Стаття є продовженням дискусії про місце Замойського Синоду в історії та сьогоденні УГКЦ, розпочатої в газеті «Нова зоря» (№8 від 20 березня 2009 року). Редакція залишає тему відкритою та очікує на подальше обговорення на сторінках часопису.
Написати ці роздуми автора змусила стаття «Замойський Синод конституція Церкви» владики-емерита Софрона Мудрого ЧСВВ, опублікована в єпархіальній газеті Івано-Франківської єпархії «Нова Зоря» (число 15-16 (735-736) від 6 квітня 2007 р.) з приводу виходу в світ першого перекладу українською мовою постанов Замойського Синоду 1720 р. Йдеться про найважливіший, після Берестейської унії, синод наших єпископів, котрий і зараз багато в чому визначає обличчя і проблематику ідентичності УГКЦ. Як показує вже сама назва доробку владики Софрона, стаття є панегіриком на Замойський синод, який своїми «великими задуми і рішеннями оновлення» відкрив «золоту добу» в історії нашої Церкви та «забезпечив ефективний і гармонійний розвиток УГКЦ, а найголовніше уможливив утвердження ідентичності нашої Церкви».
Замойський Синод і справді став «основою дальшого внутрішнього розвитку української Церкви» (А. Г. Великий ЧСВВ), однак, в історичній ретроспективі, можна однозначно ствердити, що той рух, котрий був розпочатий Замойським Синодом, врешті-решт виявився для УГКЦ дорогою в нікуди. «Оновлення» насправді було латинізацією, котра стала симптомом і знаменом того богословського викривлення у Східних Католицьких Церквах, яке згодом було класифіковано як «уніатизм» і від якого їм сьогодні доводиться так болісно «лікуватися». Саме цей Синод санкціонував в УГКЦ усе те, що й дотепер зовнішньо відрізняє нас від православних та виявляє занепад нашої багатющої візантійської спадщини. Наприклад, він заборонив причащання охрещених немовлят і малих дітей, вживання губки для витирання Дискоса та додавання «теплоти» до освяченого вина. Заборона дітям причащатися аргументувалася вимогою типово латинського розуміння Таїнства, тоді як Східна Церква наголошувала на принциповій незбагненності Євхаристії.
З волі Папи Климента ХI на Замойському Синоді головував не наш митрополит Лев Кішка, а папський нунцій для поляків Єронім Грімалді, котрий мав надзвичайніповноваження «із дозволом карати Руських Архієпископів і Єпископів» за неучасть у Синоді (!). Те, що саме нунцій був уповноважений Папою очолювати (praesidere) Замойське зібрання, наголошується в текстах з десяток разів. Очевидно, цим підкреслювався римський характер зібрання Синод був наочним підтвердженням того, що колишня частина Вселенського Константинопольського Патріархату еклезіологічно стала частиною Римо-Католицької Церкви.
Часте повторення тез про папський примат свідчить про певну недовіру Риму до української Церкви й побоювання, що її зв’язок з новим юрисдикційним центром ще не достатньо міцний. Через це учасники собору повинні були заприсягтись «у правдивому послухові» (veramque obedientiam) Папі. Присутні також склали визнання віри Урбана VIII, в якому вони підтвердили примат Риму в його західному розумінні, визнали західні генеральні синоди Вселенськими Соборами та підтвердили латинські догми про те, що Святий Дух походить від Отця і Сина, та про існування чистилища. На майбутнє Синод приписав складення такого ж визнання усіма, хто вступав у духовний стан. Також учасники Синоду засудили як єретика світило східного богослов’я св. Фотія Великого та окремо наголосили на вірності невдалій Флорентійській унії.
Замойський Синод поклав кінець поунійній епосі – періодові становлення УГКЦ, коли вона ще зберігала рештки своїх східних богословських коренів. Він остаточно зруйнував той літургійний місток, котрий поєднував нашу Церкву із Православ’ям, приписавши вживання латинської вставки «і Сина» у Символі віри та поминання Римського Папи в Літургії як Вселенського Архиєрея «universalis Episcopus». Та часи змінюються, і ніщо не демонструє великих змін y Католицькій Церкві так наочно, як той факт, що тепер і сама вона відмовляється від вставки «і Сина» наприклад, у відомій декларації Конгрегації Віровчення «Dominus lesus» 2000 р. Та й відмова від згадування Папи в Літургії Східних Католицьких Церков, на мою думку, є лише питанням часу, адже це поминання навіть у Західній Церкві було введене щойно в другій половині ХІ-го ст. Папою Григорієм VII. У древній Церкві домінувала не універсальна, а євхаристійна еклезіологія, тому главою Церкви вважався не далекий патріарх, а кожен місцевий єпископ – тільки його поминали священики, тоді як взаємне поминання патріархів (в тому числі й римського) здійснювали самі ж патріархи.
