19-21 жовтня цього року у м. Тернополі Федерація українських католицьких студентських та академічних товариств «Обнова» провела свій третій 3’їзд, в рамках якого відбулась конференція «Місія «Обнови»: від покликання до втілення». Участь у конференції взяло близко 150 обновлян з України та з-за кордону. Гостями та доповідачами на конференції були: Блаженніший Любомир, Владики Василій Семенюк та Гліб Лончина, ректор УКУ о. д-р Борис Гудзяк. Публікуємо текст виступу Мирослава Мариновича, президента Інституту Релігії та суспільства УКУ.
********
Кожна людина має свою особливу, визначену Богом місію у житті. Проте ніхто з нас не знає, коли
Господь сформулює для нас Своє найголовніше питання. Ніхто не знає, коли треба буде зробити найголовніший вибір у своєму житті. Це може статися завтра, через місяць чи рік, а може, в оцю власне хвилину. Не знаючи точно години, ми, однак, маємо точно знати головне: кожного разу нашим завданням є робити вибір на користь добра – так, ніби ця мить у нашому житті вирішальна. Формулювання Євангельської місії християнина бути «світлом для світу» (Мт 5:14), «шукати найперше Царства Божого й праведности Його» (Мт 6:33) загалом не викликає в нас заперечень. Але значно важче з утіленням цієї місії в життя.
Миряни і духовенство
Ніде правди діти: сьогодні в мирянському середовищі УГКЦ множиться невдоволення духовенством і його, як кажуть, незадовільним моральним рівнем. Із уст в уста передаються історії про грошолюбство священиків, про порушення ними 6-ї та 7-ї Божих заповідей, про зловживання ними своєю владою та довірою з боку людей. У результаті народ потрапляє у велике згіршення. Що ж, таке трапляється не вперше в історії людства — і, боюсь, не востаннє. Досить зауважити Єзекиїлеве: «Священики її ламають Закона Мого, і зневажають Мої святощі, не розрізняють між святим та несвятим…» (Єз. 22:26). Але що в цьому випадку робити нам, мирянам?
Якщо послухати оті стурбовані голоси, то єдиним виходом із ситуації здається «тверда рука» єпископату. Що ж, певна рація в цьому є: замовчувати і «маринувати» проблему єпископам не слід. Хай буде для всіх нас промовистим прикрий досвід Католицької Церкви у США — досвід тривалого замовчування проблем, який обернувся для неї врешті великими моральними і фінансовими втратами. Тому єпископи мають знати про зловживання з боку священиків і вчасно застосовувати відповідні дисциплінарні стягнення.
Проте чи справді це єдиний засіб впливу? Мені пригадується історія, описана у «Дванадцяти листах о. Андрея Шептицького до матері». В ній оповідається про те, як тоді ще єпископ Шептицький вплинув на одного недбайливого пароха, який не дуже полюбляв служити Вечірню, надаючи перевагу гостинам у сусідніх «отців-собратів». Поїхавши в це село і не заставши пароха, кир Андрей сам відслужив Вечірню, а на зніяковілі вибачення пароха сказав: «Все в порядку, отче парох! Я Вас сьогодні заступив, але вже під час чергових неділь я не матиму часу Вас заступати!» І в цьому листі вкладено в уста Владики Андрея такі слова: «Ти знаєш, Мамо, що вістка про моє «заступство пароха» поширилася блискавкою по цілій єпархії, усюди служили св. Вечірні, а храми Божі є дбайливо доглянені. Але ніякого наказу в цій справі я не проголосив». Цього пароха можна було «викликати на килим» і покарати лише такі засоби впливу і знає наша посттоталітарна ментальність. Але любов дає нагоду преображати людські серця, не травмуючи їх; дає можливість стати опорою людині в їїдуховному зростанні.
А що для мирянина означає оця формула: «любити свого пароха»? Перше, що спадає на думку, це усвідомлення того, що гріхи священика – це продовження гріхів мирянина. В епоху Середньовіччя, реагуючи на докори щодо невідповідної поведінки священиків, єпископ Алеппо цілком слушно зауважив: «А звідки береться духовенство, як не з мирян?» Отже, в тому, кого ми засуджуємо, нам, мирянам, важливо побачити самих себе. А відтак у наших руках є ефективний шлях піднесення морального рівня священиків: зростаймо у праведності самі й ті з нас, що стануть священиками, будуть ipso facto моральнішими!
Друга відповідь на критичні голоси це пересторога перед спокусою бачити в моральному світі духовенства лише чорне. Це неправда, що довкола нас є лише погані священики. Якби було так, Церкву давно б поглинули ворота пекла. Тому цінуймо добрих священиків і говорімо про них. Хай буде належно оцінено нами найменше добро, яке походить із жертви священика. Обдаровуймо їх любов’ю й довірою, робімо ці почуття видимими. Це не тільки справедливо винагородить їх, а й укріпить їхній авторитет у Церкві. Втім, цим ми зможемо досягти навіть більшого. Прислухаймось до слів жемо досягти навіть більшого. Прислухаймось до слів ап. Павла, сказаних про його одноплемінників-юдеїв: «…може як викличу заздрість у своїх за тілом і спасу декого з них» (Рим. 11:14). Отже, шануймо добрих священиків іще й для того, щоб викликати спасенні заздрощі у недбайливих!
