам, що перебувають у скрутному становищі, а також допомогою трудовим мігрантам та їхнім сім’ям. Ці завдання залишаються, проте стала відповідь на нові виклики, пов’язані з гуманітарною кризою в Україні.
«У 2015-ому, як і в 2014-ому, «Карітас України» намагався допомогти людям, на яких позначилися події спершу застосування сили з боку тодішньої української влади проти учасників Майдану, далі – окупації та анексії Криму і бойових дій на сході України. Ці події спричинилися до великих соціальних зрушень: надзвичайно багато людей були вимушені покинути свої домівки (спочатку в Криму, а потім у зоні воєнного конфлікту) і шукати притулку в безпечніших місцях», – зазначає президент «Карітасу України» Ан- дрій Васькович.
За офіційними даними, в Україні 1 мільйон 600 тисяч зареєстрованих переміщених осіб. Упродовж минулого року «Карітас України» допоміг понад 60 тисячам вимушених переселенців, подаючи переважно фінансову допомогу на проживання, харчування, одяг, ліки.
«Надзвичайно важливо, що в українському суспільстві була велика солідарність щодо допомоги переселенцям. Проте матеріальні можливості людей, які готові допомагати, вичерпуються. Масштаби гуманітарної кризи в Україні такі великі, що потрібна узгоджена і консолідована дія держави, громадських і міжнародних організацій, волонтерів», – пояснює Андрій Васькович.
Для кращої допомоги вимушеним переселенцям «Карітас України» реформував і розвинув свої структури: створений «Карітас» у Харкові, адже Харківська область стала однією з областей, яка прийняла найбільше переселенців із зони конфлікту; почали діяти парафіяльні «Карітаси» в Краматорську, Маріуполі, Дніпродзержинську та інших містах, що дуже близькі до лінії розмежування. Центр «Карітасу» Донецького екзархату довелося перенести до Дніпропетровська, звідки його діяльність посилено поширюється на Дніпропетровську, Запорізьку і Донецьку області.
Андрій Васькович наголошує: обсяг проблем із вимушеними переселенцями такий великий, що Україна сама не може дати собі ради, тому потребує допомоги міжнародних організацій. Крім того, важко передбачити всі потреби, адже конфлікт триває.
«Ситуація дуже складна, бо хоча перемир’я частково дотримуються, невідомо, яким буде подальший хід подій. Ми не знаємо, скільки людей залишаться у нових домівках, які умови їм треба створити, наприклад, щодо працевлаштування. Економіка України перебуває в дуже важкому стані, немає достатньо робочих місць, тож треба думати на перспективу, де вимушені переселенці можуть бути задіяні, щоб із часом вони могли дбати про себе самі», – веде далі директор «Карітасу України».
Надзвичайно проблематичною є соціальна ситуація на територіях, непідконтрольних українському урядові. Доступ до цих територій для гуманітарних організацій украй обмежений.
Серед вимушених переселенців 12 тисяч кримських татар, які покинули півострів після анексії і через переслідування, а зараз роблять усе можливе, щоб кримське питання не зникало з порядку денного українських та світових ЗМІ і залишалося актуальним для політиків різних рівнів.
«Цей рік для кримськотатарської спільноти, безумовно, був одним із найважчих з моменту повернення 3 місць депортації до Криму. Вбивства, викрадення, обшуки, репресії – ось нові реалії, у яких живе корінне населення півострова. Окупація розділила тисячі родин: більш ніж 12 тисяч кримських татар покинули свою Батьківщину. Але все одно кримські татари вірять у те, що на- віть після сильної грози над Аю- Дагом зійде сонце», – запевняє Алім Алієв, співзасновник громадської ініціативи «Крим SOS».
Реформи в Україні: зрада чи перемога?
У політичному та економічному вимірах дебати щодо 2015 року в Україні можна окреслити двома хештегами, які були популярні в соціальних мережах, – #зрада і #пере- мога. Однак за інформаційним галасом, численними бійками і сварками на різних щаблях влади зовсім непросто розібратися, що є перемога, а що зрада. Відбуваються реформи чи влада стоїть на місці? Чи сварки в парламенті перекривають реструктуризацію зовнішнього боргу, а чи, навпаки, нівелюють цю перемогу? Чи є свідченням реальних змін рівнів система електронних закупівель Prozorro Міністерства економіки, а чи це лише битва з вітряками?
Допомогти вияснити реальні позитивні й негативні тренди у реформах «Патріярхат» попросив менеджера з комунікації Реанімаційного пакета реформ Андрія Андрушківа.
