Репортаж з місійних теренів УГКЦ на схід від Збруча
Закінчення. Початок ч. 5 (402), c. 12-14, ч.6 (403), c. 11- 14.
У визначенні кількості осіб, приналежних до тої чи тої конфесії, українські соціологи почали застосовувати поняття «практикуючий християнин» (особа, яка систематично відвідує богослуження, бере участь у житті Церкви). Саме це «нововведення» соціологів дещо прояснило доволі туманне твердження УПЦ МП про те, що абсолютна більшість громадян України — це православні. Останні соціологічні дослідження показують, що лише 4% з опитаних «православних» належать до категорії «практикуючих».
«Люди тут переживають брак Слова Божого, — говорить владика Василь Івасюк (Одесько-Кримський екзархат). — Цю духовну прірву часто виповнюють секти. Абсолютна більшість так званих «православних» потребують воцерковлення. В цих обставинах питання, чи потрібна УГКЦ на цих теренах чи ні — просто не стоїть. Актуальне питання: Як нам полегшити людям доступ до Христа і до Церкви?»
Євангелізація і катехизація
У більшості парохій, де я побував, зміст церковного життя сповнений первинною євангелізацією — люди отримують можливість брати участь у богослужіннях, пізнають радість Покаяння й Євхаристії, відкривають для себе сенс церковного проводу, зокрема, через спілкування із «доступним», «людяним», «безпосереднім» єпископом (відвідини єпископом парохій у східних екзархатах відбувається зазвичай один-два рази на рік). На цьому етапі особливе значення мають проповідь священика і систематичність богослужінь. Досить забезпечити одне і друге, і до священика невдовзі надходять пропозиції від довколишніх сіл і районів. Більше третини священиків, з якими я зустрічався, кожної неділі наїжджають 200-400 км від парохії до парохії.
Щодо проведення систематичної катехизи на парохіях, то тут є ще багато праці. Якщо на парохіях і є катехизація, то переважно для дітей. Про катехизацію дорослих чув лише у Покотилівці, Харкові, Києві, Миколаєві, Ялті та Донецьку. «Наші священики щойно дозрівають до катехизації, — стверджує владика Василь Івасюк. Часто трапляються випадки, коли катехизу на парохії провадять дружини священиків. (Служіння священичої родини як цілости в цих регіонах має особливий євангелізуючий зміст. Цей висновок роблю з думок і вражень багатьох парохіян). Однак часто трапляються випадки, коли дружини священиків, маючи відповідну освіту, все ж не провадять катехизу, адже саме вони в цих випадках є годувальницями сімейства.
Досвід впровадження уроків християнської етики, здобутий багатолітньою працею Патріяршої комісії і Катехитично-педагогічного інституту УКУ в Західній Україні, на Сході все ще застосовувати не вдається. «У школи дорога нам поки що закрита», — говорить сестра-служебниця Людмила Панасюк, голова Катехитичної комісії Донецько-Харківського екзархату. Хоча, звісно, винятки трапляються. Так голова Бердичівського районного відділення освіти п. Петро зміг добитися, щоб християнську етику викладали у двадцяти з тридцяти шкіл району.
Але все ж є багато різних нагод для священика і катехита бути з дітьми у школі. Особливо це свято св. Миколая. «Більшість дітей під час свята св. Миколая у школі вперше у своєму житті почули про Бога, — розповідає їмость Галя (с. Мехедівка, Полтавської обл.). — Я вже маю певний педагогічний досвід, але так, як мене слухали діти цього вечора, мене не слухав ще ніхто і ніколи». Досвід принагідної катехизації у школі с. Мехедівка спонукав священиче подружжя о. Петра та їмості Галі, незважаючи на справді дуже важкі обставини життя (п’ятеро дітей), продовжити служіння для маленької греко-католицької парохії в с. Мехедівка та в м. Черкаси.
Своє пояснення певного браку в ділянці катехитичної праці подав отець Іван Цухуляк із Бердичева. Він переконаний у тому, що надмірна увага священика до питань будівництва відриває його увагу від того, що є його прямим обов’язком: євангелізувати і катехизувати. Сам отець Іван служить водночас на шести парохіях і в тюрмі. Коли я навів думку о. Івана в розмові з владикою Степаном Меньком, той зауважив, що те, чим займається о. Іван, нормально мали б робити місійні монаші згромадження. Проблема, однак, у тому, що монахів і монахинь на Східній Україні порівняно досить мало. В Донецько-Харківському екзархаті (п’ять областей) служить 11 сестер, 5 отців і братів-василіян.
