20-літній пост-підпільний період життя Української Греко-Католицької Церкви майже рівномірно поділився на два десятиліття: між ХХ й XXI століттям, виокремивши в історії УГКЦ ситуацію «post» і «proto».
Post Vaticanum Secundum
Перебуваючи у нелегальному становищі за «залізною завісою», УГКЦ зуміла досить успішно існувати в умовах тоталітарного суспільства. Самі обставини змушували зосередити більше уваги на практичних сторонах духовного життя, відкинувши теоретичні міркування та богословські диспути. Інтелектуальний вишкіл майбутніх священиків відбувався в екстремальних умовах, за скороченою програмою й на основі довоєнних підручників. Більшість вірян жили традиційною побожністю, перечитуючи старі видання «Місіонаря» чи інших католицьких часописів.
За час перебування УГКЦ у підпіллі, у Вселенській Католицькій Церкві сталися грандіозні зміни, відбулася справжня революція – II Ватиканський собор. На момент виходу УГКЦ з підпілля тривала епоха post Vaticanum Secundum, декрети й постанови собору набували практичного втілення в житті католицького світу. Догматична конституція Lumen gentium (Про Церкву), декрети Orientalium ecclesiarum (Про Східні католицькі церкви) внесли суттєві зміни в еклезіологію Католицької Церкви та мали позитивне значення для УГКЦ.
Уже під час засідань II Ватиканського собору з уст Патріарха Йосифа пролунала вимога надання УГКЦ статусу патріархату. Декрет Apostolicam actuositatem (Про апостолят мирян) активізував мирянський рух, в рамках якого зароджується рух «За Патріярхат».
Справжньою несподіванкою стали екуменічні ініціативи Католицької Церкви, подані в декреті Unitatis redintegratio (Про екуменізм): змінилось ставлення до некатолицьких Церков, в першу чергу православних; із церковного обігу вилучено негативний термін «схизматики» із заміною на «нез’єднані брати» (fratelli separati); Католицька Церква визнала дійсними св. Таїнства Православних Церков, відповідно, змінилась концепція спасіння: за Католицькою Церквою і надалі визнавалась повнота спасіння, однак, замість чіткого формулювання extra Ecclesiam Catholicam nulla salus (за межами Католицької Церкви немає спасіння), з’явилось більш загальне — «за межами Церкви немає спасіння». (Варто пригадати, що переконання «за межами Католицької Церкви немає спасіння» для більшості мучеників було вагомою підставою непорушно триматися своєї Церкви в часі репресій, адже відпасти від неї фактично означало зрадити Христа і засудити себе на вічне прокляття). Декларація про релігійну свободу Dignitatis humanae наголосила на праві вільного вибору та гідності голосу сумління в релігійних питаннях.
Екуменічні ініціативи Католицької Церкви не зупинились на рівні декретів. Упродовж 1990-1993 рр. з’явилися напрацювання спільних богословських комісій Католицької й Православних Церков (т. зв. Фрайзінґські та Баламандські документи), котрі засуджували «уніатизм» як метод досягнення церковної єдності.
Для УГКЦ питання, що їх обговорювали католицько-православні комісії, були надто складними, тому вона в них не особливо вникала. Зате знову актуальними стали довоєнні суперечки між «латинниками» й «восточниками». Цього разу прихильники «восточницького» руху отримали значну перевагу – на їхньому боці постанови II Ватиканського Собору. Священики з діаспори, перші випускники закордонних католицьких богословських закладів й новостворених єпархіяльних семінарій, намагалися втілити ідеї ІІ Ватиканського Собору бодай на літургійному рівні шляхом боротьби з «пережитками латинізації». Однак значну частину вірян це мало цікавило. В 90-х роках можна було почути банальне запитання: «Чи ми даремно терпіли в підпіллі, аби тепер стоячи приступати до св. Причастя?», не кажучи про суперечки щодо вживання слова «православний» у Божественній Літургії, що тривають дотепер.