Серед цьогорічних «зрад» він називає недосконалий закон про місцеві вибори, який не дозволив «перезавантажити» органи місцевого самоврядування на виборах у жовтні 2015 року. Також, на його думку, не відбулася реформа судової системи: судова гілка влади, яка, за Конституцією, має бути незалежною, досі не звільнена від впливу політичних еліт, і судді, які дискредитували саме слово «правосуддя», досі працюють на своїх посадах і не дають можливості оновити судову систему. Непрозорим, вважає експерт, був процес внесення змін до Конституції (тотально закритий, а тому результати соціологічних досліджень свідчать про те, що населення не підтримує конституційної реформи).
«Найбільша проблема в тому, що політичні еліти не готові остаточно запускати безповоротні зміни. Люди старої системи, люди вчорашнього дня намагаються керувати країною, додержуючи правил вчорашнього дня. Влада не працює ефективно у зміні правил. Про це свідчить виконання коаліційної угоди на лише третина від запланованого. Досі в Україні не користуються системами, якими користується розвинена демократія, тобто у нас зміни до законів чи національних політик не обговорюються з ключовими групами, яких заторкують ці зміни, а просто влада доносить зміни до народу, відбувається лише одностороння комунікація. Це радянський спадок, і якщо ми як країна щось із тим не зробимо, якщо влада не змінить систему комунікацій, то в нас буде ще 150 різних «майданів». Люди старої системи думають, як поставити «своїх» на певні місця, а не змінювати процеси в країні», – каже експерт.
Проблемними є й медична та пенсійна реформи, де не забезпечена відповідна законодавча база для реальних змін.
Серед перемог Андрій Андрушків називає ухвалення закону «Про державну службу». Хоча його імплементація почнеться з травня 2016 року, закон закриває всю історію адмінресурсу, бо розводить питання політики і державного служіння у різні кути. Важливим кроком є й закон про відкритість публічних коштів, завдяки якому громадяни України краще розумітимуть, на що витрачаються їхні податки, а тому намагатимуться більше контролювати.
Запуск нових антикорупційних інституцій Національного антикорупційного бюро та Національного агентства з питань запобігання корупції – також належить до «перемог».
«Це дуже важливі органи, і якщо вони запустяться і будуть фактично незалежними, то ми як країна зможемо робити превентивні заходи щодо корупції у вищих ешелонах влади. Існуватимуть детективи, які розслідуватимуть корупційні дії та доводитимуть справи до прокуратури. Однак треба зазначити, що політичні еліти все одно хочуть робити так, щоб ці органи були «кишеньковими»: ставити своїх людей, применшувати їх незалежність», – пояснює Андрій Андрушків.
Повернення довіри до органів внутрішніх справ після Майдану є надзвичайно важливим завданням, тому поява Патрульної поліції стала однією з найбільш комунікованих реформ в Україні та джерелом надії на подальші зміни. До початку літа 2016-го патрульні поліцейські служби запрацюють в 29 містах України. 7 листопада міліція припинила своє існування офіційно, і це є першим кроком до реформи в МВС. Проте, зі слів експерта, важливо змінити й закон, який регулює Міністерство внутрішніх справ, до прикладу, призначення.
Чужої біди не буває?
«Коли горе стукає в двері нашої хати, коли саме в нас порушуються права людини, її гідність та свобода, коли в нас забирають останню надію на краще майбутнє, наше підсвідоме прагнення бути в епіцентрі уваги світової спільноти, яка зрозуміє, поспівчуває та допоможе із солідарності, є чимось самозрозумілим. Наше горе робить нас пупом землі», – так у статті в попередньому числі «Патріярхату» В’ячеслав Окунь, ТІ, намагається пояснити, чому протягом року багато українців доволі складно реагували на проблему біженців із Сирії та країн, де тривають конфлікти, які спричинили кризу біженців у Європі, вказуючи на те, що у нас, в Україні, проблеми не менші, а світове співтовариство мало звертає на них уваги. Так само і на розстріл редакції Charlie Hebdo та пізніше терористичні акти в Парижі, падіння російського літака у Єгипті та інші трагедії в різних куточках світу. На противагу #JeSuisHebdo з’являлися #JeSuis Volnovakha, кожна співчуття в соціальних мережах ви- кликала несвідому хвилю протесту.
Однак водночас протягом року інша частина українців ставали частиною глобальної спільноти в жалобі, змінюючи аватарки під колір французького прапора чи несучи квіти до посольств. Особливо багато дискусій було щодо солідаризації з росіянами в жалобі за жертвами пасажирського літака, що зазнав катастрофи над Єгиптом: чи можемо ми співпереживати з ворогом? І хоча реакції були часто полярними, а дискусії складними, в них важливо те, що частина українців ставила себе у європейський контекст. Після майданівського “Україна – це Європа!” в ситуації з кризою із сирійськими біженцями та терактами у Парижі багато людей намагалися знайти наповнення цього гасла що означає бути з Європою? Де її кордони і цінності? Можна передбачити, що зі зближенням ринків та інфопросторів такі питання щодо цінностей та ідентичностей виникатимуть усе частіше.