Замойський Синод був прикладом повної капітуляції східної богословської традиції перед латинською. Латинською мовою були написані його рішення, латинською богословською термінологією він послуговувався і по-латинськи мислили творці синодальних тестів. Наприклад, було акцептовано неприйнятну для Східної Церкви схоластичну тезу про переміну Євхаристійних дарів у Тіло і Кров Господні при словах Спасителя «Прийміть, їжте…», тобто у східній Літургії ще до епіклези (прикликання Святого Духа), чим фактично заперечувалася ключова роль Святого Духа у пересуществленні. Отже, Синод відмовився від пневматологічно обґрунтованого вчення святих східних отців на користь західному христомонізму. Синодальні отці ввели вірних в оману, покликавшись у цьому питанні на рішення Флорентійського Собору, бо промовчали про те, що воно містилося у так званому Декреті для Вірмен
«Exultate Deo» і тому зобов’язувало лише вірмен, а не вірних візантійського обряду. Крім того, вони перейняли середньовічне латинське поняття транссубстанціації, тобто переміни суті хліба й вина у суть Тіла і Крові Христових. Натомість, Східна Церква переважно відкидає вже саме намагання філософського осмислення недоступного для осягнення розумом Таїнства Євхаристії, та й навряд чи можна застосовувати поняття субстанції до найбільшої Тайни християнства, адже йдеться не про людські тіло і кров, а про саму Боголюдину, котра через свої Тіло і Кров обожествлює, тобто дарує нам частку в божестві, яке є несотвореною благодаттю.
Можна тільки погодитися з А.Г. Великим, що Замойський Синод остаточно відірвав УГКЦ від українського православ’я: «…обидві частини українського народу почали йти відтоді зовсім відмінними шляхами, протилежними собі». Цей Синод не лише спотворив літургійне обличчя нашої Церкви, а й скалічив її екклезіальну самосвідомість, зробивши останню настільки залежною від Апостольського Престолу, що про якісь власні намагання відновити єдність зі Сходом й думати вже було годі. Замойський Синод був демонстрацією втрати українською Церквою її автономії. Він мав яскраво виражену антиекуменічну спрямованість.
На цьому Синоді православних класифікували як «схизматиків», котрих було заборонено брати за хресних батьків такотрим, як «собакам» – «canibus» (!) заборонялося уділяти Причастя. Синод також заборонив почитання великого православного святого XIV ст. Григорія Палами та піддав цього найбільшого східного богослова II-го тисячоліття damnatio memoriae, не дозволивши навіть «згадувати його ім’я». Настав час не тільки відновити його почитання в повному обсязі, а й засвоювати незрівнянну богословську спадщину св. Палами, котра є вершиною всього східного богослов’я.
Учасники Берестейського Собору і уявити собі не могли, що потрібно лишень трохи більше, ніж одне століття, аби змусити нашу Церкву цілком відмовитися від більшості тих принципів еклезіального самодостоїнства, на котрих ґрунтувалася Берестейська унія. Якщо проаналізувати 33 артикули, які були умовою її укладення з нашого боку, то їхнім головним лейтмотивом було збереження від можливої латинізації. Натомість, рішення Замойського Синоду стали узаконенням латинізації – прямим запереченням Берестейських артикулів.
На мою думку, сьогодні потрібна докорінна переоцінка значення Замойського Синоду для нашої Церкви. УГКЦ не може йти вперед, не скасувавши його латинізаційних нововведень та рішень. Це бодай частково відновить історичну справедливість і покаже, що УГКЦ не лише на словах, але й на ділі, відновлює свою екклезіальну гідність. З тупика можна вийти, лише повернувшись назад.
д-р Микола Крокош
