Вже другий рік поспіль влітку Українську землю стрясають візити глав Православних Церков. І хоч цьогоріч в Україну завітав тільки один Патріарх, міжконфесійне напруження досягло своєї критичної точки за останніх кілька років. А зміст послань, які залишив українцям Патріарх Московський, ще довго буде провокувати дискусії у суспільстві. 5 серпня 2009 року в стінах Українського Католицького Університету відбувся семінар за участю доктора Зенона Когута з Канадського інституту українських студій, організований Інститутом Історії Церкви. Учасники семінару обмінялись думками щодо сучасного релігійного життя в Україні через призму візиту Патріарха Кирила. Нижче подаємо короткі тези думок, які звучали на цій зустрічі.
Професор Зенон Когут:
Ця подорож має певні політичні цілі. Є розроблена певна політична програма: по-перше, ціллю було закріпити тезу, що Московська Патріархія є корінною для України на всій її території. І всім показати, що Патріарх може всюди їздити, як глава цієї Церкви, і українці повинні його приймати як главу своєї Церкви. Ще однією ціллю була політична складова, передвиборча. Можливо, щоб показати кандидатам, що з Московським Патріархатом треба рахуватись. Не знаю, які це матиме впливи. Можливо, і позитивні, і негативні. Головно Патріарх відвідав регіони, де позиції Московського Патріархату є сильними, а також ті, де є сильною українська ідентичність. І цікаво, яка буде реакція? Чи там паства буде задоволена візитом, чи згіршена.
Необхідно пам’ятати, що проект Московської Патріархії в Україні – це частина великого проекту спільноти східних слов’ян, тому треба не забувати, що успіх цього проекту буде кінцем і української державності, і нації.
Тарас Антошевський, директор РІСУ:
Під час візиту були чітко проголошені ідеї, так званої, східнослов’янської православної цивілізації. Колись Патріарх любив говорити просто про православну цивілізацію, але Румунія, Болгарія, Греція, якщо не в ЄС, то рухаються туди, тому залишаються тільки східнослов’янські народи. Наступна ідея — це бажання створити певну завісу, показати, що все зло є на Заході, а східнослов’янська цивілізація має захистити наші народи від цього зла.
Також Глава РПЦ говорив часом справді образливі для українців речі, коли стверджував, що українці і росіяни — це один народ. Також звучали фрази на кшталт: «Ну ви ж пам’ятаєте Радянський Союз, як там добре було». Патріарх нагородив в Україні представників войовничого, проімперського крила в УПЦ (МП): Васілія Анісімова, колишнього прес-секретаря, а нині голову неіснуючої пресслужби УПЦ, а також одіозного історика Петра Толочка. На засіданні ж Синоду РПЦ в Києві до складу Богословської комісії Російської Церкви був введений Аркадій Малєр — людина відверто шовіністичних поглядів.
Важливою політичною складовою візиту стало те, що значну частину часу Патріарха супроводжував Віктор Янукович. Люди могли бачити, що Глава РПЦ його підтримує. Але були моменти, коли керівництво РПЦ розуміло, що їх позиції не настільки сильні. За словами очевидців, навіть на Донбас довелось привозити автобусами людей з Росії, щоб забезпечити масовість.
Мирослав Маринович, президент Інституту Релігії і Суспільства:
Для мене найважливіше, як вплине цей візит на проукраїнський сегмент УПЦ (МП). За рік до візиту ми спостерігали дуже потужні зміни в УПЦ, а саме утвердження проукраїнських сил. Було зрозуміло, що Патріарх буде це ламати. Інше питання — наскільки йому це вдасться. Перший варіант — що українська сторона змушена буде відступити і надовго. Інший варіант — що там буде поглиблення розколу між частиною Агафангела та Августина і цією проукраїнською групою. Це той випадок, коли небажаний візит може призвести до бажаних результатів. Тобто, консолідації не тільки російської, але й української частини УПЦ. Ми також повинні розуміти, що візит нового Патріарха має такий ефект, який був від появи динамічного Горбачова після цілої низки напівживих генсеків. Глава РПЦ говорить зрозумілою, чіткою мовою, без «пташиної» церковності. Для проросійського сегменту нашого суспільства це може мати тонізуючий ефект.