Але й «восточництво» не було таке вже безпроблемне. З об’єктивних причин (мовної, географічної), головним джерелом для глибшого пізнання греко-католиками східного християнства стає російська православна література. Книга «Откровенные рассказы странника», твори Феофана Затворніка та Ігнатія Брянчянінова становлять основу аскетичної літератури греко-католицьких монаших згромаджень, а питомці семінарій та студенти Українського Католицького Університету черпають свої знання про християнський Схід із творів Маєндорфа, Шмемана, Керна. Видавництво «Свічадо» перекладає грецьку аскетичну літературу на кшталт Никодима Святогорця та Івана Лествичника, з російської мови. Продукція санкт-петербурзької фірми «Софріно» щедро прикрашає греко-католицькі храми та сільські каплиці. Перехід колишньої сестри-василіянки Софії Сеник та сестри-студитки Венедикти Щурат-Глухої (тепер матушка Варвара) у московський табір не став несподіванкою, радше закономірністю.
Post-модернізм
Ейфорія, що супроводжувала вихід УГКЦ з підпілля, зустрілася з психологічним кліматом Європи, чию свідомість струсонув смерч постмодерної деконструкції. Колись християнська Європа все частіше нагадує «звітрілу сіль»: паломницькі центри й відпустові місця виконують роль атракційних пропозицій для туристів, перестаючи бути місцем молитви, а релігійні обряди в історичних храмах — видовищні вистави, предмет досліджень культурологів-антропологів.
На момент виходу УГКЦ з підпілля в середовищі Католицької Церкви почали з’являтись скептичні оцінки ІІ Ватиканського Собору та перші ознаки неоконсерватизму.
Постмодерн та постіндустріальне інформаційне суспільство сформували світогляд, в якому: на одному рівні світ все тісніше пов’язується в одне ціле завдяки розгорнутій інформаційній мережі, на іншому – він розпадається; з одного боку наголошується право кожного бути відмінним від інших, з другого –відчайдушні пошуки ідентичності через надмірний індивідуалізм, що руйнує основні соціокультурні матриці.
Світ більше не сприймається як «універсум», а радше як «мультіверсум», в якому панує «поліонтологізм» – право кожного мати свою істину. На такому підґрунті сформувалась «постмодерна духовність» з її феміністичною, екологічною складовою та головним постулатом: Бог не особа, а всепроникаюча «енергія», «позитивна вібрація», «космічна свідомість», шляхи Його пізнання різні, але мета одна — «розчинитись у безмежному океані божественного».
Постмодерна «духовність» починає квітнути і на ринку постатеїстичної Східної Європи під виглядом нової, синкретичної релігії New Age, створюючи потужну конкуренцію християнству. Для Греко-Католицької Церкви легшим неприятелем був атеїзм новітньої ідеології, який заперечував Бога в простий і категоричний спосіб, аніж нові релігійні рухи, що, почасти, користають з християнської спадщини, реінтерпретуючи її на свій нехристиянський лад. Довгоочікувана свобода, якою втішалась післяпідпільна УГКЦ, перетворюється на справжнє випробування. Блаженніший Любомир (тоді ще архимандрит Студитів), слухаючи оповіді про героїчне підпілля, із скептичним усміхом зазначив: «Чи не виявиться свобода для нас, греко-католиків, страшнішою та жорстокішою від підпілля!?..».
ХХІ століття – «status proto»
Апокаліптичного сценарію, якого так побоювався весь світ у зв’язку з настанням другого тисячоліття, не сталося. Довгоочікуваний візит Святішого Отця Івана-Павла II в Україну влітку 2001 р. додав УГКЦ оптимізму. Як і після виходу з підпілля, вона знову була в центрі уваги, адже Папа проголосив блаженними цілу когорту мучеників, що постраждали за вірність Католицькій Церкві в часах повоєнних більшовицьких репресій. Однак не бракувало й розчарувань: у списку блаженних не було слуги Божого Митрополита Андрея; Папа не надав УГКЦ статусу патріархату.
Все активніше на міжцерковному ґрунті звучатимуть думки про Греко-Католицьку Церкву як про перешкоду в екуменічному діалозі між Католицькою та Православними Церквами. Особливо виразними вони будуть після аудієнції в Папи Івана Павла II членів синоду УГКЦ влітку 2004, на якій Блаженніший Любомир знову висунув питання про надання його Церкві статусу Патріархату. Не бракувало радикальних закликів проголосити патріархат самостійно, без згоди Риму, як це радив о. Роберт Тафт, SJ.
Світ змінився, за нових обставин міняється і роль УГКЦ. Наступні рядки є лише спробоюспрогнозувати певні моменти, які, можливо, будуть важливими для УГКЦ в майбутньому.
