Звичайно, у мешканця Центральної України, одним із яких я є, недостатньо особистих вражень про діяльність підпільної Церкви. Але, звичайно, не можна спростувати те, що голосний вихід УГКЦ наприкінці 80-х років був дуже помітним явищем для України та її релігійного життя.
Ми з Наддніпрянщини стежили за цим процесом із змішаними почуттями. По-перше, будь-яка людина з почуттям справедливости має визнати, що в 1946 році відбулася неправда і духовний злочин.
По-друге, ми розуміли, що в ході відновлення прав УГКЦ так чи інакше постраждають православні парафії.
Було прикро, що не відбулося повноцінного, зі взаємною повагою діалогу церковного керівництва православних і греко-католиків, а з тих скупих повідомлень, які звучали через ЗМІ, зрозуміти причину провалу тих переговорів було неможливо.
Що стосується більш ніж 40-річного періоду підпілля, то, звичайно, він викликає повагу. Без справжньої живої віри, яка засвідчується жертовністю і стійкістю в умовах тотального контролю комуністичного режиму, вистояти неможливо.
З точки зору історії філософії виживання радикальних спільнот, які існували в умовах посиленого зовнішнього переслідування, виникає запитання: яким було ставлення до противника? Хто був основним противником для греко-католицького підпілля: влада чи Православна Церква?
Я особисто не мав тісного спілкування з багатьма віруючими греко-католиками тих часів, лише був знайомий з одним. Пам’ятаю, що ставлення до Православ’я було досить радикальне.
Втім, на мій погляд, ми повинні в подіях, що відбулися, бачити Божественне Провидіння. А ставлення до Греко-Католицької Церкви має ґрунтуватися, з одного боку, на повазі до щирої віри людей, а з іншого, на усвідомленні, що і у православних, і у греко-католиків є величезні завдання щодо воцерковлення номінальних віруючих, з реальної християнізації суспільства, з активного протистояння неморальності в суспільстві і в державі.
Священик Ярослав Юрченко (УПЦ)