Олег Турій, президент Інституту Історії Церкви:
Його риторика щодо загальноцерковних чи суспільних проблем, особливо кризових явищ, є слушною. Але тут ми бачимо старі трюки радянської системи, які успадковані Московською Патріархією. Тобто, говоряться правильні речі про загрози глобалізації, про недоліки споживацького суспільства, але всі ці негативні явища є за «канонічною територією». Про власну ситуацію, де такі загрози також є, не було сказано й слова. Гарні, загальні гасла звучать і вони є сприйнятливі, але, очевидно, боротися з ними Московський Патріархат хоче на території, скажімо так, Католицької Церкви і протестантських громад, а не на своїй власній. Цей трюк відомий, і те, що дехто сприймає ці слова, то тільки через те, що не знає цю вже дуже стару пісню.
Друга річ, яка мене дивує як історика: з одного боку є зрозумілі основні ідеологічні тези про Русь і «восточнославянскую цивилизацию». Однак коли Патріарха запитували про відокремлення Московської митрополії від Київської, чи про проголошення Московського Патріархату, то дивує просто невігластво цієї людини. Він допускає відверті неточності, говорячи, що автокефалію отримала в 1448 році ціла Київська митрополія. Він ні слова не говорить про те, хто дав цю автокефалію, хто був на соборі 1448 року. Всі ці речі побудовані на чистій софістиці. Постулюються фрази так, якби вони мали так бути, хоча для цього немає жодних історичних аргументів.
Ще один важливий аспект пов’язаний із відзначенням у Європі двох дат: 20-ліття падіння Берлінського муру і початку ІІ Світової війни. Звичайно, прямої реакції на це не було, але були зроблені спроби. Патріарх говорив про Радянський Союз як про переможця, озвучував тези на кшталт: «Так було добре, ми звикли так жити і по інерції рухаємось далі…, ніхто не міг подумати, що виникне дві держави». А далі Патріарх почав говорити, що Гітлер поганий, а Сталін також не дуже добрий, але не можна порівнювати фашизм і сталінізм. Фашизм — це однозначно погано, а сталінізм — не зовсім. Заклики Патріарха не переписувати історію — це та сама риторика, що лунає з офіційної Москви, яка тепер через свою Думу буде встановлювати історичну правду. Але сам глава РПЦ відверто займається фальсифікацією. Це є, власне, та радянська риторика, яка накладена на конфесійну позицію.
Анатолій Бабинський, редактор часопису «Патріярхат»:
Особисто я вважаю, що першочерговим своїм завданням Патріарх Кирило ставив «наведення порядку» в Українській Православній Церкві. Останнім часом процеси, які відбувалися в УПЦ, а саме консолідація проукраїнських сил та створення в суспільстві певного проукраїнського іміджу, надали багатьом людям оптимізму щодо можливості уконституювання на базі УПЦ (МП) автокефальної Церкви.
Самостійне звернення Митрополита Володимира до Глав Помісних Церков з проханням сприяти вирішенню проблем українського Православ’я певним чином могло обрізати Московському Патріархату важелі впливу та контролю української ситуації. У випадку скликання Всеправославного Собору щодо України, Москва вже не буде мати на ньому привілею персонально вершити долями православних українців. Тому цей візит — це один з перших кроків до обмеження самостійності УПЦ (МП), і ми ще побачимо подальші кроки.
Під час візиту в Україну Патріарха Кирила часто супроводжував митрополит Одеський Агафангел. Його антиукраїнські позиції відомі. А на фоні важкого стану здоров’я Митрополита Володимира зрозуміло, яким критеріям повинен відповідати майбутній Предстоятель УПЦ (МП).
Підготував Анатолій Бабинський