1. Екуменічний діалог. На міжцерковному рівні все частіше можна почути закиди, що екуменічний діалог практично тупцює на місці. Питання про можливість «Євхаристійного співслужіння Церков Київської традиції при збереженні їх юрисдикційної залежності» на теперішньому етапі є надто складним, в першу чергу через те, що українські Церкви ще не готові абстрагуватися від політичних питань. Про це свідчить і недавній візит Московського Патріарха Кирила та заяви Київського Патріархату про політичну мету цих відвідин.
Непроста релігійна ситуація, зокрема стрімке поширення деструктивних культів та сект на території України, забезпечуване українським ліберальним законом про реєстрацію релігійних громад та об’єднань, спонукатиме Церкви Київської традиції зосередитися на більш конкретних питаннях у сфері міжцерковних відносин. Вони змушені будуть вести діалог і узгоджувати свої дії, аби дати відсіч тоталітарним сектам. УГКЦ може взяти на себе ініціативу в організації міжцерковних комісій щодо протистояння деструктивним культам та в організації спільних реабілітаційних центрів для потерпілих від маніпуляцій свідомістю з боку тоталітарних сект.
Наступним питанням, навколо якого можливий плідний екуменічний діалог, є Голодомор 32-33 pp. «Упродовж минулих річниць великого Голодомору (1932-33 рр.) в Україні ще ніхто не замислювався над питанням, яке зазвичай ставлять щодо такого роду трагедій «Чому Бог дозволив цьому трапитися?» Це давня богословська проблематика, в якій розглядається існування зла у відношенні до справедливого Бога», – зазначає Андрій Сороковський у статті «Виховання мирян для постзахідного християнства» (Патріярхат, число 1, 2009). Сороковський має два пояснення небажання українців розглядати Голодомор з точки зору теодицеї: перше українці сприйняли Голодомор як Божу волю, друге – українці взагалі не цікавляться питаннями філософського та богословського характеру. Про Голодомор, осмислення якого може стати шансом для об’єднання українського християнства», також було згадано у статті «Ecclesia irredenta: «криза і реформи» (Патріярхат, число 2, 2009). Обговорення її на веб-порталах часописів Патріярхат та Credo підтвердили, що українці справді не цікавляться питаннями філософсько-богословського характеру, адже коментарі зосередилась виключно на темі «будівельної істерії», а про осмислення великого Голодомору –жодного слова. УГКЦ має великий шанс, не обмежуватись лише спільними молебнями та панахидами у день відзначення чергової річниці, а виступити ініціатором міжцерковного богословського обговорення Голодомору. Чи скористається ним?..
2. «Тінь кесаря». Одна з проблем, якою «традиційно хворіють» Православні Церкви, це втручання «влади кесаря» у внутрішнє життя Церкви. Український поет Євген Маланюк1, живучи на еміграції в Нью-Йорку, через відсутність української Церкви вчащав на молитву до англіканського храму. Йому імпонувала молитовна атмосфера, але повсякчас непокоїла думка «про якусь подібність англіканства до православ’я». Він, як поет, інтуїтивно відчував відсутність безпосереднього і цілковитого відношення до Неба, наче між Церквою і Небом стоїть якийсь елемент «побутовості», що, на його думку, «прикметний для православ’я і такий невластивий для католицтва». На думку Маланюка, це «тінь кесаря», що віддавна лягла і на православ’я, і на англіканство.
Інколи православні предстоятелі добровільно пропонують державі чи окремій політичній силі послуги «іміджмейкерів» в обмін на «щедрі бенефіції». Маємо приклад участі Московського патріархату в передвиборчій агітації за Януковича у 2004 р. А обрання Кирила Патріархом журналісти прокоментували так: «Московський Патріархат очолив не молільник, а менеджер». Відвідини Кирилом України лише підтвердили: справа порятунку російської імперії для нього важливіша, ніж християнське порозуміння. Український церковний досвід показує хибність такого шляху: рабське бажання вислужитися перед Петром І зупинило розвиток філософської й богословської думки Києво-Могилянської академії, представники якої, попри високу європейську ерудованість, практично не залишили після себе визначних творів, безславно розчинившись у російському морі. Жодні аргументи, на кшталт «гуманних бажань порятувати греко-католицьке духовенство», не реабілітують львівського філософа о. Гавриїла Костельника: він не загинув в атентаті 1948 року, а вчинив самогубство у 1946, коли схилився перед «тінню кесаря» Сталіна.
