Історично Римський Престол був «першим престолом» давньої християнської Церкви, а Єпископ Риму в першому тисячолітті по Різдві Христовім був «першим між перших» серед п’яти найдавніших християнських патріярхів. Однак на Сході й на Заході цю прерогативу Риму розуміли по-різному. Вперше з часу «великого розколу» 1054 року це офіційно визнали і католики, і православні — в документі під назвою «Еклезіологічні й канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви — церковне сопричастя, соборність і влада у Церкві», який було прийнято під час Х пленарної асамблеї Змішаної міжнародної комісії богословського діялогу між Католицькою та Православними Церквами в Равенні (Італія) й оприлюднено 15 листопада цього року.
Документ, який мас-медіа вже встигли охрестити екуменічною «дорожньою картою» для врегулювання суперечностей між обома християнськими традиціями, розглядає питання потрійного здійснення соборности й влади у Церкві: на місцевому, регіональному та вселенському рівнях. Як можна було сподіватися, найбільше дискусій викликала проблема здійснення влади та її співмірність із соборністю на вселенському рівні.
За документом, головою місцевої Церкви є єпископ, якого ніхто не може замінити, а на регіональному рівні дуже важливим є сопричастя місцевих Церков, собор єпископів яких обирає серед них «першого» (грецькою мовою «protos») для цього регіону. Особливу увагу учасники асамблеї приділили соборності у вселенському вимірі Церкви. «Ті, хто є першими в різних регіонах, разом зі всіма єпископами мають співпрацювати в тому, що стосується всієї Церкви загалом», — говорить документ. Саме головним інструментом єдности Церкви названо церковні собори. Водночас, як розповідає президент Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету о. д-р Іван Дацько, який представляє у Змішаній комісії Українську Греко-Католицьку Церкву, в Равенському документі православним і католицьким богословам вдалося дійти до спільної думки про те, що Вселенський Собор не є інституцією, частоту скликання якого можуть регулювати канони. Він є радше подією, яка з натхнення Святого Духа провадить Церкву так, щоб у ній зароджувалися установи, яких вона потребує і які відповідають її природі. Ця гармонія між Церквою і Соборами є такою глибокою, що навіть після розколу між Сходом і Заходом, який унеможливлював проведення Вселенських Соборів у точному значенні слова обидві Церкви продовжували скликати Собори, коли наставали якісь серйозні кризи. Ці Собори збирали разом єпископів місцевих Церков у сопричасті з Римським Престолом або відповідно, хоч це й розуміли тоді інакше, з Константинопольським Патріярхатом. У Римо-Католицькій Церкві деякі з Соборів, що відбувалися на Заході, вважали Вселенськими. Ця обставина, яка зобов’язувала обидві сторони християнства скликати Собори, властиві кожній з них, сприяла незгодам, які ставали причиною взаємного відчуження. Отож перед Комісією стоїть завдання у подальшій праці відшукати засоби, які дадуть змогу дійти до вселенського консенсусу в цьому питанні.
Документ окремо зазначає, що «перші» мають «визнавати того, хто є першим серед них», однак «перший не може робити нічого без згоди всіх». Таким чином, учасники Комісії впритул наблизилися до питання, яке розколює Вселенську Церкву вже майже тисячу років, — примату (першости) Єпископа Риму у здійсненні влади в Церкві. Воно тісно пов’язане з соборністю, адже наразі незрозуміло, наприклад, хто тепер може скликати Вселенський Собор. У І тисячолітті це робили тільки імператори, а собори II тисячоліття православні не визнають і не вважають вселенськими. Тому темами наступних засідань Змішаної богословської комісії будуть роль Єпископа Риму у Вселенській Церкві в першому й другому тисячоліттях, а також I та II Ватиканські Собори.
Уже сьогодні очевидно, що праця над цими темами буде нелегкою. Яскравим свідченням цього є деякі коментарі єпископа Віденського й Австрійського Іларіона, голови делегації Російської Православної Церкви в Равенні, яка, до того ж, демонстративно покинула засідання Змішаної комісії на самому початку. Делегати РПЦ мотивували це присутністю представників Естонської Апостольської Православної Церкви, яка 1996 року отримала визнання Константинопольського Вселенського Патріярха, першого за честю серед православних патріярхів, і яку не визнає Московський Патріярхат, оскільки та, мовляв, незаконно діє на «канонічній території російського православ’я».
Коментуючи положення Равенського документу в інтерв’ю «Інтерфаксу», єпископ Іларіон уже заявив, що «документ наводить цілу низку сумнівних тверджень, не базованих на історичній правді».
Поряд із цим прийняття документу засвідчує результативність такого формату діялогу між православними й католиками, як Змішана богословська комісія. «У Равенні, як, зрештою, і торік у Бєлграді, видимо відчувалося, що виросло вже нове покоління богословів, які на основі науки Святого Письма, Отців Церкви та її традиції готові шукати шляхів до сопричастя Церков, усвідомлюючи, що цього від нас, християн, вимагає не хто інший, як наш Спаситель Ісус Христос, — наголошує о. д-р Іван Дацько. — Думаю, що не помилюся, якщо скажу, що Равенський документ може стати переломним в історії сучасного екуменічного руху».