Служіння єпископів
Прихід трьох єпископів на Східну і Південну Україну (вл. Степана, вл. Василя і вл. Богдана) дуже актвізував розвиток Церкви, скріпив її інституцію, зокрема, дуже покращив саме катехитичну працю на парохіях. Це відзначали більшість священиків. Серед інших позитивних змін також називали ось які: розвинулися харитативні інституції, покращилася комунікація між священиками, краще і систематичніше надходять кошти на побудову храмів, покращилася канонічна дисципліна, зокрема, були позбавлені права служіння кілька священиків (як їх тут називають — «чудотворців»), які чи то своєю аморальною поведінкою, чи своїм канонічним блуканням від лефевристів до протестантів зробили великі замішання серед людей.
Є також підстави говорити про певні зрушення в екуменічній ділянці праці Церкви. Формат цієї статті не дає можливости цілісно окреслити характер взаємин УГКЦ з іншими Церквами київської традиції. Тому тут подам лише окремі характерні штрихи.
УПЦ (МП). На практичному рівні існує один загальний підхід: краще поганий мир, ніж добра війна. Переважно між священиками і парохіянами УГКЦ та УПЦ (МП) нема жодних взаємин. Є випадки прямого тероризування греко-католицьких парохій з боку представників Московського Патріярхату. Кричущий приклад — ялтинської епопеї пошуку землі під будівництво греко-католицького храму, яка тягнеться вже більше десяти років. На сьогодні справа увійшла у відверто антиправове русло: ручні суди Ялти піднімають питання таким чином, щоб цілком позбавити громади УГКЦ реєстрації у Кримській автономії. «Якщо вони все ще вважають канонічним псевдособор 1946 року, то, ясна річ, що проблеми залишаються, говорить владика Степан. — Нам хіба залишається тримати руку простягнутою для взаємного прощення». «Я з великою радістю хотів би з ними спілкуватися, — підтверджує владика Василь Івасюк, — але я навіть не знаю, як це зробити… Тут треба покластися на Бога».
Окремі отці стверджували, що мають гарні особисті контакти з деякими священиками УПЦ (МП). Характерно, що священики МП остерігаються, щоб ці, навіть просто товариські взаємини, не стали знаними для ширшого загалу. Вартий уваги також факт, що після заснування греко-католицької громади де б то не було – тут же УПЦ (МП) засновує свою парохію і швидко зводить церкву». Водночас така поспішність далеко не завжди дає бажані для УПЦ (МП) результати. Збудована велика православна церква в смт. Покотилівка під Харковом стоїть пусткою, а життя значно меншої, розташованої буквально за сто метрів василіянської обителі процвітає.
УПЦ КП. Не можна стверджувати, що всюди взаємини греко-католицьких священиків та священиків УПЦ КП є добрими, взоруючись тільки на те, що «у верхах» існує порозуміння. Тут прослідковуємо в цілому знану тенденцію — де УПЦ КП володіє значною кількістю храмів, має вплив на державні чинники, там ставлення до греко-католиків доволі прохолодне. Траплялися випадки, коли представники цієї Церкви в міських радах блокували виділення землі під храм УГКЦ. Натомість у тих регіонах, де громад УПЦ КП і УГКЦ порівняно небагато, там отці радо співпрацюють і навіть стають із греко-католиками до спільної молитви.
УАПЦ. Що стосується взаємин із священиками УАПЦ — то тут існує ціла палітра різних обставин, які на них впливають. Не можна оминути факти переходу кількох священиків від УАПЦ до УГКЦ. Головна мотивація о. Володимир Галатюка (с. Птахівка, Миколаївська обл.), о. Микола Тюрдьо (с. Тарасівка, Миколаївської обл.) — брак уваги єпископа УАПЦ до своїх священиків. Цікаво, що і в першому, і в другому випадках перехід священика УАПЦ до УГКЦ не спричинив якихось суперечок на парохії серед місцевих жителів. «У перспективі отці змушені будуть доздати певні дисципліни при одній із греко-католицьких семінарій», — зауважив з цього приводу владика Василь Івасюк.
РКЦ. Для співслужіння цих Церков на Східній Україні (на відміну від Західної) характерна плідна співпраця і взаємна виручка. Завдяки багатьом чинникам РКЦ має багато краще розвинуті церковні структури по всій Східній і Південній Україні. Факт, що на Східній Україні є сім єпархій поряд із трьома греко-католицькими, говорить сам за себе. Саме
римо-католики дуже часто надають
греко-католикам храми для почер-
гового служіння (Київ, Полтава,
Євпаторія, Одеса, Керч, Ялта тощо).
Водночас служіння в римо-католиць-
ких храмах фактично спричинює
те, що членами цих парохій стають
тільки греко-католики з Галичини. «У
місцевих жителів сам факт служіння
в костелі, мабуть, все ще викликає
певну недовіру, – говорить о. Віталій,
парох церкви св. Василія Великого
(Житомир). – Тому ми старалися
якомога швидше почати служіння у
своїй, хоч ще не добудованій церкві.
Буквально за кілька тижнів наших па-
рохіян побільшало вдвоє, і переважно
за рахунок місцевих жителів».