Церква і суспільство: хвороби росту
2015 рік був симптоматичним і для церковно-суспільних відносин. Незважаючи на феноменальну щоденну роботу (адже Церкви були надзвичайно активними в соціальному й волонтерському служінні), протягом року було кілька складних моментів, коли Церкви та суспільство, які під час Майдану стояли по один бік барикад на захисті прав та гідності громадян, ставали відвертими опонентами. Особливо часто лунали закиди в бік УГКЦ, яку в суспільній свідомості звикли вважати прогресивною та проєвропейською. Серед точок болю найгострішим став конфлікт у Львові через встановлення пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому між захисниками скверу та прихильниками реконструкції площі перед собором святого Юра. Дискусія вийшла за межі локальної та церковно-суспільної. Також питаннями, що розділили частину суспільства та релігійні організації, стали поправки до Конституції України і трудового законодавства, у якому Церкви бачили загрозу традиційним християнським цінностям та інституту сім’ї, а деякі громадські лідери вважали необхідним кроком на шляху України в її проєвропейському виборі.
Президент Інституту релігії і суспільства, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович називає визначальною причиною цих проблем брак комунікації та вважає, що з огляду на поширення культурних воєн, які переходять до нас із західного світу, Церква має бути готова до наступних викликів.
«До нових викликів Церква виявилася комунікаційно неготовою. Вона не завжди вміла донести до суспільства свою правду та особливості своєї позиції щодо спірних питань. Часто духовенство на різних рівнях ішло шляхом заборони, відкидання проблем. Це зрозуміло з психологічної точки зору, але таки неконструктивно, коли ми говоримо про місію Церкви в більшому масштабі. Бо такий ідеологізований підхід відчужує Церкву від людини, і та зрікається допомоги, яку може від Церкви отримати», – вважає він.
На думку Мирослава Мариновича, кількість таких викликів збільшуватиметься, і Церква має навчитися з ними працювати. «Ми живемо в час інформаційного суспільства, яке дуже швидко прогресує, видозмінюється. Звичайно, що це породжує масу проблем хологічних, суспільних, але це реальність, яку не можна ігнорувати. І ми бачимо, що розрив між Церквою, яка живе здебільшого у комунікаційних параметрах минулого, та суспільством, де через інформацію та мережі руйнуються різні бар’єри й перепони, збільшується. Це означає, що перед Церквою стоїть величезна проблема навчитися жити в нинішньому інформаційному просторі з усіма його здобутками і хибами чи гріхами. Це загальна проблема, з якої випливають усі інші, конкретні: чи то проблема забудови на території лічниці Шептицького, чи реконструкція площі і так далі. Духовенство та єрархія часто сприймають цей новий світ як світ антицерковний і агресивний щодо Церкви, але здебільшого йдеться про брак нормальної комунікації. Суспільство хоче збагнути дії Церкви, воно не заглядатиме в папські енцикліки або послання, щоб зрозуміти, якими документами викликані певні дії чи заяви. Воно хоче простого пояснення, а головне пояснення не зверхнього, а дружнього, довірливого. І саме тут відкриваються величезні можливості для Церкви», – пояснює він.
Віце-ректор УКУ вважає, що питання належної комунікації із суспільством заслуговує розгляду на окремому Синоді єпископів чи навіть на Соборі. Майдан, на його думку, показує, як швидко змінюється ставлення суспільства до Церкви, коли є переконливий і зрозумілий меседж: «Згадаймо, з чого починався Майдан. Спочатку його учасники були достатньо критичними щодо Церков. І коли священики приходили до демонстрантів, то молодь дивилася на них косо, мовляв, чого ви сюди прийшли, це не ваша подія, вас тут не передбачено. Коли ж сталося побиття, а головне, коли Михайлівський Золотоверхий собор відчинив для поранених свої двері, це радикально змінило ставлення людей: стало зрозуміло, що Церква може виконувати важливу функцію. Цей момент узагалі став ревеляційним для релігійної ситуації в Україні, тому що відновив давню функцію Церкви як прихистку, притулку. На цьому можна побачити, як швидко можна змінити ставлення суспільства до Церкви, якщо йому послужити».
Уряд України прогнозує зростання економіки на 2% в 2016 році. І хоча є песимістичніші прогнози, хочеться вірити, що цей малий, і лише економічний показник стане політич- індикатором інших змін них, економічних та ціннісних.
Мар’яна Карапінка