Отож, у сегменті стосунків з державою, УГКЦ виконуватиме дуже важливу роль серед Церков Київської традиції. Єдність з Апостольським престолом оберігатиме її від можливості переступити небезпечну межу втручання в політичні ігри та міжнаціональні конфлікти. Її ставлення до влади в Україні буде толерантним, однак воно різнитиметься від позиції Церков Київського чи Московського Патріархатів.
3. Католицький неоромантизм. Поява тих чи інших сект у середовищі окремої Церкви дає можливість прогнозувати майбутні духовні процеси у її лоні. Якщо раніше секти атакували УГКЦ ззовні, то починаючи з другої декади ювілейного 20-ліття вони виникають всередині Церкви. Такими є секти «підгорецьких» та «вірний останок» («тернопільські співуни»). Вони здобувають своїх адептів за рахунок проповіді повернення до «старих традицій та вірності Вселенському Архиєреєві».
Згадані феномени дають підстави прогнозувати, що «восточницький романтизм» та «екуменічний оптимізм», що панували на початках відродження УГКЦ, поволі затихатимуть. Цьому сприяє й агресивна церковно-національна політика Московського Патріархату, а також і політичний хаос в Україні. Знову актуалізується радикальний клич «Геть від Москви!» як в міжнародних, так і в міжцерковних стосунках. Позбавлене політичної еліти, українське суспільство шукатиме свого опертя в теократичному Ватикані, черпатиме натхнення в «католицькому неоромантизмі». Після появи скандальної книги і фільму «Код да Вінчі», «католицький неоромантизм» відчутний у духовному кліматі Європи і проявляється у зростанні попиту на середньовічну історію, філософію, готику та «мертві мови» (латину, греку та церковнослов’янську). «Код да Вінчі», попри всі намагання скомпрометувати християнство, зробив велику послугу Католицькій Церкві. «Католицький неоромантизм» викличе у середовищі УГКЦ нову хвилю зацікавлення та переосмислення традицій, котрі раніше трактувалися як наслідок «латинізації».
4. Соціальний аспект. Можна безконечно займатися пошуками «нової еклезіологічної ідентичності», організовувати міжцерковні богословські комісії «з проблем діяльності тоталітарних сект», дискутувати про «єдину дату Пасхи», та без соціальної та харитативної складової все це залишиться на рівні романтизму. Дарма підносити питання про богословське осмислення великого Голодомору, якщо не робити конкретних кроків у напрямку протидії геноциду українського народу, свідками якого ми є сьогодні. Перш ніж надавати простір своїх святинь для політичного самопіару (як це було у випадку нещодавнього виступу Віктора Ющенка у Зарваниці), слід поставити кожному заявленому кандидату в президенти запитання: що вони думають про теперішній геноцид українців, про продаж жінок і дітей з України в сексуальне рабство, про загальне зубожіння та соціальну несправедливість, про їхнє ставлення до абортів та евтаназії?! Однак це можливо лише у випадку, коли Церква докладатиме максимальних зусиль у соціальній та харитативній діяльності.
Одразу після виходу з підпілля, від представників греко-католицьких монаших чинів та згромаджень частенько чулися обіцянки про будівництво соціальних центрів: сиротинців, старечих будинків, студентських гуртожитків, однак виросли лише п’ятизіркові монастирі-готелі, ченців, заангажованих в харитативній праці, перелічити можна на пальцях. Ігнорування соціальної несправедливості на державному рівні неминуче веде до протестів, революцій. Про це попереджають соціальні енцикліки Католицької Церкви. Якщо ж Церква не зважатиме на соціальні проблеми, після «Вервиці визволення» (саме так називається книга бразилійських авторів, видана цьогоріч Івано-Франківським видавництвом «Апостол») може з’явитись і «Теологія визволення»…
Олег Гірник, священик
- Поет, культоролог та історіософ Євген Маланюк, народився у 1897 р. у містечку Архангород (тепер Новоархангельськ, Кіровоградська обл.). У часи визвольних змагань воював у складі військ УНР під командуванням отамана Василя Тютюнника. Разом з О. Ольжичем, О. Телігою та ін. належав до «празької школи» українських поетів. На його творчість вплинули історіософські концепції Дм. Донцова, В. Липинського та Ю. Липи. Помер у 1968 р. в Нью-Йорку, похований на українському кладовищі у Бавнд-Бруці.