І нарешті, третя заввага. Якщо іти за логікою невдоволених, то моральні провини священиків є нездоланною перешкодою до їхнього, мирян, духовного вдосконалення.
Мовляв, доки грішить мій парох, доти я зі своїми гріхами – «в законі». Але хіба не маємо ми перед собою найдосконалішого прикладу — Самого Христа? Чи не є цей приклад перед нами постійно? Навіть найбільший гріх якогось священика, монаха чи єпископа не сміє підважити в наших очах спасенної сили цього найвищого жертовного прикладу. Так уже створений світ, що кожна гілка, хоч як високо вона виросте, мусить рано чи пізно зламатися. Кожен птах, хоч як високо він злетить, мусить час від часу сісти на землю. Так і людська душа, хоч як високо вона зросте у своїй духовності, час від часу слабне й відчайдушно потребує опори. Той, хто не любить грішника, зростає у своїй гордині. Той, хто не любить гріх, співчуваючи грішникові, зростає у своїй праведності. Тому сьогодні, в час тотального морального замішання, миряни і духовенство мають велике завдання любити одне одного, вирозуміло ставлячись до провин одне одного, і зростати своїм духом, маючи за спільний зразок — жертву Воплоченого.
Миряни й устрій Церкви
Друга половина ХХ і початок ХХІ століть позначені в житті нашої Церкви зусиллями, спрямованими на визнання її патріяршого устрою. З точки зору історії, ці 50 років — лише коротка мить; з точки зору людини — це період ледь не всього її життя. Не дивно, що в наших душах поселяється різного виду втома. Одні знеохочуються і стають пасивними. Мовляв, це не наша справа, якось воно буде, там, нагорі, розберуться. Але в цьому випадку патріярхат стає справою лише єрархії, а відтак справою майже приреченою. Бо тоді виглядає, що насправді йдеться лише про гонори єрархії. Інші, будучи неспроможними опанувати своє нетерпіння від тривалого (на їхню думку) невизнання патріярхату, радикально політизують саму проблему. І тоді ми займаємося улюбленою справою слабкодухих — пошуками винних на стороні: у Ватикані, Москві чи Варшаві. Як на мене, попри всі часом справедливі аргументи й резони, обидві форми нашої реакції — і пасивність, і політизація — є неєвангельськими методами вирішення проблеми. Ми маємо собі сказати: «Молімся за патріярхат і нашого Патріярха! Молитва тих, хто переконаний у потрібності патріярхату, буде опорою для наших однодумців і прикладом для всіх інших. Якщо ми сумніваємось у його потрібності, молімся за те, щоб Господь вніс ясність у наші душі. Якщо ми бачимо, що чинимо щось супротивне високому патріяршому статусові, молімся за те, щоб ми всі піднесли вгору свої серця. Але хай не буде поміж нами байдужих!»
Бажаний і єдиноможливий вихід із ситуації — це активізація нашого духовного життя. У пастирському посланні Блаженнішого Любомира від 6 вересня 2004 року Про утвердження патріяршого устрою Української Греко-Католицької Церкви мовиться: «Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви». Чи можемо ми сказати, поклавши руку собі на серце, що це завдання стало доконаним фактом сьогодення? Вочевидь, ні. Звичайно, наша Церква постійно нарощує свій потенціял, у багатьох осередках ентузіясти творять просто дива, але масового й динамічного зрушеннями поки що не досвідчили. А християнський світ не мусить зазирати у писані церковні статути, щоб визначити, який устрій має наша Церква. Якщо ми хочемо, щоб християнська ойкумена вдалася до революційного кроку і у ХХІ столітті визнала новий патріярхат, то наш патріярший статус мають упізнавати з першого погляду з інтенсивности нашого церковного життя, з нашої екуменічної відкритості до Церков-сестер, з нашої вірности євангельським принципам у нашому суспільно-політичному й буденному житті. Поява нового патріярхату має супроводжуватися появою нового слова у богослов’ї та новим піднесенням духу. Народ, який годинами стояв у болоті на зустрічі з Папою Іваном Павлом II, який 17 днів чував на промерзлому Майдані і який жертовно паломничає до Зарваниці чи Унева, таки спроможний це осягти. Але до цього треба духовно дозріти. І для нас надто мало зауважувати, що до визнання патріярхату УГКЦ мають дозріти Ватикан, Москва і Варшава. Значно важливіше для нас усвідомити, що до патріяршого рівня повинні дозріти передусім ми в Україні.
Ще однією важливою зміною в житті нашої Церкви було перенесення її патріяршого осідку до Києва. Не секрет, що багато галичан відчули тривогу за долю Церкви: чи не розчиниться вона у переважно русифікованому та знебоженому середовищі? Чи не зарано переносити нашу святиню у такий непевний світ? Сьогодні, по кількох роках нових реалій, можна зробити несподіваний, але цілком логічний висновок: церковне життя у східних і південних парохіях часом є інтенсивнішим за церковне життя в утверджених галицьких парохіях. Називаю цей висновок логічним, бо такою вже є природа Церкви: в умовах визнаного палацового істеблішменту вона часто в’яне, тоді як в умовах скромних напівпідвальних каплиць — розцвітає. Отож у житті УГКЦ останніх років уже проявився важливий феномен, що свіжою духовністю східних та південних парохій збагачується уся Церква.
Що в такому випадку робити галичанам? Наші успіхи очевидні. Проте так само очевидними є певні загрози. Упродовж майже двох тисячоліть Европа задавала тон у християнському житті. Европейські культурні матриці християнства видавалися християнством як таким, що сповнювало серця европейців великою гордістю. Але від гордості до гордині — один крок, а наслідки цієї заміни разючі. Сьогодні Европа у християнському сенсі щораз більше перетворюється на пустелю, тоді як біля постелі голодного і хворого на СНІД чуває більше Церква Африки, а священичих покликань найбільше в Індії. Ось чим обернулася для Европи її зарозумілість. Хай не станеться так з Галичиною! Ми всі маємо задуматися над тим, що сучасні розкольницькі течії в житті УГКЦ зароджуються саме в Галичині. Чи не є це сигнал, що, помимо прикладів очевидного церковного динамізму, колишня жертовність катакомбної Церкви поволі вигасає, що ми сприймаємо галицьку побожність як аксіому, тоді як насправді її досить часто треба доводити?!
Миряни і преображення світу
Ми живемо в суспільстві, яке не може виборсатися зі своїх проблем. Метафоричний опис нашої реальності, знову ж таки, легко знайти у Біблії: «Несправедливі ростуть, як трава, і цвітуть всі злочинці» (Пс. 91:8). Ми шукали спасенних засобів у президентському устрої та в різних формах парламентаризму, ми покладали надію на Конституцію та Европейський Союз, ми бачили загрози в енергетичній залежності та в розкраданні матеріяльного багатства України. Проте з кожним новим розчаруванням для нас дедалі більше увиразнюється головна причина наших бід: ми намагаємося збудувати новий і надійний дім, маючи у своїх головах креслення дому, який розсипався. Ми намагаємося виплекати щасливе й справедливе життя, хоч духовно і ментально ми все ще прив’язані до світу корупції, лукавства та компромісів із власним сумлінням. Але все це — виразки хворого духу, і саме тут, у духовній площині, лежить головний засіб нашого порятунку.
Висновок про занепад духовності не новий про нього говорить чи не кожен політик. То чому ж так важко нам щось змінити — наприклад, подолати корупцію? Як на мене, причина в тому, що ми чекаємо, щоб це зробив за нас хтось інший — Президент, Парламент, загалом влада. Ми не вміємо почати із самих себе. Я зважуся повторити тут свою пропозицію, за яку я вже був критикований на першій сесії Патріяршого собору УГКЦ. Більшості з нас уже доводилося колись у житті давати хабар, і ми знаємо, що часом спонуки до цього є непереборні. Скажімо, ми без намислу даємо хабар лікарю, якщо від цього залежить порятунок наших близьких. Цей аргумент у нашій душі сильніший за усвідомлення аморальності нашого вчинку. Я пропоную зайти з іншого кінця. Що заважає кожному з нас прийняти рішення не брати хабарів? Така постанова залежить виключно від нас самих. Спробуйте і ви побачите, що цей наївний, здавалося б, і нехитрий метод може насправді зробити чудо!
Ми мусимо прийняти широку програму боротьби із цим злом, яка об’єднає в одному пориві волю єрархії, душпастирську енергію і второпність духовенства та динамічний відгук з боку мирянського руху. Я маю на увазі таку програму, яка за масштабами мала б дорівнятися боротьбі з алкоголізмом, що її розгорнула наша Церква в часи митрополита Сембратовича (дай тільки Боже нам оминути негативних явищ, які її супроводжували).
В ситуаціях, у яких перебувають Україна й більшість інших держав, є одна засаднича різниця. Для країн, які втішаються плодами нинішнього status quo, проблема духовного занепаду є важливою, але не визначальною. Ці країни ще можуть певний час пожинати блага свого геополітичного комфорту. Для України ж — держави, яка підважує несприятливий для неї status quo, — моральне одужання є категоричним імперативом, без якого ми приречені на поразку. Духовне піднесення є насправді єдино можливим шансом нашого виживання! 1 тоді по нас, мирянах УГКЦ, будуть розпізнавати правдивість слів, сказаних Блаженнішим Любомиром 2001 року у присутності Івана Павла II: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові і покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із почесного нашого обов’язку перед усією вселенською Церквою». А вже справа Бога вирішити, чи буде наш духовний приклад вартісним для всього світу.
